Зайшов до великої кімнати. Прибрано, чисто і якось особливо безлюдно. Наче тут ніхто ніколи й не жив. Пізніше довідався: цю квартиру, як і багато інших, органи наймали (чи просто займали) для отаких-от зустрічей, як оце зараз зі мною.
За кілька хвилин повернувся хазяїн. Забув сказати, що він був не у військовому, як я сподівався, а в цивільному, і темно-синій костюм дуже йому пасував. Уніс велику тацю з двома келишками, з пузатою пляшкою, з нарізаним лимоном і коробкою дорогих цукерок, що давно уже не появлялися в кондитерських магазинах. Шоколадні діжечки, наповнені вимоченими у вині вишнями.
— Ковтнем для знайомства? Поки завариться чай. — Він уже наливав у келишки темно-бурштинову рідину. — Вірменський, марочний. З вірменськими коньяками не зрівняється жоден французький... Прошу...
Цокнувся зі мною, понюхав, обережно надпив, заплющив од насолоди очі:
— Божественно!
Коньяк і справді був понад усякі похвали. Скільки живу, такого не пробував.
— Закушуйте!
Підсунув лимон, цукерки, сам же дістав сигарети.
— Палите?
— Дякую, я некурящий.
— А я, грішний, палю. Особливо після такого напою. З вашого дозволу... — Клацнув запальничкою, затягнувсь.
Я ж смоктав дольку лимона, клав до рота цукерки. Подумав про доньку й дружину: принести їм хоча б по одній, хай би попробували. В голові вже приємно шуміло, коньяк робив свою справу...
— Так що там у вас сталося?
Чашки, з яких ми пили чай, вже стояли порожні. Він знову курив ("з вашого дозволу") і, примруживши очі, дивився пильно на мене. Слухав, покивував так, наче й не сподівався почути щось інше.
— Да, у вас становище... Не позаздриш.
— Де вже заздрити, — погодився гірко.
— А ви ніколи не задумувались, чому наші жінки такі агресивні?
— Правду сказати — не задумувався. — І аж затнувся од здогаду: — Невже й ви?..
— А я що, з лопуцька? — розсміявся він. — Бувало всього.
І, як не дивно, мені од цього зізнання на душі аж розвиднилось. Не я, виходить, один... Він же спитав:
— Де вона працює?
— В універмазі.
— Це вже легше.
Чому легше, я не міг зрозуміти, а запитать не наважився.
— Що ж, спробуємо вам допомогти. Думаю, що нам вдасться підібрати ключик до цієї агресивної дамочки.
— А поки що — жодної з нею зустрічі. Що б вона вам не говорила. Ладненько?
Ми вже попрощались (я ще нікому так гаряче не тиснув руки), як він мене зупинив:
— Заждіть. Ледь не забув.
Узяв коробку з цукерками, акуратно загорнув у газету.
— Це вашій дружині.
— Що ви!
— Беріть-беріть, ми не збідніємо. Надіюсь, що незабаром побачимось. До речі, ви так і не поцікавились, як мене звати.
— Ох, пробачте!
— Пусте! — розсміявся. — Буває. Зовуть мене Сава Петрович. Якщо вірити метриці. Трохи незвичне ім'я, але що ж поробиш. — І розвів жартівливо руками.
Сава Петрович. До чого ж симпатичне ім'я! А людина яка! От тобі й вір різним вигадкам про наші органи. Минуло три дні, подзвонила Надька.
— Сволоч ти! — схлипнула і повісила рурку.
Мене так і кинуло в жар: невже подіяло?
З нетерпінням чекав дзвінка — вже від Сави Петровича. Коли заходив на кафедру, телефон тягнув мене до себе як магніт. І ось він, довгожданий дзвінок:
— Віктор Андрійович?.. Це вас вітає Сава Петрович. Ми сьогодні зможемо зустрітись?
Господи, він ще й питає!
— Коли?
— О вісімнадцятій... Там же...
— Прийду, обов'язково прийду!
— От і ладненько...
Ледь діждався п'ятої. О п'ятій мав читати лекцію, домовився з колегою, щоб підмінив. Сказав: захворіла дружина. І знову прибіг на півгодини раніше.
Той же темно-синій костюм, та ж привітна усмішка.
— Проходьте, проходьте. Чайок уже чекає.
Чекав не тільки чай, а й коньяк, і лимон, й цукерки.
— Ну от, вважайте, що ваша справа полагоджена. — Згадавши щось, розсміявся. — Дамочка ваша виявилась міцненьким горішком: націлилася на вас по-серйозному. Уже збиралася в гості до вашої дружини... До речі, вам на майбутнє порада: ніколи не давайте коханкам своєї адреси... Тож довелося їй нагадати про деякі грішки, допущені нею в універмазі. Кожен грішок — від двох до п'яти років ув'язнення. Аргументик, як то кажуть, серйозний...
— А вона? — У мене пересохло чомусь у роті.
— Подумала-подумала й нарешті погодилась. Мусила погодитись. Зрозуміла, що з нами сваритися не з руки. — Він усміхнувся, роздушив недопалену сигарету в скляній попільничці. — Ото так, Вікторе Андрійовичу.
