Як ще родався зо мною братеник мій Миколай Дахновець, розказував йон мені, Якову Дахновцю, за чаркою доброю, що більшовики у городі Москві судили Бога привселюдно, судом відкритим, і їх ні вожді у залі були. І засудили дідугана на сто літ примусовки, і десь йон тачки тягає, на Біломорці, чи Турксибі, чи Магнітні, якщо не пропав досюль, не вистиг ноги, хоч і Бог, од тюремної баланди.
А без Господаря янгольство небесне і всі оті божки-апостоли, всі оті Семирозуми, що їх дурні людяки навигадували, розбрелися по світах, як череда без пастуха, а мо', і в сплячку залягли, щоб сеє все перечекать.
Дак, мо', так і луччей для Бога і свити Його. Колися котрийсь із янголів чи апостолів нову Біблію писарям надиктує і усе виправдає, що у сії годки на Землі творилося, бо Йон тади не господарював, не галіфетив над людьми, бо осуджений був більшовиками безбожними і кару на будовах соціалізму відбував.
А інак лежав би собі на небесах, на пуховиках із білих хмар, на землю униз дивився і плакав слізьми безсилими, що твореники його, людяки, у Краї, Ним благословенному річками, травами, солов'ями, одне одного голодом морять, одне в одного шматок останній виривають, щоб хоч і здохнути під тином, але на деньок пізніше, анєй синок рідний, сестра чи жонка кохана, якій присягався перед Богом на вічну любов і пошану. Або й рідному синкові чи дочечці матчиною рукою, яка ще учора так їх голубила та пестила, голівку одкарнать, тільце сокирою на порозі порубать, на шмаття криваве, у чугуна скласти і варити в печі, чутливими од голодухи ніздрями солодкий дух смажені ловлячи.
У тую, голодну, весну, покуль такеє творилося, я свого дитяти далєй двору не пускав. Якось вертаю із пожежні, після нічного чергування, нема дочки, ні в хаті, ні у дворі. "Де наша Люська?" — запитую у жонки. "Послала я на леваду щавлю нарвать, борщика зварю, дак щось довго і нема", — відповідає. Кинувся я на леваду, через себе перекидаюся, біжу. Нема дочки на леваді. А поруч, за лозняком, у ярку, садиба Марфи Срулихи. А нам у сільраду уже сигналили, що вона дєтву приблудну, яка до причалу пакульського із лісних сіл та хуторів бреде, голодна, до хати своєї принаджує і тая дєтва десь дівається, наче крозь землю провалюється. Я через лози до Марфи, аж чую: у погребі дитя кигиче, а двері — на защібці знадвору. Я двері погріба рвонув — моя Люська на дощатих сходинках од плачу заходиться. А її Марфа покликала з левади, щоб наче капусточки із льоху для неї дістала, бо сама уже не здужає, та й причинила. А на призьбі — сокира лежала. Я за сокиру — і в хату, зарубаю, думаю, гадюку, так вона мене дістала Люською моєю. Дак Марфа у віконце побачила і в піч од мене сховалася. І тольки блимає із челюстей голодними очима. А піч аж пашіє, натоплена. Се ж для смажені із моєї дочки — топила. Дак я заслонкою піч затулив і заклав йомкою, між пічурок припічка, щоб повік не одтулила. І — з хати. Там вона, Срулиха, і спеклася. Назавтра кажу хлопцям, що за пайку хліба мертвяків по селу збирали, як гриби в лісі: "Заїдьте у яр, заберіть Марфу Срулиху із печі її, на скотомогильник одтарабаньте…" Як діставали гробарі Марфу з печі, три голівки, дитячі, обгризені, викотилися…
Дак я до того веду, що нема в людині ніякої подоби Божої, як нас попи дурили і всілякі несвідомі елементи досюль думають. На інший копил вона, людяка, зроблена. Покуль сита людяка, ще щось у мечтах і химерах божеське, мо', і ворушиться. А їсти тижняку не дай — уже за звіриними законами живе, і болєй ніякими. І правильно робить, бо тольки звірині закони правильні, за ними світ увесь живе. І товариш Бог у райському саду далєй од перших людяк, дурнуватих, дивився, коли забороняв їм плоди із дерева знання куштувать, бо теє все їм ні до чого. Бо кому судилося рогом землю орать, у поті та крові кусень хліба здобуваючи, тому не до ласощів закордонних, капіталістичних. Але не встеріг дерева райського товариш Бог, сторож із нього був нікудишній, а призначити хлопців-енкаведистів замість янголів безтілесних — не дотумкав. І зробилася Єва — першим "перукарем", тольки не колосочки вона зрізала, а плоди з дерева добра і зла. За що й загриміла з усім своїм Семеном майбутнім у земну сибір — навік, без права переписки… А якби встеріг товариш Бог теє дерево, не було б стольки порохняви із слів, нікому не потрібних.
