Вона гасить електрику. Раптом дівчинка пильно прислухається. В материній кімнаті приглушені кроки. Уявилось, що це повернулась мати. Ось вона ходить з кутка в куток. Кроки… О, знову… Ні, це не мати. Кроки важкі, повільні. Стихли.
Галина встає з ліжка. За столом у маминій кімнаті сидить тато. Галині видно тільки його широку спину й нахилену голову. Він не чув, як легенько рипнули двері, як підійшла до нього дочка.
Кімната дихає пусткою. Блакитне електричне сяйво мертвотне, порожнє. Самітно принишкло в кутку мамине ліжко. Біліє подушка, і здається, що ось-ось звідти підведеться рідне, кохане обличчя. Кожна найдрібніша річ у кімнаті ще так нагадує маму. Ось її столик із дзеркальцем, з маленьким письмовим приладдям. На бильці ліжка ще висить забута шовкова хустинка. Її, мамина, хустинка. І здається, що кожна річ ще ховає в собі знайомий запах улюблених маминих духів. Але холодна порожнеча вже віє з кожного кутка кімнати, наче прийшов сюди й оселився хтось непривітний і чужий.
— Тату!
Батько здригнувся, ніби від несподіваного удару, і хутко повернувся до Галини.
— Чого ти прийшла сюди? Чому не спиш? Батькові очі круглі, з червоними обідцями від безсоння, вони горять сухим металевим блиском.
— Пізня ніч, а ти… Чому не спиш?..
— Тату, а ти… Чому ти… Тобі треба спати…
— Спати? Так, так… Спати…
Він, великий і незграбний, обіймає дочку і виходить з кімнати.
— І не треба, доню, не треба сумувати… Ось прийде весна, березень, квітень… Ну от, ну от — я ж казав, що піонери не повинні плакати… Піонери — це…
Він не доказує і затуляє руками обличчя.
Наступного ранку Галина проснулась дуже пізно. Зрозуміла, що спізнилась у школу. Заспала! Хутко вдяглася. На столі знайшла батькову записку і ключ від квартири. Батько писав, що повернеться сьогодні пізно ввечері.
Глянула на годинник — без чверті десять! Що робити? Спізнилась уже більш як на годину! Поки дійде до школи — ще десять хвилин!
У дзеркалі побачила своє обличчя. Під очима були сині смужки, очі від учорашнього читання в ліжку і від сліз були червоні.
Уявила, як зустрінуть її товариші: напевне, глузуватимуть, що спізнилась. І що вона їм відповість? Що скаже вчителям? Чи не краще зовсім сьогодні не йти в школу?
Галина залишилася вдома. Час тягся надзвичайно повільно. Дівчинка блукала по порожніх кімнатах, і було якось дивно — всі її товариші зараз у школі, а вона ось удома і навіть не хвора. А може, вона й хвора? Чому такі важкі ноги, руки? Чому все тіло оповиває така байдужість? Кілька разів бралася Галина за книжку і не могла читати. Нічого не хотілось. Навстіж відчинено двері до материної кімнати. А матері немає…
Батько прислав обід, але дівчинка майже нічого не їла. Стояла біля вікна й дивилась на вулицю. Радісний вигук вихопився з грудей. На розі маячив Сашко Чайка. В руках у нього були зв'язані ремінцем книжки, він стояв і дивився просто на вікна лікаревого будинку. Галина хутко відступила вбік. З-за штори вона нишком стежила за хлопцем. Не хотіла, щоб він її побачив: було соромно, що не пішла в школу.
— Сашко, Сашо! — пошепки гукала вона, наче школяр міг її почути.
Чайка незабаром пішов, та щось хороше й тепле лишилось у дівчинки в грудях. Мабуть, він хотів побачити її. Чому б же він отак стояв і дивився на вікна? Напевне, хотів довідатись, чому не прийшла в клас.
Біля дверей дзенькнув дзвінок, Галина кинулась відчиняти і ніяково відступила. Перед нею стояв Василь Васильович. Дівчинка потупилась, краска залила її щоки. Директор застав її не в ліжку, отже, вона не хвора, в школу не пішла.
Василь Васильович привітався й скинув пальто. Повільно, ніби чогось побоюючись, зайшов він у вітальню. Довідався, що батько Галини буде тільки пізно ввечері. Про матір не згадав жодним словом.
Сьогодні, не бачачи Галини в класі, Василь Васильович схвилювався. Він догадувався про справжні причини відсутності учениці. Чи зуміє він знайти потрібні слова, заспокоїти дівчинку?
— От я й прийшов, Галино, — весело сказав він. — Шкода, що не побачу твого тата, ну, та нічого. Гадаю, що й ти мене не виженеш. Чи не так? Ну й чудесно.
Але в очах Василя Васильовича не було веселості. Галина читала в них німе тривожне запитання. І дівчинка вгадала, що саме непокоїть директора.
Василь Васильович, глянувши на ученицю, відразу переконався, що мати вже поїхала. Але директор школи не хотів одразу запитувати про це. Навіщо хвилювати дівчинку? Він хотів знайти підтвердження своєї здогадки в оточенні.
