Ну, звичайно ж — скарб! Хіба міг пан захопити срібний посуд, коштовні килими і тканини? Напевне, він устиг забрати з собою тільки гроші й золоті речі. Адже залишив він коштовні старовинні картини, які потім надіслали до міста в музей. Тут усе зрозуміло: те цінне майно, яке не можна було вивезти, пан Капніст сховав у себе ж на дачі, доручивши доглядати його своєму вірному слузі — старому Кажанові.
Таємниця була в Олегових руках. У листі ще була згадка про Кажанового брата. Олег досі не чув, що в цього панського пса був якийсь брат. Але це зовсім не цікаво. Головне — скарб!
Ви тільки уявіть собі — Олег прийде в міліцію і… Пі, краще він прийде у Слобідську сільраду. Або ні. Він прийде просто до директора школи, до Василя Васильовича. Він прийде й скаже:
— Василю Васильовичу, доброго ранку!
І обов'язково привітається з директором за руку. Директор здивується й спитає, що трапилось. Тоді Олег скаже:
— Василю Васильовичу, на небі все спокійно, і всі Марси і Юпітери на своєму місці. Ви це можете самі перевірити, товаришу директор, у ваш телескоп. Але в нашій школі, товаришу директор, знайдено коштовний скарб колишнього пана Капніста.
Тут Василь Васильович здивується ще більше й спитає, хто знайшов той скарб. І Олег тоді відповість:
— Цей скарб, Василю Васильовичу, знайшов я, Олег Башмачний! Я передаю його школі, а собі прошу негайно командировку в капітанський технікум. Я закінчу його на "відмінно" і тоді вирушу в подорож на криголамі, який прокладатиме нові шляхи у вічній кризі і відкриватиме нові полярні землі. Той, хто знайшов скарб пана Капніста, зуміє знайти й нові острови, нові архіпелаги, нові протоки, нові моря, нові миси, нові бухти, нові Америки! Прощайте, товариші, прощай, школо, прощай, Слобідко, прощайте, Василю Васильовичу! Не тужіть, не сумуйте без мене. Я повернуся героєм! Тільки там, у пустельній Арктиці, можна здобути геройство!
Як пожалкує Василь Васильович, що поставив Олегові за диктант "погано"! Як пожалкує піонервожатий Максим, що розповів про малюнок на парті! Як пожалкує Галина.
Які мрії! Які солодкі мрії! Але скарб ще не знайдено. Ці низенькі дверцята, цей іржавий замок — чи не сховано за ним оте таємниче "все інше"? З сьогоднішнього дня Олег вирішив почати уперті розшуки. Він не зупиниться ні перед чим. Коли треба буде, він обшукає кожний закапелок у школі.
Сьогодні вранці, під час перерви, побачивши, що Кажан пішов у сад, Олег кинувся нагору, до його кімнатки. Двері були замкнені. Хлопець припав до замкової щілини. Його чекало цілковите розчарування. В кімнатці, крім ліжка й стола та ще дірявого крісла, не було нічого. На столі стояла тарілка з гречаною кашею, смажена риба й хліб. Ні, тут не було ніякого скарбу. Та Кажан, певно, не дурний, щоб тримати скарб у своїй кімнаті, де й повернутися ніде.
Хлопець навшпиньках іде довгим коридором. Хоч як він намагається тихо ступати, але йому здається, що звуки кроків чути по всій школі. Дошки на підлозі риплять, і Олег щомиті зупиняється, прислухаючись, чи не почує сторож.
Східцями піднявся Олег на другий поверх. Як тінь, проплив він мимо Кажанової кімнати. Звернув ліворуч і опинився біля дверцят. Крута драбина була приставлена до входу на горище. Темний отвір здавався настороженою пащею якогось хижого звіра.
Олег вийняв з кишені обценьки і другою рукою взявся за замок. Дверцята треба відчинити без ніякого шуму. Хлопець був певний, що, коли добре потягти обценьками за одне з кілець, воно вискочить. Серце дуже калатало в грудях. Наче сидів там іграшковий ковалик і раз у раз стукав з усієї сили молоточком.
Ледь-ледь брязнули в тиші обценьки. Кільця були пригвинчені значно міцніше, ніж гадав Олег. Йому довелося напружити всю свою силу, доки він розхитав одне кільце. Він міцно схопив його обценьками й рвонув. Ще мить — і замок уже не перешкоджав. Тепер залишилося відчинити двері і зайти до комірки. Олег намацав у кишені сірники, озирнувся ще раз і потяг до себе дверцята. Вони відчинилися дуже легко.
Хлопець був у темній і тісній комірчині. Двері він зачинив за собою, щоб не викликати підозри, коли хто пройде мимо. Важкий дух цвілі охопив хлопця. Олег запалив сірник. Слабке мерехтливе світло, розгоряючись, освітило облуплені стіни й цілу купу різного непотрібного мотлоху. Тут мостилися в безладді один на одному безногі стільці, якесь поламане крісло, драний матрац, з якого кущами визирало клоччя, стояла, піднявшися на диби, піврозбита парта. Старі ночви майже покривали велику купу брудного лахміття, з якого визирала вовна драного кожуха.
Олег стояв посеред цієї утильсировини й уважно розглядав комірку. В його серце вже закрадалося розчарування. Тут не було нічогісінько схожого на скарб. Ну, хоча б якась поганенька скринька примостилася в кутку! Ну, хоча б один міцно закупорений таємничий чавунчик!
