Боючись і дихнути, прицілююсь.
— Цвірінь!
Гілочка, що на ній сидить горобець, ходить то вгору, то вниз, я страшенно боюсь промахнутися — згадую татуся і всі його молитви: "Господи, поможи мені поцілити горобця! Я завжди, завжди буду тебе слухатись! Поможи, Господи!"
— Цвірінь! Бринь!
Горобця наче вітром здуває, я замалим не плачу. Заряджаю знову рогатку, причаююсь, жду.
Цього разу гаряча моя молитва дійшла-таки до Бога: цілісінька зграя густо впала на кущ.
Вертаюсь додому з двома ще теплими горобцями в кишені.
З того дня в нас появився постійний м'ясний приварок до затірки.
Кінчилося літо, а з ним і страшні голодні канікули. Мамуся ходить сумна та зажурена: прокотилася чутка, що будуть скорочувати вчителів. Дітей лишилася жменька, роботи на всіх не вистачатиме. А кого в першу чергу скоротять? Звісно ж, мамусю! Дочка попа, та ще скінчила єпархіальне училище. (Про те, що вона ще й жінка розкуркуленого, мамуся, коли поступала на роботу, втаїла). Коли ставало зовсім непереливки, мамуся, вклавши нас спати, виходила в поле, подалі од села, од людей. Брела наосліп і кричала. "Як звірюка, вила,— казала пізніше мамуся.— Зійду отак криком — немов трохи полегшає".
І настав день, коли мамуся сказала:
— Ну, дітки, будем збиратись. Поїдемо до тьоті Ані. Тьотя Аня, покинувши Миргород, вчителювала у селі
Велика Яремівка. На межі Донбасу та Харківщини.
Мамуся ще сходила до дядька Никифора, попросила підводу. Відмовив:
— Моїм коням тіки й роботи, що вас катати!
Отож ми: я, Сергійко й мамуся вирушили наступного ранку в далеку дорогу до станції. В мамусі за плечима все той же важкенний клумак, в мене клумак менший, навіть Сергійко несе клумачок: горбиться, наче старий.
За цей час я стільки надивився мерців, що коли ми йшли спорожнілим селом, мені все здавалося, що у кожному вікні, за кожною шибкою біліють обличчя покійників. Вони пильно проводжають нас очима застиглими, безгучно ворушать ротами порожніми.
А коли вийшли у поле, де жовтіла стерня скошеної нещодавно пшениці, то Сергійко зраділо закричав:
— Колоски! Колоски!
лаври. Ми ходили довкола комори, пробували заглянути у вікно, завішане якоюсь рядниною, стромляли гвіздка у величезний замок, що важко висів на дверях, залазили навіть під комору, надіючись знайти хоч щілину, але комора стояла фортецею. Від неї так і віяло таємницею далеких мандрів, невідомих світів, дух тієї таємниці нестримно вабив до себе.
На той час, коли я вперше побачив тьотю Аню, вона була вже вдовою. Вже набагато пізніше, коли я став дорослий, мамуся під великим секретом розповіла про трагічну історію загибелі тьотиного Аниного чоловіка.
Чоловік тьоті Ані, Базилевський Микола Григорович, був священиком української автокефальної церкви. Він з відзнакою закінчив Петербурзьку духовну академію, на нього чекала блискуча церковна кар'єра, йому навіть пропонували лишитись при академії, але він відмовився і повернувся""!" Україну, до свого народу. Невдозі слава про нього прокотилася по всій Миргородщині, навіть із хуторів найглухіших добирались до Миргорода люди, щоб послухати батюшку, який править молебні "нашою мовою", поїхав туди одного разу й мій татусь, тоді вже удівець, де й познайомився з сім'єю Базилевського, а разом і з моїм дідусем та мамусею. Маючи академічну освіту, чоловік тьоті Ані був не тільки прекрасним проповідником, але й блискучим полемістом, і запросто побивав на релігійних диспутах своїх опонентів, напівграмотних комуністів, які навіть свого Маркса знали лише по бороді, не прожувавши жодного твору його, не кажучи вже про твори Святого Письма. Найпереконливішим їхнім аргументом було: "Бога немає, і квит, а релігія — опіюм!" Та ще один аргумент, уже по-справжньому вбивчий: "Хто за Бога, той супроти радянської влади і товариша Леніна!" А якщо й це не переконувало, тоді хапалися за наган.
Саме до цього "аргументу" і вдалися полемісти молодого священика.
В той вечір, розповідала мамуся, відправивши службу Божу, отець Миколай попрощався з своїми парафіянами: "Більше на цьому світі я не зустрінуся з вами". Він наче знав, що його жде, але не став шукать порятунку, адже без волі Божої й волосина не впаде з голови людини. Вже у дворі, в суцільній темряві, пролунало три постріли, і отець Миколай, обливаючись кров'ю, впав на поріг власного дому.
Парафіяни, які його проводжали, однесли отця Миколая до лікарні, збігали по лікаря, але лікар, побоявшись, не прийшов, і тьотя Аня лежала на підлозі біля ліжка свого чоловіка, поки він і помер, стікши кров'ю.
Потім Миргородом прокотилася чутка, що стріляв начальник гепеу. Наче він сам похваставсь у тому перед своїми співробітниками.
