Зрештою, муки мої скінчилися: ми сіли на поїзд. І треба ж такому статися: щойно ми влаштувались, щойно рушив поїзд, як до вагона, пручи поперед себе валізу, вскочила ота дамочка. Спітніла, захекана, вона не сіла — упала поруч зі мною. Я так злякався, що знову став пускати в штани...
Якщо в тьоті Ані було тісно, то споруду, в яку мене завів татусь у Нескушному, важко було і людським житлом назвати. Покійник, якого заступив на роботі татусь, лишив по собі велику сім'ю, яка й продовжувала займати дві кімнати, виділені для пасічника. І татусь (не викидати ж сиріт на вулицю!) поселився в майстерні при пасіці. Це була наспіх зведена халупа з єдиним віконцем, з земляною підлогою, яку й долівкою не можна було назвати, бо долівка трамбується з кізяка та з глини, а тут була просто земля. Крім рудих голих стін, жодного разу не білених, була ще плита, на якій розтоплювали вощину, з меблів же не було нічогісінько, якщо не вважати меблею споруду із дощок, що спиралась на цегляні ніжки (вона служила татусеві за ліжко), та верстат під вікном, завжди усіяний стружками. Стільців взагалі не було, натомість стояли два порожні вулики. Під верстатом лежали дошки, рами до вуликів, гвіздки і тоненький дріт, що натягувався на рами, а на дріт уже — вощина.
Та й цього мало було татусеві: у кутку стояла медогонка, поруч — повне вощини корито, а ще поруч — вальці, через які ми з татусем тягнутимем вощину: татусь обережно крутитиме вальці, я ж задкуватиму аж до дверей, тримаючи тонкий вощаний сувій, густо вишитий шестигранними чарунками. Сувій той потім акуратно поріжеться гострим, як бритва, ножем, вощина закріпиться в кожній рамі на тоненькі дротини, натягнуті, як струни у скрипці, рами вставляться у вулик — і загуде, заспіває невсипуща бджолина сім'я, тягнучи соти, наповнюючи їх чудодійним нектаром.
І ще в тій майстерні завжди стояв густий дух меду, вощини та смолистої соснової стружки. Татусь теж завжди пахнув вощиною й медом. Особливо його руки: сильні, великі і такі ласкаві, коли лягали мені на голову!
Не знаю, як подивилася б на ту комірчину мамуся, а мені вона страшенно сподобалась. А коли татусь ще показав три липові діжечки, по вінця наповнені медом, що вже став сахаритись (в одній — темний гречаний, в другій — білий липовий, а в третій — золотистий, зібраний під час весняного цвітіння), то захвату моєму меж не було.
— Це все наше?
— А чиє ж! — усміхається татусь.
— І можна його їсти?
— Можна. Тільки не ножем бери, а лопаткою.— Татусь ще на хуторі вчив, що мед не можна брати ні ножем, ні залізною ложкою. Для цього він завжди майстрував дерев'яні лопатки. Найкраще — із липи.
В той вечір я тільки мед з медом і їв. Наївся — аж в очах стало солодко.
Полягали спати так: татусь — на дошках, а я — на верстатові. Для цього зняли весь інструмент, змели стружку. Замість перини був посланий кожух, а в голови — єдина плеската подушечка.
— А ти?
— Я, синку, щось найду собі примостити у голови. Спи з Богом.
Вкривачкою ж — моя чумарчина. На ноги натягнеш — голий до пояса, потягнеш під шию — ноги по коліна вилазять. Так спати і приловчився — калачиком. Досі, старий уже, отак сплю.
Заплющую солодко очі (живіт мій, як бочечка, наповнений медом), а татусь ще лягати не думає. Вкручує в лампі гніт, щоб світило ледь-ледь, витягає з-під свого ліжка скриньку, одчиня кришку. Крадькома стежу за ним, вдаючи, що вже сплю.
Татусь дістає невелику ікону, вішає на гвіздок на стіні, стає на коліна. На обличчя його наче падає якесь інше світло, аніж од лампи, сяють лагідні очі.
Татусь творить молитву.
Дивлюся на татуся, на ікону. І здається мені, що Божий образ одривається от стіни та й зависа над татусем. А молитва, яку так гаряче шепоче татусь, вливається в мене ласкавими хвилями, змиває з моєї душі гріховні всі сумніви, шкільну науку про те, що Бога немає, що його вигадали попи та монахи, пани й глитаї, аби дурити людей, ссати з них кров. "Кого татусь дурить? З кого ссе кров?" І так мені стає образливо за татуся, так його жалко, що я теж подумки звертаюся до Бога:
"Господи, пожалій татуся! Зроби так, щоб татусь став щасливий! Щоб приїхала мамуся з Серпиком, і ми стали жити разом. А я зате ніколи, ніколи не буду грішити. Вкопаю високого стовпа, здеруся на нього і буду стояти на одній нозі, поки й посинію. Як стояв отой святий, що я забув, як його звати".
Іще проказую коротеньку молитву, якої навчив мене татусь ще на хуторі:
"Господи, Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй мене, грішного! Царице небесна, спаси нас, великомучениця Варвара, моли Бога за нас!"
