— Твоя дружина не позбавлена смаку, — врешті каже вона. — От тільки шпалери... Ти не відчуваєш, як од них віє холодом?.. Бр-р. — Надя аж здригнулась, а я вперше подумав, що шпалери в нас і справді не той... — І в спальні такі ж? — Вона уже простувала до спальні. — Я так і думала! — сказала вже звідти. — У твоєї дружини не інакше — риб'яча кров.
Я ступаю слідом і з порога натикаюсь на погляд моєї дружини, її великий портрет висить навпроти над ліжком. Мені враз стає не по собі, хочеться одступити назад, забігти світ за очі. Надя теж помітила портрет, бо застигла на місці.
Жінки дивляться одна на одну — пильно, незблимно, як можуть дивитися тільки суперниці. Підмічається кожна деталь, кожна риска. Тут уже не приховаєш нічого ні кремом, ні пудрою. Все висвітлюється, наче рентгеном, і одразу ж ставиться нещадний діагноз.
— А вона у тебе ще й на людину схожа, — зверхньо каже Надя. — Як вона в постелі?
Я спаленів так, як не паленів ще, мабуть, ніколи. Боявся вже й глянути на портрет, щоб не зустрітися поглядом з очима дружини. Мені раптом здалося, що вона ожила: все бачить і чує.
Надя ж, не зводячи з портрета очей, повільно почина роздягатися. Скинула червону блузку, опустила під ноги червону спідницю. Гнучко вигинаючись тілом, звільнилася від червоної сорочки, червоних трусів, червоного ліфчика. Все це — додолу, під ноги, навіть не дивлячись, куди воно падає. Стала посеред червоної піни, якась аж вища на зріст, якась аж стрункіша, і тіло її так і засяяло, підсвічене червоними відблисками.
— Де твоя дружина любить лежати?.. Отут?.. Підняла подушку, побачила нічну сорочку:
— її?.. Ну, звісно ж, її!.. Хто б іще додумався лягати до чоловіка в сорочці! А може, й мені спробувати?
Розгорнула, роздивляючись, потім узяла й наділа на себе. Завелика, сорочка опустилася їй аж на п'яти. Плутаючись у тій сорочці, схожа на дівчинку-підлітка, забралась на ліжко, підповзла до портрета:
— Одвернись. Краще тобі не бачити, що ми тут вироблятимем. Й розвернула портрет — лицем до стіни.
— А ти чого стоїш? Роздягайся і ходи до мене.
— Хоч сорочку скинь! — простогнав я до неї.
— От цього я якраз і не збираюсь робити! — розсміялась вона. — Повинна ж я хоч сю ніч відчувати себе твоєю дружиною!.. До того ж я хочу, щоб ти мене щоразу згадував, коли твоя надіватиме цю сорочку.
Ми заснули далеко за північ. У Надю наче вселилися всі на світі чорти й чортенята, і вона змусила мене повторити відомий подвиг Геракла, з тією хіба що різницею, що Геракл мав справу з невинними дівчатами, в яких ще не прокинулась жінка, я ж із однією, зате із справжньою бестією, яка пройшла Крим і Рим і всі мідні труби. Так що невідомо, кому із нас було важче: мені чи Гераклові. Тим більше що над головою Геракла не висів портрет його жінки. Хай навіть обернений лицем до стіни. Мені весь час здавалося, що дружина моя пропікає очима картонку, на яку було наклеєне фото. Хотілося зняти, заховати подалі, але хіба ж вирвешся з палких цих обіймів: не встигнеш прийти трохи до тями, як знову жагуча команда: "Ти що, ліг до мене дрімати?"
Давай, новітній Геракле, давай, не вилежуйся!
М и заснули так міцно, що коли в коридорі залунав електричний дзвінок, то він ніяк не міг прорватися в нашу свідомість. Коли ж я нарешті прокинувся, то спершу подумав, що лежу в Наді, і поторгав її за голе плече: "Надю, хтось дзвонить!" — а вже потім, як Надя схопилась і, як була, у сорочці, пішла до дверей, я нарешті усвідомив, що дзвінок лунає у моїй квартирі. "Жінка!" — вибухнуло в мені. Як я в ту мить не помер, і досі не відаю... "Жінка!.." Злетів з постелі, голий-голісінький метнувся за Надею: перехопити, затримати, не дати їм зустрітись. А дзвінок калатав як скажений... Наздогнав Надю уже в коридорі, вхопив за сорочку, зашипів їй на вухо: "Ховайся під ліжко!.." Й одразу ж згадав про її одяг, що валявся на підлозі... "А це що?" — спитає дружина. Метнувся назад, зафутболив під ліжко червону блузку й труси, спідницю і ліфчик... Надя вже верталась назад... "Підліжко!.. Швидше під ліжко!.^Побіг в коридор... "Хто там?" — щоб виграти час. По той бік мовчало. "Хто там?" — "Пошта. Вам телеграма". Я весь так і обм'як. Ватяними ногами підступив до дверей, ватяними руками повернув ключ у замкові. Одчинив двері й побачив знайому листоношу.
Очі у неї одразу ж стали як блюдця, а рот розтулився, як у рибини, яку висмикнули з води на берег. Ткнула телеграму й одразу ж побігла донизу, не чекаючи, поки я розпишуся.
