— Сиджу, а в самої сльози: кап, кап... І нічого не можу з ними подіяти. Наперед наче знала, що відмовлять... Дві попівни на одну школу... Верталася додому, і все думала, Анічка, про тебе: чи не принесла я лиха й тобі...
— І не думай про це! — різко обрива тьотя Аня. Вони ще довго розмовляють, але я, цікавий до розмови
дорослих ("Замовкніть, бо комин оно уже вуха наставив!" — казала часто мамуся), цього разу тихенько од них одходжу: на мене чекала вудочка, яку ми з братом мали змайструвати сьогодні. Все у мені аж горить: пошвидше взяти до рук оту вудочку.
І коли ми її зладнали, коли поставили в сінях поруч із Толиною, я, поки й спати ліг, все підходив до неї: стоїть моя вудочка? Стоїть! Доторкнуся до неї, погладжу і так мені солодко стане, що не знаю і як.
Ох і щук же наловлю завтра вранці!
Цього ранку я вже розбудив Толю. Що наче навмисне став возькатись. То сорочку не найде, то кудись запхнув картуза... Сів їсти — ледь ротом ворушить...
Нарешті вибралися з хати. Спустились до річки.
— Стій, а відро? Відро забули!
— Я скочу.
Щодуху погнав угору. Заважала дуже вудочка, з якою не захотів розстатись.
Влетів до хати, ухопив відро, вихорем вимівся на вулицю. Помчав щодуху донизу. Назустріч ішов якийсь дядько з великим вузлом у руці, я вже хотів проскочити мимо, як він зупинився, озвався до мене:
— Толюсю! Синку!
Той голос настільки знайомий та рідний, що мене всього так і обварило.
Татусь підхопив мене на руки, залоскотав у щоку вусами.
— Ти куди це зібрався?
— На рибалку! — відповів йому гордо.— Ми вчора отакенну щуку зловили!
— Доведеться, синку, відкласти рибалку. Веди до мамусі. Радість моя враз згасає, я з відчаєм думаю, що не буду
сьогодні рибалити, а коли згадав Толю, що пожде мене, пожде, та й піде рибалити сам, то й у очах у мене потьмарилось. Але не послухати татуся мені і в голову не могло прийти і єдине, що мене ще тримало на білому світі, це те, що от приведу татуся і мене одразу ж відпустять. Не відпустили!
— Ще чого! — сказала мамуся.— І тобі не сором: приїхав татусь, а ти — на рибалку?
Тож я змушений був залишитися вдома. Похмурий, нещасний сидів у кутку і слухав, як татусь розповідав про свою одіссею.
(Нині я дякую долі, що мене так і не пустили на рибалку. Бо, по-перше, я збирався виловити усіх щук, які тільки плавали у Дінці, а це призвело б до непоправної екологічної катастрофи. Адже щуки є природними санітарами іншої риби й оберігають її від виродження. Тож я тепер можу вмирати з чистою совістю. А по-друге, я так і не почув би татусевої розповіді про його поневіряння після розкуркулення).
Татуся розкуркулили одразу ж після того, як ми втекли з хутора. ("Сам Бог напоумив",— сказав татусь, хрестячись). Він потрапив під першу хвилю розкуркулення, коли ще не мели всіх підряд, тож його виселили не до Сибіру, а лише за межі Полтавської області. Вигнали зі справжнім вовчим білетом: ткнули в зуби довідку, що розкуркулений, отже — класовий ворог. Татусь обійшов майже пів-України, перебиваючись випадковими заробітками, бо на роботу ніде не приймали. Татусь, який би голодний не був, жодного разу не опустився до того, щоб просити Христа ради. Трапиться добра душа, нагодує-напоїть, завжди намагавсь одробити. Впавши у відчай, татусь вирішив повернутися додому: "Краще хай у тюрму саджають, ніж отак поневірятись". Прийшов уночі і, як тать, (татусь часто вживав церковні слова) прокрався до голови сільради, якого в свій час не раз виручав з біди. І голова, добра душа, видав татусеві довідку, що він не куркуль, а бідняк, який погорів, то й відпускається з села на заробітки.
Окрилений, татусь вирушив знов у дорогу.
— Але, видать, не спокутував усі свої гріхи перед Богом, і Всевишній вирішив мене знов покарати.
Бо в Полтаві, під час пересадки, його обікрали. Витягли усі копійки, а разом і довідку.
І знову татусь вертається в рідне село. Пішки, ночуючи в полі, щоб не вхопили та не арештували. Зривав колоски, жував зерно. Серед ночі заявився до того ж голови, розповів про свою біду.
— Голова цього разу не дав так потрібної довідки:
— У мене, Андроніку, в самого сім'я. Написав, що татусь розкуркулений.
— Бог йому суддя, зла на нього не маю. Всі ходимо в страсі.
І знову мандри з вовчим білетом та випадковими заробітками. І єдина надія на Господа Бога. Що врятує, не дасть пропасти.
Хтось пораяв податися в Росію. Там, мовляв, не так строго.
