Оце написав "жодної жінки" й одразу ж спіймав себе на неточності: таки була в тій конторі жінка, була! Тьотя Даша, прибиральниця, жінка вже похилого віку. З відром в одній руці та віником у другій вона вела запеклу, але безнадійну війну із брудом, що панував у конторі. Я ще ніколи не бачив, щоб так охоче і дружно плювалися люди. Часом мені здавалося, що вони й заходять сюди лише для того, щоб смачно плюнути або залишити якомога помітніший слід від бруднющих чобіт.
От до цієї тьоті Даші і поставили мене на постій.
А перед цим я до вечора просидів у бухгалтерії. Мені звільнили півстолу, дали рахітичний стілець, поставили чорнильницю-невиливайку, поклали ручку з таким заржавілим пером, що воно скрипіло, як навіжене, і сказали, що віднині я тут числитимусь рахівником. Потім бухгалтер, змінивши гнів на милість, послав мене до касира, де мені й видали сто карбованців в рахунок зарплати, а вже під кінець робочого дня спорядили нас з тьотею Дашою до комори і там відважили борошна, рису, налили літрову пляшку бавовняної олії, ще й дали шматок господарського мила та пачку зеленого чаю (кок-чаю). Без чаю тут не уявлялося життя, люд, що сходився на роботу до контори, в першу чергу діставав із столів піали, а потім уже рахівниці й папір, чай безперервно пили увесь день, в кожній кімнаті весь день парував величезний чаєм заварений чайник кип'ятку, жодна розмова не відбувалася без чаю, я довго не міг до того звикнути, тим більше, що чай пився без цукру, та ще й від нього відгонило віником і мені спершу здавалося, що разом із заваркою у тому чайникові побував тьотин Дашин віник. Та згодом звикнув і залюбки сьорбав зелений кок-чай. Тим більше, що він не тільки спрагу вгамовував, а й наповнював завжди голодний мій шлунок.
Тож після того як скінчилась робота (чи нескінченне чаювання), тьотя Даша повела мене до себе додому.
Жила вона аж на околиці Кушки, і ми довго йшли такою кривулястою вулицею, що скорше нагадувала лабіринт, аніж вулицю. Низенькі будиночки з дахами плескатими ховалися за високими глинобитними парканами, праворуч-ліворуч паркани тягнулися суцільними фортечними мурами, вже пізніше, бродячи Кушкою, я пересвідчився, що єдиним будівельним матеріалом тут була глина і тому, мабуть, в ній не було жодного двоповерхового будинку. Вулиці, всі кривулясті й покручені, стікалися до єдиної площі, де стояли адміністративні будинки та росло кілька хирлявих дерев, що вмудрялися існувати без жодної краплини вологи. Та ще чайхана, та їдальня, та кілька магазинів-дувалів, а з культурних закладів — бібліотека й кінотеатр — все те містилося довкола голої площі, яку влітку напікало, як сковороду, а взимку вона куріла пилюкою од постійних вітрів-суховіїв.
Іще характерна прикмета цього загубленого в півпустелі містечка — ішаки. Ішаки попадалися на кожному кроці, їх було, мабуть, більше, ніж мешканців Кушки, де б ти не ступив, обов'язково стикався з ішаком. Перебираючи тоненькими ніжками, вони несли на собі такі гори найнеймовірнішої поклажі, що лишалося тільки дивуватись, як у них не ломилися спини. Або дрібочучи все тими ж ніжками, перли вдвічі важчих од себе дехканів. Тільки дехканів, тільки чоловіків, за весь час я не бачив жодної жінки, яка зважилася б осідлати ішака.
А ні з чим незрівнянний розпачливий рев ішаків! Задираючи свою напрочуд симпатичну мордочку під самісіньке небо, вони волали до свого чотириногого бога, вимолюючи в нього іншої, не такої гіркої й безпросвітної долі. В мене аж серце щоразу стискалось од жалю, коли я чув дикий той стогін.
Та повернемося до тьоті Даші, яка вела мене кривулястою вулицею, мимо глиняних мурів. За одним із тих мурів вона й жила: дворик, мініатюрна копія отого майдану, тієї площі центральної, тільки замість дувалу тулилася глиняна хижа з такими низькими дверцятами, що мені мимохіть захотілося стати на коліна, щоб не дістати головою одвірка, і з одним віконцем, крізь яке ледь пробивалося світло. Та за світлом тут і не гналися, світла довкола було стільки, що очі прагнули весь час напівтемряви, у якій можна було б відпочити.
— Отут ти і житимеш,— показала тьотя Даша тісний закуток, у якому ледь вміщалося ліжко.
Тьотя Даша жила одинокою. Чоловіка і двох синів забрали на фронт, чоловіка і молодшого сина вже вбито: дві похоронки лежали під образом на покуті. Відтоді тьотя Даша стала панічно боятися листоноші. Як угледить листоношу із сумкою, зблідне і за серце хапається. А коли заходжувалися снідати-вечеряти, вона, бувало, сяде навпроти, підіпре щоку рукою і дивиться-дивиться, очей з мене не зводить.
— Ти їж, їж! — припрошує.— Бач, який худющий: шкіра та кості!
І все підкладає мені на тарілку.