— Господи, я не знаю, як вам і дякувати! — У мене й очі зволожилися. — Ну як вам віддячити? — Я ладен був його обіймать, цілувати. Вільний! Врятований!
А він знову налив мені й собі коньяку, запалив нову сигарету. Цокнувся, випив, затягнувся димком. Курив, пильно дивлячись на мене. Мені від того погляду стало якось аж не по собі.
— Вікторе Андрійовичу, що ви думаєте про наші органи? Запитання пролунало настільки несподівано, що я розгубився.
Сидів, не знаючи, що відповісти. А він знову роздушив у попільничці недопалену сигарету.
— Хочете, я відгадаю, що ви про нас думаєте? — І, не чекаючи моєї відповіді, продовжував: — Ви думаєте, що ми — страшна організація, з ніг до голови забризкана кров'ю... Постійте, дозвольте закінчити, — помітив мій протестуючий жест, — яка безжалісно поїдає власний народ. І якщо говорити відверто, то ви багато в чому маєте рацію... коли думаєте про наші органи, які вони були в минулому. Оті всі чекісти, енкаведисти... У тридцяті, в сорокові, в п'ятдесяті навіть роки... Страшна публіка... Масові полювання на так званих "ворогів народу", нескінченні судові процеси, концтабори, що гітлерівцям і не снилися, і розстріли, розстріли, розстріли... Як ви думаєте, в кого гестапівці перейняли душогубки? Звичайно ж, у нас!.. Божевілля... Незбагненне якесь божевілля, кривава вакханалія, яка залила шосту частину земної кулі... Та чи могла така країна мати інші органи, ніж вона мала?!
Я мовчав, приголомшений: таке — і з вуст кадебіста! Я не знав, що відповісти, я боявся щось відповісти, страх, який народився разом зі мною, який давно уже став моїм другим "я", підказував мені мовчати... зціпити зуби й мовчати... прикинутись дурником, ідіотом останнім, але — мовчати. А він і не потребував, мабуть, моєї відповіді, бо, запаливши нову сигарету, продовжував:
— Але все це, слава Богу, позаду. Народ наш став зовсім не той, як у тридцять сьомому, не ті стали й органи. Повірте мені, Вікторе Андрійовичу! — Він покивав головою, тільки чомусь не до мене покивав, а до пляшки з недопитим дорогим коньяком, наче закликаючи ту пляшку у свідки.
— Як ви думаєте, чим ми тепер в основному займаємось? —Знову погасив сигарету, і погляд його посвітлішав. — Ловимо шпигунів-диверсантів? Виявляємо міфічних ворогів народу? Ні, вельмишановний Вікторе Андрійовичу! Ми проводимо широкомасштабні соціологічні дослідження. В обсязі всієї країни...
— Дослідження? — Я не міг приховати свого здивування.
— Так, дослідження, — покивав він головою. — Дуже потрібне для нашого з вами майбутнього. От відбувся пленум ЦК, прийняте рішення. Чи постанова уряду. Наскільки вона відповідає інтересам народу? Як народ її сприймає? Як перетворює в життя? Ми повинні стати тим барометром, який попереджає керівні наші органи, чого їм чекати. Бурі чи ясної погоди...
— А преса?
— А ви вірите нашій пресі? — усміхнувся презирливо. — Одностайне схвалення, з великим піднесенням. Більшої повії у всьому світі немає, аніж наша преса. Нею бридко навіть чоботи чистити. А вона претендує на наші душі... Ні, Вікторе Андрійовичу, єдина реальна сила, яка зможе очистити хворе наше суспільство від бруду минулого, це ми. Для цього ми й проводимо соціологічне дослідження. І я особисто розраховую на вашу допомогу. —Мою?
— Вашу, Вікторе Андрійовичу.
— Але ж чим я вам зможу бути корисним? Я ж не соціолог.
— А це не суттєво: соціолог ви чи не соціолог. Ми попросимо вас просто збирати інформацію. На вашій же кафедрі. Які в кого думки, хто з чим не згоджується. Не треба навіть узагальнювати — цим займуться інші спеціалісти... То як, Вікторе Андрійовичу?
— Я не знаю, чи зможу...
— Зможете, зможете, — поплескав він мене по плечу. — Не святі горшки ліплять. А ваша Надя таки міцненький горішок! — покрутив головою. — Доведеться за нею якийсь час постежити. Щоб не викинула якогось коника. Це вам ой як непотрібно! У вас же захист дисертації на носі?
Я відчував, як мене заганяють у сильця. Як липка павутина обплутує мене з усіх боків. Я ще пробував борсатись:
— Не знаю, як у мене це вийде: я, на жаль, не належу до спостережливих людей...
— А нам і не потрібен спостерігач. Нам потрібен аналітик, учений. А ви справжній учений...
— Який там учений: і досі не захистив дисертації!
— Захистите обов'язково! Прекрасна робота!
— Хіба ви з нею знайомі? — запитав, полещений: кому не приємно, коли тебе хвалять.
(Продовження на наступній сторінці)