В Сумській області, вже по дорозі в Росію, Бог привів татуся у Нескушне, під Тростянцем, що в Охтирському районі. Там був (і досі, може, є) науково-дослідний інститут чи то лісового господарства, чи то садівництва, а при тому інституті — велика пасіка. І треба ж так статися, щоб перед появою татуся нагло вмер пасічник, а директор того інституту виявився не дуже лякливою людиною. Він повертів лиху довідку в руках, запитав татуся, чи вміє пасічникувати. Почувши, що в татуся була своя пасіка, повернув йому довідку з такими словами:
— Ви її мені не показували, а я її не бачив. Сховайте і нікому про неї ні слова.
Так татусь став у Нескушному пасічником. Згодом наважився написати тьоті Ларі і та йому повідомила, що мамуся з нами обома виїхала з вимерлого од голоду села до тьоті Ані.
— Я оце за вами й приїхав,— закінчив татусь.— Забирай, Маню, дітей та й поїдемо до мене. Що-що, а з голоду пухнуть не будете.
Що ми не будемо пухнути з голоду, я уже знав: татусь привіз дві білі хлібини, отакенний шмат сала і повне відро меду. Ми наласувалися тим медом по самісіньку зав'язку, їли б і більше, та мамусі наші злякались:
— Досить. І так умололи з медом цілу хлібину! Раялись до пізньої ночі, як бути. Мамусю бентежило
непевне татусеве становище: він повністю залежав од ласки директора. Ану ж дізнаються, що татусь розкуркулений! Тоді всім дорога одна: до Сибіру...
Врешті вирішили, що мамуся ще спробує пошукати роботу. Не знайде — поїдемо до татуся.
— А поки що хоч Толічку одпустіть разом зі мною. Вам буде легше.
— Поїдеш з татусем?
" А рибалка?! — зойкнуло в мені.— А нова вудочка?!"
Але татусь так дивився на мене, що я, ледь не плачучи, кивнув головою.
Тієї ночі я спав не в кімнаті, а на горищі. Разом з татусем. Татусь довго молився, я ж гірко роздумував, що чого я такий нещасливий. Хіба татусь не міг узяти замість мене Сергійка? Той все одно рибу не ловить...
Татусь пробув у Яремівці ще один день. Мамуся строго-настрого наказала мені та Андрійкові звертатись до нього на людях "дядько Андронік": вона дуже боялася, що хтось дізнається, що наш батько живий і що розкуркулений. Уже не так за себе, як за тьотю Аню: узнають, то і її наладять з роботи. Я жодного разу не назвав так татуся, у мене і язик не повернувся б називати його "дядьком Андроніком", спілкуючись з ним, я вдавався до безособової форми, хоч дізнавсь про цю форму вже в п'ятому класі.
Майже весь день пробув з татусем. Кілька разів брався допитуватись, чи є в тому Нескушному річка, чи в тій річці водиться риба.
— Знаєш, яких я ловитиму щук!
Татусь казав, що річки нема, але є великі озера.
— А риба в них водиться? Татусь відповідав, що водиться.
— А щуки?
Татусь казав, що, мабуть, і щуки.
— Тоді я візьму вудочку!
Цього татусь не раяв. Бо, по-перше, можуть не пустити у вагон, а, по-друге, він змайструє мені вудочку не гіршу, ніж оця.
І я, як мені не жалко було, подарував вудочку Сергійкові.
І ще зводив татуся за Яремівку в поле, де дозрівала колгоспна пшениця. Татусь довго ходив вздовж великого лану, перебирав колоски, хитав головою:
— Хазяїни, хазяїни! Хто ж так сіє пшеницю!
— А як треба сіяти? — Пшениця стояла така густюща, що долоні не пропхнути.
— Рідше сіяти треба. Тоді й колоски будуть важчі. Кожна рослинка — вона теж істота жива.
Ці слова запам'яталися чомусь мені на всеньке життя. Коли ми вже прощалися, татусь дістав грубу пачку грошей, поклав на стіл:
— Оце щоб купили корову. Бо як дітям без молока! — І ще нагадав: — Гляди ж, Манічко, не знайдеш роботи, бери Сергійка й приїжджайте до нас. Ми вас виглядатимемо.
І знов залізниця, і тісні од люду вагони, й задуха не менша, аніж тоді, коли ми їхали з мамусею. Єдина полегкість, що я вже не смажився живцем у чумарці: татусь купив на мене квиток. І пересадка у Харкові. Запам'яталася вона мені тим, як ми сиділи на лаві посеред зали для пасажирів і як мені захотілося позбавитись зайвого вітру, що обдув мій живіт.
— Пускай потихеньку в штани,— пошепки пораяв татусь. Він, мабуть, сам не знав, де у вокзалі потрібне для цієї справи приміщення.
Я й став випускати злий дух, пильнуючи, щоб не було жодного звуку. Доки сусідка, дамочка явно крою міського, стала до мене принюхуватись. Нюхала, нюхала, морщилась, морщилась, а потім обурено мовила:
— Ето безобразіє!
Звелася і, підхопивши важкенну валізу, пішла геть. Я страшенно злякався, що вона покличе міліцію. Злякався, мабуть, і татусь, бо й собі звівся:
— Давай пошукаємо іншого місця.
Взяли свої бебехи, пішли шукати вільного місця.
(Продовження на наступній сторінці)