Привіталася так, наче між нами нічого й не сталось. Взяла під руку, міцно притислась. Не поцікавилася навіть, чому я вчора не прийшов. Дивилася щасливо на мене, а губи її були розтулені, як для поцілунку.
— Поїхали?
— До тебе?
— До мене.
І в ту ніч як ніколи була ласкава зі мною. Потім, коли ми лежали знесилені, вона спитала:
— Хочеш, я тобі щось скажу?
— Кажи, — розклеїв я губи.
Поринав у легку ту дрімоту, коли все починає пливти-пливти, ледь погойдуючись, а повіки стають все важчими й важчими.
Надя припала до мене, дмухнула в скроню, перебрала волосся, обкрутила довкола пальця.
— А ти не будеш сердитись?
— Чого б це я мав сердитись? — Слова народжувались мляві, язик ледь повертався. Сон уже по-справжньому брався за мене.
Вона ж притислася ще міцніше, прошепотіла на вухо:
— Я стану матір'ю. Матір'ю?..
Це слово ковзнуло по сонній свідомості, не лишивши жодного сліду. Знову став поринати в дрімоту, але Надя вже нетерпляче мене торсонула:
— Та ти мене слухаєш?
— Ну, — розтулив важкі повіки. Потягнувся, став позіхати.
— У нас буде дитина!
Сон з голови наче вимело. Я так і застиг із розтуленим ротом.
— Яка ще дитина?
Вже сидів, відкинувши ковдру, хоч не пам'ятаю, коли мене підхопило.
— Отакенька, — показала Надя. — Гарненька-гарненька. І дуже схожа на тебе.
— Хто це тобі сказав?!
— Не кричи, бо злякаєш, — застерегла Надя таким тоном, наче те немовля вже лежало поруч із нами. Провела пестливо по животу, сказала замріяно: — Ми будемо щодня приходити до тебе... Зустрічатимем татка...
Перед моїм зором враз постала жахлива картина: інститут, широкі сходини, заповнені викладачами й студентами, і Надя назустріч, з немовлям на руках... Як дві краплі води схожим на мене...
— Коли ти встигла?
— Встигла, миленький, встигла. Хіба з тобою не встигнеш! Ось дай сюди руку, поклади на живіт.
Я відсмикнув руку так, наче вона пропонувала притулити її до розжареної сковороди. При думці, що там ворушиться зараз щось схоже на пуголовка, при одній лише думці про це мене всього так і пересмикнуло. Бажання будь-що позбавитись цієї істоти з такою силою оволоділо мною, що я знову не витримав і закричав:
— Роби аборт!.. Чуєш, аборт!..
—Аборт? — похитала головою Надя. — Ні, милий, оцього я якраз і не збираюсь робити. Я весь час хотіла мати дитину. Не забувай, що мені скоро вже тридцять років... Та чого ти так переживаєш? Ти ж все одно не любиш свою половину...
— Звідки ти знаєш?
— Інакше ти б не ліг до мене в постіль. В перший же вечір. Забув?.. Тихо-мирно розведетесь, і перейдеш жити до мене.
Так ось що в її голові!
Притьмом зсунувся з ліжка, став натягати штани. Руки трусились, нога ніяк не пролазила в холошу. Надя з видимою цікавістю спостерігала за моїми потугами, потім сказала:
— І довго ти будеш терзати сорочку?
Жбурнув сорочку, ухопив штани. Коли вже одягнувся, вона запитала:
— Ти мене хоч поцілуєш на знак вдячності? Чорт!.. Чорт!..
Біг порожньою вулицею, давав собі клятву більше не стрічатися з нею. У душі не вірив, що вона завагітніла. Не хотів вірити!.. Надя мовчала цілісінький тиждень.
За цей тиждень повернулася дружина з дочкою, а я збувся золотого годинника.
Годинник цей був подарований мені на тридцятиліття. Моєю ж дружиною. Зняла майже всі гроші з ощадної книжки (збирала на цигейкову шубу — кількарічну мрію свою), купила годинник, віднесла до гравера. Той вирізьбив напис: "Тридцять років найдорожчому". Я цей годинник дуже беріг, навіть коли заводив, то ледь торкався коліщатка, щоб не пошкодити, і от мусив розстатися: іншого виходу не було. До приїзду дружини мав покласти на місце оті сто карбованців, що на костюм, та ще заборгував понад сотню: щодня тратив десятку, як не більше. Надя дуже любила мускатне шампанське (пляшка сім п'ятдесят), плюс півкілограма найдорожчих шоколадних цукерок ("Грильяж у шоколаді", "Ану відбери!"), хоч ми їх і не поїдали усі, але купувати двісті чи триста грамів було якось незручно. Отак і незчувся, як втратив більше сотні карбованців, позичених до зарплати, і треба було їх терміново піддавати, тож як не шкода було, а довелося позбутись годинника. І брехати дружині, що вкрали в трамваї: зрізали з руки, не помітив і коли.
