І ледь у вікні засіріло, подався Коршак через город, щоб хвірткою не грюкать, на пожежню, осідлав жеребця і поскакав до Мрина. Знав-бо, що контора біля Красного мосту ніколи не спить, цілодобово відчинена для отаких, як він, відданих державі робітників та селян і її охоронцям — мужнім чекістам. Ще місто дрімало, останні сни, тривожні, бо час такий — тривожний, вирішальний, час нещадної класової боротьби, додивлялося, а він уже коло двору райвідділу ДПУ жеребця прив'язував. Прийняв раннього відвідувача черговий по відділу Шльома, пакульський сам. Він ще рундук на причалі мав, підторговував, як і батько Дахновця. А потім червоні Шльому мобілізували, відтоді притулився він коло нової влади, у начальники вибився. А вовчарі його жінку Сару на вербі розіп'яли, дворище спалили, дітей Шльоминих Свменова Христя порятувала. І не хотілося Коршакові перед Шльомою сповідуватися, бо хто зна ще, що то за Шльома, хоч і в органах. Розказував Громницький Якову, за чаркою, що Шльома у двадцять дев'ятому році Христю з її дітьми порятував, переступивши через класову ненависть: відпустив з поїзда, що розкуркулених віз, у мертві записавши. Так було чи ні, колись власті розберуться, ще й на таких хитких шльом час прийде, але поки що — Шльомине зверху. І розказував Коршак про Семена, сестриного чоловіка, усе, що від Катерини і самого Семена знав. А Шльома записував, відтак дав Якову унизу розписатися. І відпустив Шльома Дахновця, пообіцявши, що органи сьогодні ж розберуться, але руки на прощання не подав і були його очі, чорні, єврейські, під сивіючими уже. густими бровами — смутні.
І повернувся Коршак до Пакуля того ж ранку, і снідав, на кухні, разом Із сестрою та чоловіком її, І ніхто, навіть Дуська, не знав, що він встиг у Мрині побувать. Увечері, уже стемніло, уже Семен із Катериною у закутку хлівця на сіні спати вклалися, і Дуська, дочку приспавши, у спальні зачинилася, Яків на ґанку сидів, гостей піджидав. І не забарилися гості. Тихими тінями ковзнуло з городу трос депеушників у формі, і дільничний Галан, у цивільному, з ними. "Чужі є в домі?!" — строю запитав інспектор міліції тренованим голосом". — "А що, а що, товаришу начальник?.." — вдавав із себе розгубленого сільського дядька Коршак. "А те, громадянине Дахновцю. що проводиться нічна перевірка на предмет виявлення елементу…" — підігрував Галан. як на виставі у сільському клубі. "Чужих нема, нема, дорогенькі, тольки сестра з чоловіком, із Таврії вони приїхали, гостюють…" — заспішив Яків, киваючи Таланові на хлівець, але Галан і без нього знав. Миттю стали гості по обидва боки дверей, а вже Семен, голоси почувши, на поріг хліва ступив. "Хто такий?! Документи!.." А які у нього документи? І зв'язали Семенові руки за спиною, до сільради повели, а Катерини — не чіпали. Але й вона потеліпала слідом, тільки й сказавши Якову на прощання: "Будь ти, юда поганий, проклятий навік, бо ніхто, окрім тебе, туточки про Семена мого не знав, се ти усе зробив, за шкуру свою злякавшись! І нога моя відтепер не переступить порога твого, бо не братеник ти мені, а хужей ворога лютого, луччей я під тином із голод} здохну…" — "І здихай, як такая розумака!" — відповів Коршак і хвіртку на гак залізний защебнув за нею. Тихо було в селі, і пес не обізветься. Псів і котів сільські комсомольці з дрібнокаліберок перестріляли та у район одвезли ще у тридцять другому році, а хто і сховав свого песика у погріб, то досі, із голодухи, з'їв його. Лише солов'ї витьохкували на левадах, грізного політичного моменту не розуміючи. І вклався Яків спати на сіні у хлівці, ще теплому од тіл родичів його, і спав безтурботно, із почуттям виконаного громадянського обов'язку.
А тади уже машина, вантажівка, з ДПУ, по селах ночами снувала і отаких, як Семен, пов'язаними у кузов кидали та до мринського допру везли, під охороною хлопців із ліворверами.
Дак Семена повезли, а Катерина слідком, серед ночі, попішкувала.
І просиділа яна болєй тижня під стіною тюрми мринської. Був хрестик у неї золотий, на золотому ланцюжкові, од матері, і перстеньок золотий був на пальці, од Семена, як побралися, дак вона усе теє у торгсин здала, за кулидочку хліба і трохи якихось там харчів. Але не приймали у неї передач для Семена. Далєй добилася вона до слідчого, а слідчий їй і каже: "Якщо хочеш, молодице, живою лишитися, ні в які двері більше не стукайся, а іди куди очі бачать, і подалі, бо уже твого чоловіка нема у нас, відправлено його далеко, без права переписки, бо він — контрреволюціонер здавна і ворог відвертий радянської влади". А його нікуди далеко і не відправляли, а вивезли у ліс коло Крутьків і тамочки розстріляли, прикопавши в яру, разом з багатьма такими, як він, нещасними. Дак сеє усе уже пізніше, у шістдесяті годки, одкрилося, як стала Катерина добиватися, бо дозволили. А тади вона через крутьківський ліс брела, мов сновида, і не знала, що поблизу тіло чоловіка її у братській могилі лежить.
(Продовження на наступній сторінці)