Раз на тиждень нас водили до лазні: митися й випарювати одяг. За п'ять кілометрів в невелике містечко. Шикували в довжелезну колону і обов'язково: "С мєста... пєснєй!.." — без цього, здається, не могла існувати жодна військова частина нашої славетної армії. Старшина, який так наїв мордяку на тій же шрапнелі, що вона, здавалося, ось-ось мала луснути, забігав то наперед колони, то підтюпцем вертався назад, пильнуючи, щоб співали усі, і ми ревіли: "В бой за родіну, в бой за Сталіна", вкладаючи в ту пісню всю свою злість.
Після бані нам іще більше хотілося їсти, а тут знову; "С места!., пєснєй!.." — показати всьому білому світові, які ми хвацькі вояки.
Іще раз на тиждень, здається в неділю, нас вишиковували в довгу шеренгу і появлялося все табірне... пробачте, все батальйонне начальство. Тут були лікарі, і фельдшери, й санітари — весь сінкліт батальйону. Комбат, що мав на малинових петлицях дві шпали майора (в медперсонала петлиці були зеленого кольору), дзвінко командував:
— Хто бажає в лінійні війська — вийти із строю! Лінійні війська — це частини, що їх направляли на фронт. Наш стрій ламався, і то один, то другий поранений,
якому в печінки в'ївся цей батальйон, ступав три кроки вперед.
Я протримався рівно два тижні. За ці два тижні так наголодувався й намерзся, що ладен був і в петлю, аби тут не лишатися. Лікар, який мене оглядав, мигцем обдививсь мою руку, потім щосили потиснув:
— Болить?
І хоч у мене аж в очах стало темно, я відповів, що ні, не болить.
— Годен к строевой,— підсумував свої оглядини лікар. "Годен" то й "годен". Я найбільше боявся, що лікар
залишить мене в батальйоні. Не сказав навіть, що не чую на праве вухо, не поскарживсь на зір, що після поранення став зовсім нікудишній: бачив усе, як у тумані, особливо на відстані.
Повернувсь до землянки, став нетерпляче чекати на виклик.
І ось нас збирають в дорогу. Нас душ двадцять, не більше, тож усі втискаємося на вантажівку, що чекала за ворітьми. Куди нас везуть, нам не сказали, лейтенант, який нас супроводжував, відповідав одне й те ж: "Приїдемо — побачите", але, мабуть, не дуже далеко, бо в іншому разі ми їхали б поїздом.
Стояв листопад, сади, мимо яких ми проїжджали, вже звільнилися від листя і на оголених гіллях жаринами висіли поодинокі незірвані яблука, а лани чорніли такою масною ріллею, що хоч намазуй на хліб. Ми жадібно дивились на яблука, ми молили Бога, щоб у машині щось зіпсувалося та щоб вона зупинилася, але "емка" котила й котила грунтовою дорогою, підскакуючи на вибоїнах та розбризкуючи грязюку.
Та ось вона, завищавши гальмами, зупиняється різко і ми, що стояли, падаємо один на одного. Приїхали!
Зіскакуємо на землю, роздивляємося, куди ж нас привезли.
Здається, ми попали з вогню та у полум'я. Та ж загорожа з колючого дроту, тільки ще вища — не перелетіти і птахові, той же вартовий на воротях, озброєний вже автоматом, а не гвинтівкою. Та ще замість землянок — великі намети, вишикувані в строгий ряд, і посипана піском, мов під лінійку проведена доріжка. На нас так і війнуло нещадною муштрою, отим "ать-два!", од якого ми почали одвикати потроху на фронті, а потім в шпиталі.
— Оце, браття, приїхали!..
— Чорт нас смиконув!..
Лейтенант одразу ж побіг доповідати начальству. Невдовзі й вертається — в супроводі військового не в сухопутній, а морській формі, явно якогось командира. У нього немає петлиць, як у інших військах, замість того на рукавах нашиті золотисті шеврони.
— Здорово, орли!
Ми відповідаємо невлад, бач, і цього розучилися, та моряк не сердиться, натомість цікавиться:
— Проголодалися з дороги?
Звісно ж, проголодалися. І на машину видиралися голодні.
— Лейтенанте, ведіть орлів до 'їдальні! А після обіду вже познайомимося.
Лейтенант одразу ж командує шикуватись у стрій, що ми, повеселішавши враз, охоче виконуємо, і веде до одного з наметів, де й розташована їдальня.
— По одному заходь!
Заходимо і не віримо власним очам: на столах, що аж сяють ідеально вимитими дошками,— гори нарізаного хліба. Не нужденні пайки, а цілісінькі гори! Бери скільки хочеш, їж скільки душа забажає. І отакенні каструлі, повні борщу, такого густого й наваристого, що ложку встроми — так і стоятиме. Бовтаючи слину, ми дивилися на оте чудо, перенесене з мирних ще днів, а лейтенант гостинно запрошує насипати в миски та й братися за діло.
Нас не треба запрошувати: їли, аж лящало за вухами, аж стогнали — їли. Мамуся моя вміє варити борщі, але в тих борщах лише коли-не-коли попадалося м'ясо, в цьому ж — отакенні шматки, що не піддінеш і ложкою. А хліб! Білий, пшеничний, пухкий. Куди це ми, хлопці, попали?..