А часом зітхне і витре пальцем сльозу:
— Це ж і мій десь отак...— І посічене горем обличчя її стає як ніколи смутним.
Так що жив я в тьоті Даші, як у рідної матері.
В перший же день віддав їй усі до копійочки гроші, що одержав у конторі, і як же потім жалкував, що не лишив собі хоч карбованця: саме карбованець коштувала порція морозива, яке продавалося на центральній площі Кушки.
— Рупь порція!.. Рупь порція!.. Бері, воєнний, нє пожал єєш!.. Пальчікі оближеш!..
А у "воєнного" вітер свище в кишенях, а "воєнний" ще жодного разу в житті не куштував того замороженого дива, після якого тільки пальці облизувати. Лишалося хіба що проходити мимо з таким видом байдужим, наче мені те морозиво давно вже набило оскомину.
А тут іще одна спокуса — кіно. Саме демонструвався "Чапаев", і хоч я сто разів бачив цей фільм, мені дуже хотілося подивитись ще раз. Але й там "рупь билет" — чортів "рупь", він весь час мене переслідував, попросити ж у тьоті Даші я нізащо не наважився б.
"Нічого, ось одержу зарплату,— наїмся морозива од пуза,— утішав себе подумки (мені ж видали не зарплату — аванс):— Куплю десять порцій, сяду в кінотеатрі і ласуватиму протягом усього сеансу".
Та одержати зарплату так і не довелося. Вже протягом першого тижня наша бухгалтерія катастрофічно спорожніла. Я наче наврочив своєю появою, немов нагадав воєнкомові, скільки гарматного м'яса зосередилося в конторі колгоспу, і повістки з суворим грифом "срочно явиться" посипалися, мов листя з осіннього дерева. Столи порожніли один за одним, аж нарешті й секретар-машиністка, опустивши розгублено вуса донизу, закрокував до збірного пункту з ложкою, кухлем і зміною білизни. Майже вся робота звалилась на мене, я тонув в океанові цифр, в паперових річках і коли б не мамуся, то хтозна, чи й справився б. От де стала мені у пригоді мамусина наука, бо вона добивалася від учнів своїх блискучого знання усного рахунку: я додавав, віднімав, множив, ділив, як лічильна машина, і бухгалтер не втомлювався посилати вдячні молитви аллахові, що він мене привів у ту контору. Тож коли я в свою чергу одержав повістку з отим "срочно явиться", то в мене духу не вистачило іти в контору прощатися: відчував себе наче винним у тому, що бухгалтер лишається наодинці із цифрами. З океанами, горами цифр. Попрощався із тьотею Дашею, рано-вранці подався до військкомату і вже десь під обід помахав із вагона Кушці рукою. За плечима моїми теліпався речовий мішок із сухим пайком на три доби та шинеллю, а в кишені гімнастерки — продуктовий атестат і окремо — направлення не будь-куди, не в якусь там сухопутну частину зачухану, а в Новоросійський напівекіпаж, що входив до Чорноморського флоту. Адже я не хто-небудь, а водолаз, який з успіхом закінчив курси. Про те, що мені не вдалося освоїти цю престижну професію на практиці, я скромно мовчав.
Не пам'ятаю, чому я вискочив на тій станції. Здається, хотів отоварити продатестат. Кондуктор сказав, що стоятиме п'ятнадцять хвилин. Та чи хвилини тут були коротшими, чи зіпсувався годинник, тільки поки я бігав у комендатуру, поїзд — ту-ту! — тільки хвіст майнув перед моїми очима розгубленими. Добре те, що я з собою хоч речовий мішок прихопив, у якому єдиний мій скарб — шинеля, видана вже на курсах. Майже по коліна обрізана (карлик її носив, чи що?), в усіх боях-переходах обпалена. Та все ж сяка-така одягачка, бо вдень сонечко хоч і прогріває, зате уночі холод бере за плечі по-справжньому. Зима і в Середній Азії — зима.
Тож підсмикнув речовий мішок та й почвалав до приміщення станції чекати наступного поїзда. Що мав іти аж уранці: попереду вечір і ще довша ніч.
Заходжу до майже порожнього приміщення для пасажирів, вибираю лавку подалі од входу, з таким розрахунком, щоб можна було і поспати. Журитись не маю чого: солдат спить, а служба "ідьоть".
Та заснути в ту ніч так і не вдалося по-справжньому. Не встиг як слід примоститися (уже звечоріло), як звідкіля не візьмись — дівчина. У куфайці, у штанях, у чоботах, ще й шапка, кокетливо надіта на чорняве волосся.
— Можна присісти? — стоїть, усміхається приязно.
Я неохоче (поруч же лавки порожні!) відповідаю, що можна.
Сіла, майже притулилась до мене.
— Ох, як я втомилася!
Зняла шапку, розсипала пишне волосся.
— Не зупиняючись машину вела.— І подивилася на свої руки так, наче вони й досі тримались за руль.— Ти в Ашхабад?
Відповідаю, що ні, не в Ашхабад. В Новоросійський напівекіпаж.
— Я водолаз,— додаю, боячись, що вона не зрозуміє, що таке "напівекіпаж".
Так головою кивнула, наче нікого іншого й не сподівалася в оцій напівпустелі зустріти.
(Продовження на наступній сторінці)