Доки десь нагорі вирішувалося питання, що з нами далі робити, ми знову засіли за вивчення апаратів, які й без того знали напам'ять, та ще ходили наостогидлими маршрутами по азимуту, доки й настав день, коли нас усіх вишикували й зачитали наказ про перебазування. Куди, в наказові тому не говорилося, але ми здогадувалися, що кудись у тепліші краї, куди ще не добрались морози, а річки не закуті кригою. Нас озброїли чомусь важкенними снайперськими гвинтівками з оптичними прицілами, видали десятиденні сухі пайки, отже, в дорозі ми будемо не менше десяти днів, а в санчастині кожному вручили досі небачену річ: чехол-нацюцюрник, пошитий з такої сукнини грубезної, що годилася скоріше на валянки. Ще й попередили, якщо хтось обморозить, того вважатимуть дезертиром з відповідними суворими наслідками. Спершу ми реготали, приміряючи небачену досі вдівачку, та згодом нам було вже не до сміху. Грубезна тканина з кожним кроком впивалася в тіло, до крові натираючи делікатні місця, і після першого переходу, коли нас гнали кілометрів сорок, не менше, я крадькома здер ту кляту вдівачку та й закинув під ліжко хазяїнам, у яких ми зупинилися на ніч: краще під розстріл, ніж отак катуватися! Думаю, що не один я те зробив: хазяїни довго, мабуть, дивувалися, вимітаючи з-під лав та з-під ліжок загадкові штуковини.
Чому нас гнали пішака, а не відправили поїздом,— це була, мабуть, одна з тих військових таємниць, що суцільною хмарою огортала наш вишкіл. З дня у день, долаючи люті морози і втому, ми йшли вздовж залізниці на схід і нас обганяли порожні ешелони, що верталися з фронту. І жоден не зупинився, щоб нас підібрати.
На одному з таких перегонів, на марші, мене раптом кинуло набік: наче хтось узяв та й штурхонув щосили в плече. Вивалившись із колони, я упав у сніг, а коли спробував звестися, то ноги мої підломились і все попливло перед очима. В голові зашуміло щосили, а до кожного вуха мого наче хто взяв та й притулив по камертону. Шум і дзвін стояв просто нестерпний, занудливий каламутний клубок підкотився під горло, мене всього вивернуло і все, що я з'їв на сніданок, полилося на сніг.
Хтось до мене підскочив, хтось підхопив, хтось звів на тремтячі ноги, хтось щось мені говорив — за тим шумом пекельним і дзвоном я нічого не міг розібрати. Мені було як ніколи погано, кожна жилочка в мені тремтіла і болісно тіпалась.
Потім мене кудись повели, з обох боків взявши під руки.
Не пам'ятаю, що було далі. Прийшов трохи до тями вже у тамбурі вантажного поїзда, під шалений перестук коліс. (Чи то серце моє так стукотіло?) З одного боку стояв наш інструктор, а з другого — товариш по курсах. Вони все ще тримали мене попід руки, наче боялися, що я випаду з тамбура.
На якійсь станції поїзд зупинився і ми зійшли на перон. І тільки зійшли, як знову все попливло-попливло перед очима, і шум, що був трохи вщух, навалився на мене з новою силою, мене кудись волокли і в голові моїй билось одне: "Господи, хоч би кінчилось!.. Хоч би це швидше кінчилось!.." Мені вже здавалось, що я от-от маю померти...
Знову отямився вже у якомусь приміщенні. Гойдалися стіни і люди, всі в білому, але хоч не так мене нудило. Дали мені понюхати щось таке різке, що сльози з очей так і бризнули і зір мій прояснився. Потім роздягнули мене до пояса, вислухали, вистукали, укололи ще й дали гірких, як полин, порошків і, одвівши до іншої кімнати, вклали у ліжко. Ліжко загойдалось, наче колиска, і я провалився у сон.
Прокинувся такий кволий, що важко було ворухнутися. Але в голові вже не шуміло і не гойдалися стіни. Довго не міг зрозуміти, де я, що зі мною. Ясне ранкове сонце світило у велике вікно, а тиша стояла така, що чутно було найменший порух.
Та ось одчинилися двері і до палати ускочила молоденька сестричка. Від білого халату її, від розпашілого обличчя на мене так і війнуло морозяним смачним вітерцем.
— Очуняв? — Подає мені градусник.
Веселий голос її луна, як дзвіночок. Як шкільний отой дзвоник, що кличе на велику перерву.
— Де я?
— В шпиталі. Прочухуйся, бо зараз лікар прийде! — Вона вже перебирала якісь слоїки, що стояли на тумбочці.— Як ти себе почуваєш?
— Добре.— Не зізнаватися ж оцій вивірці, що я геть обезсилів! Дивлюся на її юне лице, на яскраві усміхнені губи і мені стає так хороше й затишно, що я вік лежав би у ліжкові.
— Ну й налякали ж ви нас, молодий чоловіче,— каже лікар, сивенький дідок, з гостренькою, як у цапа, борідкою.— Коли вас контузило?
— Контузило?., мене поранило, а не контузило!
— Куди поранило? В голову?
— В яку голову? Ось в оцю руку і в обидві ноги.
Та лікар, мабуть, не вірить, що поранення в руку чи в ногу могло спричинитися до того, що зі мною сталося. Він пильно обмацує мою голову, шукаючи неіснуючого шраму.