Не встигли впоратись з борщем — на столах смаженина з картоплею та м'ясом.
А під кінець, щоб зовсім нас, мабуть, добити, перед кожним поставили паруючу кружку какао. Так, так, какао! Отого самого, яким я колись обпився в Ізюмі.
Вилазили, сп'янілі од їжі.
— Заморили черв'яка? — спитав нас моряк, лукаво всміхаючись.— Лейтенанте, проведіть їх до учбового намету, а я зараз прийду.
Цей намет ще більший од того, де ми щойно обідали. Весь заставлений партами, справжнісінькими партами, на кожного з нас так і дихнуло рідною школою, а на брезентових стінах — великі плакати, і на плакатах тих зображені якісь чудернацькі костюми, протиіпритні, чи що? Якісь протигази неначе, тільки замість сумок — металеві балони. Читаємо підписи: "Легководолазний костюм з дихальним пристроєм ІПА-2", "Легководолазний костюм з дихальним пристроєм ІПА-3". Водолази, чи що, живуть у цьому таборі? То навіщо нас сюди привезли? Охороняти водолазів?
Зараз дізнаємось. Посідавши за парти, з нетерпінням чекаємо моряка.
Ось і він. Підходить до столу, повертається до нас вже не усміхненим — серйозним обличчям.
— Увага! — командує лейтенант. Але нам не треба й команди, ми всі й без цього — суцільна увага. Сидимо, боячись ворухнутися, всі як один нашорошивши вуха.
І в те, що ми почули од моряка, важко було повірити. Виявляється, нас привезли не охороняти загадковий цей табір, а навчатись на курсах. Короткочасних курсах водолазів. Та не просто водолазів, а водолазів-диверсантів. Легкі водолазні костюми, що ми бачимо на отих плакатах, дадуть нам змогу навіть серед білого дня непомітно скрадатися до мостів та гребель, що ними користується ворог, мінувати їх і висаджувати потім в повітря. Ми будемо долати будь-які водяні перешкоди, пробираючись у ворожі тили, щоб потім здійснити розвідку або й диверсію, і тут нам допоможуть оці ось костюми. Для майбутньої професії нашої, яку ми повинні освоїти протягом трьох місяців, потрібно лише одне: хоробрість, хоробрість і ще раз хоробрість. Бо нам доведеться ризикувати життям майже на кожному кроці.
— Кажу це для того, щоб ви добре подумали,— закінчує моряк.— Ми нікого не примушуємо — беремо лише добровольців. Хто відчува, що не зможе, кажіть одразу. Ми відправимо таких в лінійні війська.
— Хто не хоче тут залишатися, вийдіть з-за парт! — командує лейтенант.
Не вийшов ніхто. Не тому, що всі були такі вже хоробрі, а просто нікому не хотілося набути слави боягуза. До того ж на вустах наших зберігся ще присмак розкішного обіду. Якщо тут нас так годуватимуть... А здобути романтичний, оспіваний у книжках, кінофільмах фах водолаза! Та не просто водолаза, а водолаза-диверсанта, водолаза-розвідника. Вже бачили себе у красивій формі морській, перед якою меркнуть всі інші форми. Приїхати б у ній додому, пройтися вулицею — всі падатимуть.
— А морську форму дадуть?
— З формою поки що не вирішено. Навчатися поки що будете в цій, бачите, і лейтенант ще не має морської, а закінчите курси, тоді щось придумаємо... Є ще запитання? Тоді вас зараз поведуть до намету, де ви житимете. Сьогодні можете гуляти, а завтра — за навчання.
Намет, до якого нас потім завели, заставлений не нарами навіть, а ліжками. Ліжка стоять в два ряди попід брезентовими стінками, білі подушки й простирадла аж сяють, земляна підлога посилана золотистим піском. Чисто, затишно, не те що в отих настогидлих землянках виздоровчого батальйону.
— Вечеря о сьомій,— попереджає лейтенант.
До вечері знайомимось із табором. Крім нашого, в ньому були ще три учбові намети, з яких лунав отой стриманий гул, коли кілька десятків чоловік збираються докупи, потім намети для житла, потім їдальня, з якої так звабно пахне смачними стравами, а до самої річки з трьох боків — дротяна огорожа, а з четвертого, хоч і не дуже широка, але швидка і, мабуть, глибока річка з берегами високими. Над нею лазня, теж у наметі розташована. Ціле брезентове містечко, розраховане на добру сотню людей.
Вечеря була такою ж щедрою, як і обід. Обважнілі од їжі, ми ледь дочекалися відбою та й, залізши у ліжка, що пахли білизною свіжою, одразу й поснули...
— По-одйом!
Не лежимо й секунди. Так нам хочеться продемонструвати лейтенантові, що стоїть посередині, які ми браві вояки. Блискавично зриваємося з ліжок, поспіхом хапаємо одяг.
— Одягатись по пояс! — командує лейтенант. Він сам голий по пояс, вафельний рушник звисає через плече.— Захопіть рушники.
Вслід за лейтенантом вискакуємо з намету. Пірнаємо в нахололе за ніч повітря. Як у крижану застояну воду.
— Холодно?.. Зараз зігрієтесь... За мно-ою!.. бігом!.. арш!..
(Продовження на наступній сторінці)