Сірники догоряли й гасли, а Олег усе стояв на одному місці, не наважуючись порушити спокій цього кладовища старого мотлоху. Пахло цвіллю, мишами, пилом і ще чимсь, на що відразу Олег не звернув уваги.
Але добре нюхнувши повітря, він зрозумів, що пахне смаженою рибою.
Рибою! Це дуже здивувало Олега. Звідки тут може взятися смажена риба?
Хлопець пригадав, що бачив сьогодні смажену рибу в Кажановій кімнаті. Але чому вона пахне ось тут, у цій запиленій, облупленій комірчині?
Проте Олег цілком розумно поміркував, що риб'ячий запах — це ще не ознака присутності в даному місці скарбу. Він уже хотів залишити комірку, коли запалений сірник яскравіше освітив стару чорну парту, і Олег раптом побачив на ній відбиток людської долоні з чотирма пальцями. Густий сірий пил, що накопичувався тут, певно, вже не один рік, зробив відбиток дуже виразним. Так, долоня була з чотирма пальцями! Замість п'ятого, великого пальця, на відбитку ясно позначився короткий маленький відрубок.
Олег засвітив нового сірника й нахилився над партою. Відбиток був свіжий. На нього не встигла ще сісти жодна порошинка. Значить, недавно тут хтось був. Може, Кажан? Але ж у нього на руках увесь десяток, ні на чверть пальця не менше. Сторож? Той теж має всі пальці. Хто ж?
Хлопець напружено міркував, наче Робінзон, який знайшов на піску відбиток людської ступні. Чого заходив у цю комірчину невідомий з чотирма пальцями? Чи не може таке трапитись, що за скарбом полює ще хтось, крім Олега, — спритний і настирливий? Коли Кажанову таємницю викрив Олег, то чому не міг цього зробити також і хтось інший, ну, хоча б оцей чотирипалий? І що, коли суперникові вже пощастило знайти скарб?
Такі думки наче розбуркали хлопця. Він енергійно світив сірник за сірником, оглядаючи всі закутки комірки. І тоді нова, незрозуміла знахідка наче приголомшила Олега. Він стояв, утупивши погляд у пляшку з недопитим молоком. Біля неї лежав шматок хліба. Хлопець озирнувся навколо підозріло і сполохано. Він нахилився й обережно взяв пляшку в руки.
Так, це молоко. Пляшка стояла в кутку комірки за старим матрацом. Хтось не допив молоко. Шматок хліба лежав недоїдений. Було таке враження, що несподіваний візит Олега в комірчину комусь перешкодив спокійно повечеряти. Поряд пляшки лежала стара жовта газета. Здається, комірчина готувала сьогодні Олегові цілу серію сюрпризів. Коли він непевними пальцями підняв газету, він побачив… тарілку із смаженою рибою!
— Риба! — вихопилось у хлопця. Він тепер не мав ніякого сумніву в тому, що в цій комірчині хтось їв. Чи не чотирипалий невідомий? Але ж на дверцятах висів замок! Чому невідомому треба сюди приходити їсти? Ні, тут щось не так…
Олегові спало на думку, що, можливо, скарб стереже, крім Кажана, ще хтось. Можливо, що цей "хтось" приходить сюди на ніч у комірчину. Хлопець був дуже схвильований. Думки, одна одної безглуздіші, лізли йому в голову. Він раптом вирішив, що скарб має бути тільки тут, у цій комірці. Треба поспішати. Коли несподівано прийде невідомий (той, що без одного пальця на руці) і тут його застукає, ніщо не врятує тоді хлопця. Олег уже напевне не вийде тоді звідси живим.
Треба поспішати. Треба перекидати й перерити увесь цей мотлох. Олег розуміє, що все це — маскування. Може, за поламаним кріслом стоїть прихована, закута в залізо скриня. Скарб ховають тільки в таких оббитих залізом важких скринях. Це напевне відомо Олегові.
Хлопець поспішно хапався за безногі стільці, перевертав з боку на бік матрац, пересував з місця на місце крісло, відсунув парту. Стовп пилу здійнявся в комірці.
Скарбу не було. Залишилося ще оглянути купу лахміття під стіною. Олег поставив набік ночви і, тримаючи в одній руці запалений сірник, другою потяг до себе за рукав драний кожух. Кожух не піддавався. Олег сіпнув його міцніше, і тоді…
Тоді сталося щось страшне й несподіване. Крижані мурашки побігли в хлопця по спині, скам'яніли ноги…
Купа лахміття раптом заворушилась, і з-під дірявого кожуха на Олега глянуло волосате обличчя. В непевному світлі згасаючого сірника очі невідомого блиснули зеленими іскорками.
Олег дико скрикнув і стрімголов вискочив з комірки.
Він вихором промчав мимо кімнати Кажана, скотився на перший поверх і побіг довгим коридором до виходу. Назустріч йому відчинилися двері, і з свого приміщення вийшов сторож Данилич. Його, напевне, збентежив гулкий стукіт Олегових чобіт. Мабуть, у хлопця був такий переляканий вигляд, таке сполотніле обличчя, що Данилич сам злякався і глухо гукнув:
— Що таке? Що трапилось? Ти блідий, як крейда.
Олег схопився за серце, намагаючись передихнути.
— Даниловичу, я… я… Там… у комірці лежить хтось і… очима світить…
— Що ти базікаєш? Хто лежить?
(Продовження на наступній сторінці)