— А чого Варвара, а не Ілля? — запитав тоді татуся: громовержець Ілля найбільше вразив мою уяву.
— Бо свята Варвара не дасть нам померти, не покаявшись,— пояснив татусь.
Кінчаю молитву і на душі моїй стає так легко та хороше, що я й не зчуваюсь, як засинаю...
Отут маю вибачитись перед читачем за певну фрагментарність у подальшій розповіді. (Боюся, що доведеться це робити не один раз). Починаючи цю повість, я поклявся собі нічого не вигадувати, ні додавати, ні тим більше викидать та прикрашувати, тож коли дійшов до мого перебування в Нескушному, то мене чи то стала зраджувати пам'ять, чи події були такі незначні, що про них не варто й згадувати, тільки більш-менш цільна досі картина стала розпадатись на окремі фрагменти. І як я не намагаюся зв'язати їх докупи, не виходить нічого.
Пригадую великий сад, у якому росли всі на світі плодові дерева. Він врізався в мою пам'ять, мабуть, тому, що там стояла пасіка, на якій хазяйнував татусь, та ще величезними червоними яблуками,— таких яблук я більше не бачив ніколи. Червонющі, як жар, солодкі, як мед, вони важко падали в густу траву, і то була наша здобич законна: директор дозволив дітлашні збирати ті яблука з умовою, що не будемо залазити на дерева, трусити й обламувать гілля. Ми чесно дотримувались неписаної тієї угоди, не тому, що були такими слухняними, а тому, що боялися сторожа, і не так сторожа, як двох його псів, од яких ні втікти, ні сховатися.
Тож ми вдовольнялися тими плодами, що, перестиглі, падали важко на землю, зате відводили душі на горіхах: і руки, і губи в нас були як у негрів, бо в нас не вистачало
терпцю діждатися, доки горіхи дсстигнуть та вилущаться самі з шкаралущі. Ми розгризали, як миші, тверді зелені плоди, добираючись до ніжного зерня, і то нічого, що од терпкого, гіркого соку так зводило губи, що й слово було важко вимовити.
Пам'ятаю велику садибу, заставлену двоповерховими й одноповерховими будинками з червоної цегли, а вже за садибою розливавсь лісопарк, западав до озер, що, витікаючи одне з одного, ланцюгом простяглися на кілька кілометрів. Іще там був величезний грот, складений з дикого каменю,— з темної пащеки його навіть в найспекотніший день дихало могильною сирістю. Дорослі забороняли нам і підступати до нього, казали, що з того гроту бозна й куди веде підземний хід, тож, мабуть, боялися, що ми поліземо в нього та якщо не заблукаємо, то, гляди, ще привалить. Заборона ота нас ще більше під'юджувала, ми так і вертілися біля чорного отвору й одного разу, злаштувавши смолоскипи з паліччя та клоччя, таки полізли туди. Але надовго сміливості нам не хватило: з пекельної темряви шелеснуло, гухнуло, і ми, гублячи смолоскипи, вискочили на світло. Бігли, не чуючи ніг під собою, аж до садиби.
Призвідцею нашої ватаги був син директора, як його звали, забув. Наш одноліток, він виділявсь поміж нами своєю статурою й силою.
Ще коли мамуся возила нас у Полтаву лікуватись од лишаїв, то зводила якось до краєзнавчого музею. Там найбільше нас вразила не стародавня зброя: мечі та списи, мушкети, пістолети та палаші, а опудало теляти, якому й півроку не сповнилось, коли його забили. Велетенський, з бугая завбільшки, звірюка стояв посеред зали, низько нахиливши рогату голову, і такою дикою силою віяло від могутньої туші, що ми боялись і підступитися близько.
Отаким був і наш ватажок: Піддубний дитячого віку.
Весь час ми гралися в громадянську війну, в червоних та білих — інших забав він не визнавав. Крокували в шерензі, завдавши на плечі дерев'яні гвинтівки, співали революційних пісень. Усі пісні були російською мовою, тому, мабуть, що й Червона Армія, яка прийшла на Україну з півночі, була суто російською, і ми дружно виспівували на кшталт ось такої:
По долінам і по взгор'ям
Шла дівізія впєрьод,
Штоби с бою взять Прімор'є,
Белой арміі оплот!
Хоча пробачаюсь: була одна й українська. Мабуть, затесалися в злютовані російські ряди кілька наших хохлів і вони тягнули своєї:
їде півник на війну.
На війну велику,
Воювать, воювать,
Воювать гиндиків.
А гиндики-куркулі
Півника убили.
"Кудкуда, кудкуда!" —
Кури голосили.
Часом співать набридало, і тоді наш командир змушував нас вдаватися до декламації. Найбільше він полюбляв вірш про молодого червоноармійця, який загинув у бою. Вибирали найлегшого, клали на саморобні мари та й несли на плечах до місця поховання. Несли і щосили кричали:
Тіше, товаріщі, шапкі долой,
Красноармеец погіб молодой!
Долго он білся, нє нил, нє роптал.
Слова нє молвіл о том, что устал!
(Продовження на наступній сторінці)