Ну, але сеє все проминулося, уже стали трохи на трудодень давать. Уже радійо біля колбуду забалакало і кіно волами двічі на місяць привозили, уже нам стало луччей і веселіше жить. А як стало луччей та спокійніш, уже наче й Коршак — ні при чім, уже меней про нього начальники пам'ятають, і потяжки од властей менєй. І уже наш Коршак не живе, а нудить світом. Дак йон що надумав, а може, йому од органів підказано було. Се я такі плетеники у голові своїй плету. Надворі ще ніч, а мені у вікно грюкають, як на пожежу. Посхоплювалися ми, дєтва плаче, жонка — до дверей, у мене й піджижки тремтять, штанів не можу натягти, се, думав, уже за мною приїхали, тади чого хоч можна було ждать. Аж се сам Громницький, йон неподалік проживав: "Ходьом, Андрію Івановичу, порізали Якова Дахновця, чергова із сільради прибігала". Я трохи заспокоївся, що не по мене, а дрижаки по спині все одно. Наче давно нічого такого у селі не чуть було. Так ми підбігцем, то шкарбаючи по мерзлій грязюці чобітьми, то в калюжі провалюючись. Підбігаємо до Коршакового двору, хвіртка уже не замкнена, пса припнуто, на кухні восьмерик блимає. На стіні ходики цокають, п'ята година ранку. Дуська коло печі топчеться, Коршак на полику сидить, коло лежанки, звісивши босі ноги. Розірвана на грудях спідня сорочка у плямах крові, кукса — на перев'язі, і друга рука шматком полотна обмотана. Але — живий, ми з полегкістю передихнули. "Ну, розказуй, товаришу Дахновець, що тут з тобою приключилося", — каже Громницький. Давай йон розказувать, слабим-слабим голоском, наче на останньому уже іздиханії. Той нарочито слабий голосок першу підозру у мені і зародив. Опісля багато хто в селі балакав тихцем: "Тут щось не теє…" Се уже коли газети порозмальовували про замах злісних ворогів радвлади на пакульського сількора Якова Дахновця. Усі тії редактори, кому йон стегенця та ковбаси возив, а Дуська — пуховики стелила. Такого понаписували, що хоч орден за геройство на груди його вішай. Балакать у селі балакали, що — не теє щось, а в очі сказать — боялися, куди там. А я що — дурніший? Слухав, читав і підтакував. Тольки Данило Нечай і спитав було на сільрадівському зібранні: "Як-бо це ви, Якове Оверковичу, з двома нападниками одною рукою справилися? Вам би молодих солдат у військовому таборі навчать…"
Сказонув, то й загримів навік. Се уже трохи познєй, бо Коршак, як той павук, умів затаїтися і підсочити. Данило тади у школі директорував. Над школою прапор червоний висів, але вицвів прапор за літо, осінні дощі його геть обтріпали. Нечай тую бляклу ганчірку і зняв, а тут — свято пролетарське.
Обіцяли ми в сільраді кумача на прапор школі видать, а не видали, бо з району не привезли. І на свято не майорів над школою прапор. Дак Коршак одразу і склав бомагу куди треба, свого дочекався. Так і так, директор школи Данило Нечай, колишній петлюровець, перед червоним днем календаря заклад народної освіти обезпрапорив. Уночі приїхали машиною і забрали, я ще показував, де Нечай живе. І досі ніхто не знає, як той Нечай дні свої скінчив. Уже після смерті товариша Сталіна жонка подала на розшук. Дак одписали їй, що справу Данила Нечая, померлого у місцях ув'язнення від менінгіту, переглянуто, за відсутністю протидержавних дій припинено і посмертно його реабілітовано. А хіба од того жонці і синові дегшей?
Ну, так Коршак сидить на полику, ноги босі звісивши, і розказує нам із Громницьким, у кухні, просмерділій від скислої полови в банякові: "Хтось серед ночі стукає і стукає, я — не відчиняю, думаю — то якийсь п'яний. А тади мене сколотнуло: може, воно уже корову із хліва тягне? Одчинив сінешні двері, а вони з ножаками накинулися на мене, їх двоє було. Я руками і ногами відбиваюся, воно мене ножакою по грудях басаманить, я ухопився за лезо, криком кричу, а Дуська у хаті — і собі, злякалося крику нашого і втекло…" — "А що ж ваш песюга, вовкодав ваш, йон по дроті ланцюгом од хліва до сінешніх дверей уночі ковзає, де йон був?" — хотів запитати я. але вчасно засунув язика, звиняйте. в одне місце: не моє мелеться, не мені і мірчука одсипать, що Коршак задумав, теє зробить, хоч ти плюй у вічі. Так і вийшло: і людяк, кого схотів, засадив йон до допру, по вісім годочків дали, і добув собі слави захисника ретивого радвлади, а влада віддячила ще й групою інвалідності, до самої війни по сто рубликів пенсії по інвалідності йому, мудрагелю і хитруну, платили…
Як трохи розвидніло, послав Громницький верхівця у Мрин, аби сповістив міліцію і органи про напад на заслуженого перед владою сількора Якова Дахновця. А Коршак, зачинившись у світлиці, перев'язаними пальцями карлючив нового списка неблагонадійних, що залишалися ще в селі. Хто коли і зирнув на нього та Дуську зукоса, вписав. Вписав і родичів тих, кого він дописами своїми до білих ведмедів або й на той світ відправив. Хіба ж не могли родаки помщатися сількорові за його мужні сигнали владі?