Дружина була дуже засмучена, в неї аж сльози набігли на очі, що траплялось з нею вкрай рідко, а мене дуже мучила совість. І єдине, що хоч трохи мене виправдовувало у власних очах, це те, що з Надією було раз і назавжди покінчено. Я з усіх сил намагався забути про неї, як це не було трудно, особливо в перший вечір, коли повернулась дружина і, збираючись лягти у постіль, дістана з-під подушки й надягла нічну сорочку. Я ледве не крикнув: "Скинь!" — і відчував ту прокляту сорочку всю ніч, бо мені весь час марилось, що поруч не дружина лежить, а Надія. А вранці висмикнув її крадькома з-під подушки, убгав похапцем у портфель і і І же на вулиці вкинув до бака із сміттям.
Я ходив на роботу, намагаючись не сідати в трамвай, щоб не зустріти Надію, я щоразу минав, обходячи іншою вулицею, зупинку біля поштамту, я надіявся, що Надія врешті-решт забуде мене, гак, як я намагався забути її, хоч це мені не так легко давалося, бо не раз ловив себе на бажанні кинути все і бігти до неї, але в мене щоразу вистачало здорового глузду стримать себе, сказати: "Не смій! Тобі що, жити набридло?" Я боявся й подумати про те, що б заварилося, коли б про це дізналась дружина. Тож я ходив на роботу й з роботи, оминаючи поштамт, щоразу здригаючись, коли и натовпі зблискувала червона шапочка, чи пальтечко, чи сумка, п мене і в грудях терпло од страху, а коли шапочка — пальтечко — сумка байдуже минала мене, відчував себе так, як відчуває, мабуть, себе солдат, який, наступивши на міну, лишається живий та не-ушкоджений.
Аж ось одного разу на кафедрі пролунав телефонний дзвінок.
— Вікторе Андрійовичу, вас!
Мене?.. Хто б це міг дзвонити?.. Одразу ж подумав про дружину, чи не скоїлося чого вдома.
— Слухаю.
По той бік мовчало.
— Я слухаю!
В рурці тріснуло, гаряче дихнуло у вухо:
— Здрастуй!.. Упізнаєш? У мене і в очах потемніло.
— Ти мене чуєш?
— Чую, — видушив з горла.
— Нам треба зустрітись. Сьогодні.
Зустрітись? Але ж мені не можна стрічатися з нею! Я й так відчував себе як після важкої хвороби. Тільки став видужувати, й знову?..
— Пробачте, я не маю часу. — Звертався до неї на "ви", бо здавалось, що вся кафедра нашорошила вуха.
— Тоді я прийду зараз до тебе!
— Ні, ні! — рурка ледь не випала з рук. — Я прийду!.. Зараз іду.
— Чекаю коло поштамту.
Знову тріснуло, глузливо запіпікало.
Йшов до поштамту, і мене розбирала злість. Це ж треба набратись нахабства — дзвонити на кафедру! І ще: звідки вона взнала наш телефон?
Вона стояла, як завжди, вся у червоному. І я вперше подумав: невже їй не приїдається один і той же колір?
— Прийшов? — усміхнулась недобре.
— Прийшов. Але на хвилинку. У мене за півгодини починається лекція. — Лекції сьогодні в мене вже не було. — Що ти хотіла сказати?
— Раніше ти так не поспішав.
— Та кажу ж, лекція!
— Гаразд. Давай пройдемось до того он скверу, бо тут і поговорити не дадуть.
— Давай, але ненадовго.
— Не бійсь, не затримаю.
У сквері вона зупинилась, зісмикнула нервово з руки рукавичку.
— Здогадуєшся, чого я тебе покликала? Я сказав, що не здогадуюсь.
— То що ти, надумався?
— Що я маю надумуватись?
— Дурника вдаєш? — Очі її були злі і нещадні. — Напакостив — і в кущі?
— Не кричи! — Мені здавалося, що всі люди, які проходили мимо, поглядають у наш бік.
— А я не кричу... Ти ще не знаєш, як я вмію кричати... Поки що я розмовляю з тобою по-доброму. Моїй дитині потрібен тато, і ти на мені маєш одружитися.
— Так я ж одружений!
— Розведешся.
— В мене ж дружина!
— Нічого тій жабі не станеться. їй так потрібен чоловік, як рибі парасолька. Проживе і без тебе. А моїй дитині потрібен тато. — Так і іаче та дитина вже народилась.
— Ну гаразд, я подумаю. Тільки не кричи. — Бо мені все здавалось, що вона кричить.
— Думай, тільки недовго... Зажди. — Бо я хотів уже йти. — Сталіна Ульянівна тобі відома?
Мене наче окропом ошпарило.
— Звідки ти її знаєш?
— Знаю, — усміхнулась недобре. — Це моя рідна тітка. Я їй поки що нічого не казала. Так що думай... Думай, поки не пізно!
Повернулась, пішла.
А я все ще стояв, приголомшений.
Сталіна Ульянівна!
Більшого жаху трудно й придумати.
На кафедрі її колись прозивали Орлеанською Дівою. Згодом, коли на політичному обрії з'явилася Маргарет Тетчер, охрестили Залізною Леді. Вона й справді була наче викута з найміцнішого сплаву. Навіть одяг на ній гримів, як залізний. Говорили, що вона гак і лишилася незайманою. Бо ніхто не зважувався на ній одружитись: зробити її дамою можна було хіба що свердлом. Побідитовим...
(Продовження на наступній сторінці)