Вже зачиняючи двері, я зрозумів, чому в листоноші був такий ошелешений вид: адже я стояв перед нею в чому мати родила. Але навіть це не йшло в жодне порівняння з тим, що на її місці могла б стояти дружина.
Повернувшись до спальні, став читати телеграму. Й досі трусилися руки, стрибали літери.
Писав брат. Повідомляв, що буде проїздом, просив вийти на вокзал.
— Ти чого так ізблід? — поцікавилась Надя.
— Ти б не зблідла! — відповів їй сердито: вона й не думала залазить під ліжко. Лежала, розкинувши руки, в сорочці моєї дружини.
— Йди до мене.
— Ну, знаєш!..
Ледь стримуючись од злості, почав одягатись. Давав собі клятву більше нікого не пускати в квартиру. Пережити таке, як я пережив оце зараз, можна було тільки раз в житті.
Вже на роботі подумав: "Годі!.. Треба кінчати!.. От сьогодні візьму й не вийду до Наді. Хай потроху звикає до того, що нам врешті-решт доведеться розстатись. Незабаром повернеться дружина, і тоді вже й мови не може бути про те, щоб десь ночувати, окрім власного дому".
Та минав день, надходив вечір, і моя рішучість танула. Я не міг уже бути без цієї жінки, не міг пропустити хоч ніч, тим більше що ночей цих лишилося зовсім уже обмаль. Єдине, на що в мене вистачало сили волі, це не приводити її більше до себе додому.
Отак і пролетіли три тижні: в чаду, в гарячім тумані. Я кілька разів збирався завести мову про те, що якось треба кінчати, але щоразу, як бачив її червону шапочку, розумів, що сьогодні не зможу, що це було б понад мої сили: отак узяти й розстатись. Хай уже завтра. Завтра зберуся з духом. Я майже біг їй назустріч, хапав її гарячу долоньку, щоб не випускати, поки ми зайдемо до неї в кімнату, і часто в моїй голові зблискували такі крамольні думки, що я став боятися самого себе. Що добре було б, аби моя дружина десь зникла... Аби я був вільний... Я обзивав себе подумки мерзотником... негідником... і нічого не міг із собою подіяти.
Аж якось Надя сама заговорила про це.
Ми лежали в ліжкові, притулившись одне до одного, а над нами ще ритмічно погойдувався гарячим шепотом пронизаний морок. У ньому ще лунали Надині схлипування, стогін. Морок поволі І гортався, опадав на холодну підлогу, червоне світло від нічника омивало розпашілі наші тіла. Ми лежали не рухаючись, без думок, без бажань, спустошені солодкою втомою, коли Надя зненацька шелася на лікоть, схилилася наді мною. її довге волосся впало мені на обличчя, а невеликі й тугі, як у незайманої дівчини, груди сяйнули мені прямо у очі.
— Коли твоя приїжджає?
— В неділю, — відповів неохоче. Мені чомусь було неприємно, коли вона згадувала мою дружину.
— І ти її підеш зустрічати?
— Піду. Вона ж із дочкою.
— Підеш чи побіжиш?
— Піду... Яке це має значення. —А я?
— Що ти?
— Що я маю робити? Може, ти й мене візьмеш із собою? Мене так і підкинуло:
— Ти що, здуріла? Ти розумієш, що ти говориш?
— Так не візьмеш?.. Я так і знала.
Вона звелася, стала вдягатись.
— Ти куди? — спитав ошелешено.
— Піду до подруги. — Вона саме надягала сорочку.
— До якої подруги?
— До подруги. Сьогодні вона іменинниця. —А я?
— А ти йди додому. Тобі ж треба готуватись до зустрічі з нею.
— Ну, Надю, годі жартувати! — Я ще не вірив, що це — серйозно.
— А я не жартую. — Надя вже надягала блузку. — Треба ж мені відвідать подругу.
— А мені що накажеш робити?! — вже вигукнув я.
—Ати теж збирайся. Не можу ж я тебе лишити в квартирі. — Сказано було таким тоном, наче від мене можна було чекати всього.
Ображений, я теж звівся з ліжка. Одягнувся, взувся, надяг пальто, шапку:
— До побачення.
— До побачення. — Надя навіть не глянула на мене.
Обернувшись до дзеркала, підводила червоною помадою губи.
Я щосили грюкнув дверима (грюкнув подумки), швидко спустився донизу. Сніг сердито рипів під ногами, крижаний східняк обпікав обличчя. Було темно, непривітно, безлюдно.
У ту ніч я майже не спав. Пробував утішитись думкою, що я ж сам цього хотів, що маю тільки радіти цьому, а радості чомусь не було. Зарившись обличчям у темну подушку, я у відчаї думав: "Господи, хоча б швидше приїжджала дружина!" Такий був одиноко-нещасний. У квартирі було як ніколи тоскно та холодно.
А наступного дня, по роботі, пересилив себе і обійшов трамвайну зупинку біля поштамту. їхав потім у переповненому трамваї, і весь час здавалося, що Надя стоїть поруч.
І знову ніч: одинока, темна, безрадісна.
Як мені її бракувало!
Другого дня не витримав: ледь дочекався кінця лекції, побіг до поштамту. І ще здалеку побачив Надю.
— Привіт! — видихнув я.
— Привіт!
(Продовження на наступній сторінці)