Вписав, хто хоч крихітним родинним корінчиком, а зв'язаний був із розвінченими ворогами радянського ладу чи куркульським елементом, до сьомого коліна — вписав. А якщо міліція запитуватиме, кого із списку неблагонадійних він найбільше підозрюватиме, а вона — запитає, він скаже. Скаже він на Овсія Лобаса, Василя Козубела сина, що в лісовиках до останнього ходив і головою наклав у лозах, на Варяговім острові. Хоч той і нагуляний дочкою Артема Лобоса, і ніколи не жив під одним дахом із батьком своїм бідовим, і не його прізвище носить, материне, все ж кров є кров, батькова, бандитська. Бо, як стеріг Овсій колгоспні кагати і картоплю на трудодні одпускав, Яків приїхав до кагат трохи не удосвіта, ще бригадних коней не запрягали, а він — кіньми пожежні, щоб першим, щоб вибрать. Став вибирать, де крупніша, а Овсій, шмаркач, і каже йому: "Ви ж, дядьку, не вибирайте, де крупніша, а підряд беріть. Бо ображатимуться люди, що Дахновцю дав вибрать, а їм — самі перебірки". І корзину уже вибраної Яковом узяв і висипав назад на купу. "Беріть підряд, хоч ви й активіст, бо за радянської влади усі громадяни однакі права мають…" Може, що й сказонув би Яків зеленкові тому, виплодку бандитському, але прискакав верхи до кагат Нестірко, нещодавно головою колгоспним настановлений, і мусив Яків знизу картопельку, яка на нього дивиться, гребти. Як усі. Привіз у двір, висипав, Дуська як глянула, аж позеленіла з лиця: "Ти ще в почоті чи не в почоті, що таку дрібноту привіз?!" — "Скільки вже нас рідна радянська вдасть вчить, що тепер усі люди — однакі і нема лучних і хужчих, а ми усе ще із своїми пережи І ками не розстанемося ніяк!" — сказав Коршак, голосно, щоб і сусідові через вуличку чутно було, якщо він у дворі, якщо слухає. А шпичак у душі лишився і ранка від спогаду досі щеміла.
А ще скаже він на Тимоху, сина Андрія Нужди, що колись у міліції повітовій трохи служив, а відтак, підстрелений лісовиками, дуба врізав. Андрій Нужда миршавенький був, сміхотун дурноверхий, а син — у материн рід вдався, такий буйволюга виріс, кулаки — як довбні. Уже років із п'ять викошував Яків латочку лугу під Страхоліссям, соток десять, лісництву вона належала. Лісникові, як і годиться, оддячував. Корова і телиця у дворі, треба крутитися. І ніхто на ту латочку не зазіхав, знали, що — Коршакова. Аж минулого літа приїздить Яків пожежними кіньми під Страхолісся, коса на возі, а вже Тимоха покоси гребе. "Хто тобі туточки косить дозво лив?!" — кинувся Яків. А Тимоха: "Пії мій і мозолі криваві дозволили, дядьку. Бо я усю зиму по пояс у снігу ліс сокирою прополював". І не підступися: плечі — як од Пакуля до Крутьків. Коршак поїхав до Бурсима, лісника: "Ти ж, сучий сину, у мене їв і пив!.." А той очі ховає: "Тимоха зиму у лісі проробив, йому полагається, тепер із сим строго. А ти, Якове, левадку біля городу свого косиш, я ж вдаю, наче не знаю, хоч то теж земля лісництва". "Хай тепер Тимоха сибірського лісу пополе…" — мстиво подумав Яків Дахновець, жирні тички малюючи біля прізвищ Нужди та Лобоса у спискові неблагонадійних. ним складеному.
Дак се ще так, а в тридцять сьомому годі Коршак самого Михаля Громницького до списку свого вписав. Бо мало йому здалося буть заступником позаштатним, надумав йон головою сільради замість Громницького стать. Дак через теє чи ні, а Громницького "чорний ворон" підібрав одної ночі, і багатьом пакульцям йон там дорогу до Сибіру простелив, підписуючи усе, що йому слідчі підсовували. Постолики Громницькому Коршак сплів, а па голову сільради прислали чужака, із Мохнатина, бо Яків — безпартійний, хоч і заслужений перед властями. Коршак і на нього написав, і сього забрали. Прислали іншого, уже із Мрина, робив у районі по заготовках, але спився, місяць чи два проробив, Коршак і на сього політику повісив. А тут якось що перемінилося угорі трохи: уже тих, хто садив інших, причинять стали. Дак нібито Коршака у тую контору, що біля Красного мосту, викликали і кажуть: "Менше сигнальте про недоліки, а більше зосереджуйтеся на позитивних фактах. Бо у нас для Пакуля уже кадрів не вистачає — так часто мінять, а кадри, як вчить товариш Сталін, вирішують усе…" Дак ото йон перед війною трохи і присів. І вже перед німцями стелився, наче як той, хто постраждав од радянських властей. Братеника рідного — і того не пожалів, щоб до нових хазяїв піддобритися, перелицювавшись. Аж тут — сам Тимоха в село, од білих ведмедів дивом дивним повернувся живим, і старостою його, з німецької подачі, на сільському сході обирають. Туї уже нашому мудрагелю Коршаку і стало скучненько на білому світі жить, бо знав: хто-хто, а Тимоха своїх годків сибірських йому не подарує…
(Продовження на наступній сторінці)