В передпокої він мимохіть шукав очима жіночого вбрання. Можливо, що мати кудись пішла і скоро повернеться.
Василь Васильович побачив на стільці "Княжну Джаваху". Він узяв книжку в руки. Від його зору не сховалось і те, як зніяковіла й почервоніла Галина.
— Колись і я читав книжки Чарської, — просто сказав він. — Ну, а тепер — не та доба. Життя здається таким коротким, що не встигаєш читати найкращих світових письменників. Ну, а Чарська — хто ж розумний буде витрачати на читання її солоденьких творів дорогий час?
Василь Васильович спокійно відклав "Княжну Джаваху" набік і наче зовсім забув про неї. Принаймні він жодним словом не згадав більше про цю книжку.
Рішуча хвилина наближалась. Треба було нарешті спитати про матір. Василь Васильович глянув на Галину.
— Ти ж пам'ятаєш, Галино, нашу вчорашню розмову? Ти не журишся? Твоя мати…
— Поїхала вже… — прошепотіла дівчинка.
— Поїхала, — повторив Василь Васильович, наче він уже про це знав і раніше. — Але… але з тобою залишився батько, якого ми всі любимо й поважаємо, Галино. Батькові теж важко, я певний цього. Не поглиблюй же його горя оцінками "погано". А матір, безумовно, вилікують. І я знаю, що коли вона приїде, ти зможеш дуже її звеселити. Знаєш як? Покажеш свої відмінні оцінки. Як їй буде радісно поцілувати свою доньку-відмінницю.
У дівчини стиснулось серце. Вона пригадала, як тато сказав: "Це справжнє щастя, справжня радість. Дочка — відмінниця".
Бідний татусь, він і досі не знає, що його донька вже має оцінки "погано"!
— А крім цього, — вів далі Василь Васильович, — ти не повинна забувати, що не маєш ніякого права плямити свій клас, який зараз має чудові показники. Тобі не подякують шестикласники, коли човен прикордонників (знаєш — "Буревісник"!) через тебе потрапить до іншого класу. Тут уже йдеться про справу честі!
— Про справу честі, — пошепки повторила Галина.
Директор говорив спокійно й переконливо. Наче це було продовження вчорашньої бесіди. І все було надзвичайно просто і ясно — треба залишитися й далі відмінницею, інакше не можна. Диктант на "дуже погано" — це минулий і тяжкий сон.
Семирічною дівчинкою Галина часто бачила уві сні огидну руду мавпу. Вона стрибала на ліжко й волохатою лапою міцно затуляла сонній дівчинці рота. Галина дико кричала спросоння, тоді в темряві до неї обзивався рідний заспокійливий голос:
— Я тут, дитино. Не бійся. Мама з тобою…
Мати схилялась над нею, цілувала, заспокоювала.
— Мамочко, мені знову приснилась руда мавпа…
До дівчинки викликали лікаря-спеціаліста, батькового приятеля, він блискав скельцями пенсне й говорив:
— Ось ми почнемо приймати ванночки, і нам нічого не буде снитись.
Він усі речі називав зменшеними іменами: ванночка, градусничок, і навіть огидлива нічна мавпа була в нього "мавпочка".
Одержане "дуже погано" здавалось тепер Галині подібним до тієї "мавпочки".
Прощаючись з Василем Васильовичем, дівчинка сказала проникливо й серйозно:
— У мене вже ніколи не буде поганої оцінки.
Василь Васильович глянув на її личко й зрозумів — Галина каже правду.
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
Прикордонники помічають підозрілий вогник на березі
Катер прикордонної морської охорони, швидкохідний і сірий, схожий на щуку, відчалив од пристані. Незабаром він зник у темряві. Сіяв дрібний тихий дощик. Електричний ліхтар на березі змагався з темрявою, яка, здавалося, суцільним муром насувалася з моря.
Такі темні ночі найзручніші для порушників кордону. Це чудово знає весь екіпаж катера, і в ці нічні години немає такого моряка, який би особливо гостро не відчував відповідальності й важливості дорученої справи.
Командир катера щільніше насунув собі на картуз капюшон брезентового плаща. Дощ не вщухав, він збільшувався з кожною хвилиною, важкі хмари висіли так низько, що їх, здається, можна було дістати рукою з командирського містка. Давно вже сховалася в мороці пристань, дощ барабанив по палубі, від нього, здавалось, не врятують ні теплий бушлат, ні плащ.
Командир катера чудово знає свою дільницю. Кордон на морі — для нього не уявлювана лінія, накреслена на бурхливих хвилях, — цю лінію командир відчуває так, як свої пальці, як свій катер.
Перед виходом катера в море командир мав коротку ділову розмову з начальником загону.
— Товаришу Чертков, — сказав начальник, — ніч темна, на морі туман. Ви розумієте, чому я кажу про це?
— Цілком розумію, товаришу начальник!
— Випадки порушення кордону за останній час збільшились. Я не маю ніякого сумніву у вашій пильності. Будьте уважні, як завжди, і пам'ятайте — ніч надзвичайно темна…
(Продовження на наступній сторінці)