Був похорон, якого не знав іще Миргород, люди забили всі вулиці, що вели до Божого храму, отця Миколая поховали поруч з церквою, в якій він і правив, а згодом на кошти парафіян поставили й пам'ятник. (Вже після війни, приїхавши в Миргород, я відвідав могилу о. Миколая і мене вразило не тільки те, що пам'ятник і досі стояв над могилою, кілька разів з нього збивали серед ночі хреста, але парафіяни знову ставили хрест той на місце). ...не так це вразило мене, як свіжі-свіжісінькі квіти, що лежали на впорядкованій дбайливо могилі. Яку ж це пам'ять треба по собі лишити, щоб і через роки та роки, потоптана та обпльована, вона була живою! Іще я побачив у тій церкві незвичну ікону: якийсь художник невдовзі після смерті о. Миколая змалював його образ і образ той парафіяни повісили в церкві. Він так і провисів до п'ятдесятих років, поки появився новий священик, шовіністичний попило, служитель "єдіной і нєдєлімой", якому було наплювати на почуття Божої пастви, тож він потай зняв той образ і спалив.
Навіть похований, не знав покою підступно вбитий священик: полюючи за золотом, місцева влада кілька разів розкопувала могилу отця Миколая.
Так що тьотю Аню ми побачили вже удовою.
Тьотя Аня вразила мене своєю косою. У мамусі була прекрасна коса, яку вона по-дівочому викладала вінком довкола голови і якою я дуже пишався, але коли я побачив тьотину Анину косу, то мені й дух забило.
Пам'ятаю, як наступного ранку, проснувшись раніше од своїх братів, я подався до сусідньої кімнати. Прочинив тихенько двері та й завмер на порозі: спиною до мене стояла тьотя Аня, від голови до підлоги покрита розпущеною косою. Волосся було таке густе, що закривало геть усю постать, воно спадало донизу плащем, переливалося живими теплими хвилями. Мені раптом здалося, що це й не тьотя Аня стоїть, а якась неземна істота, яка взяла та й спустилася з неба.
Обережно, боячись і дихнути, я відступив назад до кімнати. І протягом дня бігаю, бігаю, граюся, граюся та й підійду крадькома подивитись на тьотю Аню, на її голову, обтяжену густою косою.
В той же день сталися ще дві події, які чомусь найбільше врізалися в пам'ять: мене пригостили цеглиною, а потім зіграли на скрипці.
Пригостив мене Кость, на рік молодший од мене. Кость був дуже плаксивий: не встигнеш доторкнутись до нього, як він розквасить губатого рота і — ве-е! — на весь двір. Тьотя Аня розповідала, що коли Кость народився, то крикливішої істоти не було на весь Миргород.
— Кричав день і ніч, не давав і хвилини спокою. Покійний татусь його вже й святою водою кропив — не помагало нічого.
Оцей Кость і пригостив мене цеглиною.
Намучившись з коморою, я ліг на шпориш, од насолоди заплющивши очі. Сонячно, тепло, вітерець повіває ласкавий, земля, наче гойдалка, пливе то в один бік, то в другий, я почав непомітно дрімати, як, крекчучи, підійшов Кость і вкресав мене цеглиною по голові...
На мій крик першою вискочила тьотя Аня і стала тіпати Костя. А за нею — мамуся. Не розібравшись як слід (Кость теж уже вив трубою), мамуся надавала духопеликів і мені.
До обіду я носив образу не так на Костя, як на мамусю.
— Заживе — розревівся! — сказала вона мені, дізнавшись про цеглину.
Мені вже й не дуже боліло, а образа пекла і пекла, видушувала сльози на очі.
Утішив мене Толя, мій двоюрідний брат.
Хоч йому ще не сповнилось восьми років, він уже пішов до першого класу. Я одразу ж пройнявся до нього великою повагою, адже мені ще не один рік чекати того першого класу, весь вчорашній вечір я терся коло нього, роздивляючись то абетку, то зошити, то новий-новісінький ранець, який так смачно пахнув блискучою шкірою, що хотілося її полизати, то матроску, в яку він нарядився, вже до школи збираючись, ну а про скрипку, то й казати вже нічого!
Скрипка лежала в покритому лаком футлярі, що був зсередини оббитий червоним сукном, скрипка сяяла сонцем, мені навіть не спало на думку діткнутись до неї, особливо мене вразило, що вона була невеличка, якраз по мені чи по Толі, і в той же час справжнісінька.
— Це мені купив татусь, коли його ще не вбили,— похвастався Толя, обережно закриваючи футляр.
Про такого татуся, звісно, я і Сергійко не могли навіть мріяти.
І от Толя, повернувшись із школи (сльози ще не висохли на моїх очах), запропонував:
— Хочеш, я заграю на скрипці? На скрипці?!
Мої сльози вмить висихають, я забуваю одразу ж про Костя й цеглину, про те, як мене несправедливо покарала мамуся.
— Заграй!.. Заграй!..
— От пообідаємо, тоді й заграю. Ледь діждався обіду.
— Господи, що за дитина: мов з голодного краю! — докоряла мамуся, бо я, боячись, що Толя справиться з обідом раніше од мене, мів усе підряд, не пережовуючи.
(Продовження на наступній сторінці)