Врешті я пригадую гранату.
— Хіба що граната...
— Яка граната? — жвавішає дідок.
— Німецька. Вибухнула у мене майже на колінах. Оці всі осколки од неї.
— От, от, граната... А ви заперечуєте, що вас не контузило... Ну, що ж, підлікуєтесь трохи, а там буде видно.
І я майже тиждень пробув у тому шпиталі. Мене, може, й довше тримали б, але прибув ешелон із свіжопораненими, навіть у коридорі ліжка поставили, стільки їх набралося, і мене поспіхом виписали: на місяць звільнили од військової служби, щоб я трохи оклигав. Я спершу просився, щоб мене направили додому, так хотілося побачить мамусю, і тьотю Аню, і Сергійка, та мені сказали, що там уже німець. (Пізніше я довідався, що Студенок ще не був окупований, фронт стояв по Дінцеві і німець засів навпроти, у Великій Яремівці).
— Так куди вас направити?
І тут я згадав Рашида, з яким лежав у Сталінграді в шпиталі. Його розповідь про Кушку як про найспекотніше місце в Середній Азії. Я так намерзся, перебуваючи на курсах, та й у поході, що мене, як перелітного птаха, потягнуло в теплі краї.
— Пошліть мене в Кушку.
— В Кушку? А там у вас є знайомі?
Знайомих, звісно, не було, та й у Рашида забув узяти адресу: хіба ж я знав, що мені доведеться їхати в Кушку. Але я страшенно боявся, що мене туди не пошлють, і тому збрехав, оком не зблимнувши:
— Є... Рідна тітка...
Отак я й опинився у Кушці.
Шість діб добирався я до того містечка: не стільки їхав, скільки чекав попутних поїздів. Вже не було жодного розпису, а якщо й траплявся пасажирський поїзд, то за мандруючим людом і вагонів не видно було. Один перегін я простояв буквально на одній нозі, бо другу нікуди було поставити, а поїзд ледь повз, за вікном пропливали випалені сонцем степи: ні деревинки, ні билинки до самого небокраю. Це вже по Середній Азії, за Красноводськом.
А переправа через Каспій! Саме штормило, паром наш тіпало, як у пропасниці, круті хвилі з ревом налітали на наше вутле суденце, ми то провалювалися в прірву, то злітали під набряклі вологою хмари, нас кидало то в один бік, то в другий — і так майже всю ніч, майже до самого берег2;— ступили на сушу — зелені. Так що шість діб, протягом яких я добирався до Кушки, таки добре дались мені взнаки, а тут ще ніхто мене й не чекав, у тій Кушці, навіть у військкоматі підозріло допитувались, чому я саме в Кушку поїхав, і для тієї підозрілості були поважні причини: за крайніми будинками, рукою подати,— кордон. То чи не зібрався я майнути в Іран?
Я чесно зізнався, що приїхав у Кушку, щоб трохи погрітись. Що у мене був товариш Валієв Рашид, який і запросив мене в Кушку.
— Валієв? Та тут, у Кушці, половина Валієвих! В тебе є адреса?
— Ні, адреси немає. Адресу десь загубив.
Капітан, який мене приймав, постукав-постукав олівцем по столу, поморщив-поморщив лоба, а потім спитав:
— Підем у колгосп?
Я відповів, що піду, хоча не знав, що у тім колгоспі робитиму.
— Тоді зачекай.— І вийшов з кабінету, мабуть, до когось дзвонити.
Я сидів і куняв, такий був з дороги наморений, та, мабуть, і заснув би, коли б не мухи. Мух було, як бджіл у вуликові, од них аж гуло, я подумав був, чи не мобілізував військкомат і всіх довколишніх мух, та згодом мав нагоду переконатись, що єдине, чим славилась Кушка,— це величезна кількість мух. Особливо багато було їх в чайханах та в їдальні,— там, щоб пройти, доводилося їх розгортати руками.
— Ось вам направлення,— подав мені капітан якийсь папірець.— Влаштуєтесь, повідомте вашу адресу. Щоб ми знали, де вас шукати. Видужуйте.
Не скажу, щоб мені дуже зраділи в колгоспі, а точніше в конторі, куди я прибився. Голова колгоспу, уже літній туркмен, ворушачи губами, довго читав записку, що її вручив мені каштан, ще довше розмовляв з бухгалтером, таким же літнім туркменом. Про що вони розмовляли, я не міг зрозуміти, лише здогадувався, що розмова стосувалася моєї особи і що бухгалтер чомусь сердився, а голова сердивсь ще більше. Лише коли бухгалтер повів мене до себе, я догадався, чому він був такий сердитий: величезна кімната була вщерть заставлена столами, столів було стільки, що між ними ні пройти, ні протиснутися і за кожним столом сидів чоловік — жодної жінки на всю бухгалтерію! Пізніш я дізнався, що всі оці чоловіки були родичами голови колгоспу, його двох заступників та бухгалтера, тож не личило їм ходити у поле на важку щоденну роботу, тим більше, що для цього вистачало жінок. Жодної жінки не було в тій розбухлій од штатів конторі, навіть секретар-машиністка носив тюбетейку й штани і мав чи не найтовстіші на весь колгосп вуса.
(Продовження на наступній сторінці)