Бо нема ані добра, ані зла, а є тольки жисть. Нема — і не треба.
Мій дід Пантелій сильно грамотяка був — Біблію на покуті тримав і мені з неї начитував, коли я по коржики з маком до баби прибігав. Дак начитав йон якось із тої Біблії, що Сатана вище самого Бога хотів стати, вище зір небесних. Тольки ж Бог не дозволив йому сього зробити. А воно б і луччей було, якби Сатана над людьми земними головував і правував ними. А Бог хай би вилежувався собі, як лежень на горищі хати, на хмарах білих і славослівні співи своїх янголів слухав.
Болєй толку було б на землі.
Уночі одвів Семен корову у плавні, а вранці приїхала бригада двадцятитисячників на хутір, усе їхнє колективізувала за нездачу експортного податку, а господарям наказала іти з двору куди очі бачать. І залишилося у Семена й Катерини з нажитого ними лише те. що на них було, та ще корова, схована у плавнях. Стояли вони віддаля, дивлячись, як їхнє добро на підводи вантажать, а з даху зривають бляху, аби дім їхній перенести на колгоспне дворище, щоб і сліду від хутора в степу не залишилося. Дивилися і плакали, бо все тут було їхніми кривавими мозолями набуте, з неба ніщо не впало. І уперше пораділа Катерина, що Бог не дав їм діток, хоч досі, скільки й жила із Семеном, за дітьми горювала гірко. Бо що б вони нині з дітьми робили, куди притулилися у цьому світі божевільному?
"Ще, Катерино, оділлються їм сльози наші!" — видихнув Семен і пішов у степ, а вона — слідком, наче тінь. І кружеляли вони по степу до вечора, щоб ніхто не вистежив, а як стало сутеніти, подалися у беріг Дніпра, де корова. А в плавнях мав Семен куреня, із снопків очерету складеного, полюбляв він рибу половити, коли хвилина випадала. Чекмінь його вовняний лежав у курені, верша, вудка, солдатський казанок і гороху рукавчик. Подоїла Катерина корову в казанок, і пили вони пінистий сиродій, біля куреня сидячи, на Семеновім чекмені, наче вершки місячної ночі спивали. А місяць-повня висів над Дніпром, над плавнями, над степом, схожий на діжу, в якій тісто підійшло і через краї перевалюється, низько висів, здається, можна рукою дістати. І не видко було на Місяці ані бригад буксирних, ані уповноважених по хлібозаготівлі, ані інспекторів міліцейських, ані хлопців у шкірянках, депеушників, нікого не видко було, самі темні брови гір та бліді щоки долин. І казала Катерина жалібно: "Якщо уже нема нам місця на Землі, хай би долоня Божа перенесла нас на Місяць, тамочки ми б знову городець скопали, засіяли, зліпили б якогось куреника та й жили-поживали б, нікому не заважаючи…" А Семен мовчав, наче й не до нього говорила Катерина, думу свою тяжку думав. Уже як спати вклалися, на очереті, в курені, чекменем укрившись, озвався неждано: "Тут нам, жонко, не відсидітися, не на день сеє все і не на год. Та й доброхоти підкажуть властям, де мій курінь, знайдуть і обох у гості до білих ведмедів відправлять, а мене ще, може, і далі, на той світ, службу у батька Махна пригадавши. Потеліпаємо з тобою на твою батьківщину, може, там, серед люду, мені чужого, я загублюся для депеушників, а тебе — братеник твій не дасть в обиду, захистить і підтримає". — "Якби тольки Яків так не захистив і підтримав, що й цей куреник в очеретах раєм видасться…" — подумала Катерина, але Семенові нічого не сказала. Ще згадався їй, коли уже засинала, брат Миколай, той би, може, і зумів захистити і її, і Семена, коло начальників великих він, але уже ось скільки років не родається Миколай, вістки про себе не подає, наче й нема його на світі. Не винуватила Катерина Миколая, а лише жаліла його, бо тепер такі часи настали, що кожен виживає як може, як совість його дозволяє, брат на брата зуби гострить, аби перед владою вислужитися, під ножа державного не втрапити.
(Продовження на наступній сторінці)