— Бо сніг налипає.
— Сніг!.. Сніг легший од пуху. Не може він дроти обривати!..
Анатолій Ілліч, Анатолій Ілліч! Як же мене потім тебе бракуватиме!
Я й досі, пишучи, зупинюся та й сам себе запитаю: "А що б про це сказав Анатолій Ілліч?"
Не можу не закінчити свої спогади про Ірпінь подією, що сколихнула весь літературний загал. Та де літературний: зачепила найширші кола інтелігенції, викликала палкі, до ножів, суперечки. Не кажучи вже про те, що на смерть налякала партійну верхівку.
Під час короткої відлиги хрущовської одразу ж постало на часі національне питання, що після кривавих погромів тридцятих років було загнане в кут найглухіший, вважалося найтяжчим смертним гріхом. За ці роки йому, здавалося, пора б уже остаточно й погаснути, радянська влада встигла виплекати не одне покоління безбатченків, яким було байдужісінько, якою мовою розмовляти, адже згідно ленінсько-сталінського вчення йшлося до злиття націй, де пануватиме "великий русский язык", що на ньому, на єдиному, будуть "изъясняться" злютова ні в одну сім'ю народи. То пощо ж перейматися долею якогось там "южнорусского наречия", що активно витіснялося з усіх господарських ланок зверху донизу, коли воно роковане на неминучу загибель, як рудимент капіталізму, або ще більш — феодалізму?
І раптом цей вогник, ця вуглина, що, здавалось, ледь жевріла, спалахнула таким сліпучим вогнем, що його не помітити міг хіба що сліпий. Тільки й розмов було, що про мову, вчорашні друзі замалим не за петельки один одного брали, сперечаючись; пам'ятаю одного москвича, милу інтелігентну людину, який на той час відпочивав в Ірпені,— збити його з великодержавних шовіністичних позицій було неможливо. Всі мови, окрім російської, мають безслідно щезнути, а культури численних народів СРСР влитися у велику російську культуру. Як річки вливаються в море. І чим швидше, тим краще. Жодні докази наші на нього не діяли, а цитати, що їх ми відкопували з ранніх ленінських творів, він побивав цитатами з пізнього Леніна.
— Вас неможливо переконати! — сказав якось йому гнівно Харчук.— Хіба що викинути з вікна! З найвищого поверху!
Він на це не образився навіть — охоче погодився:
— Так, мене легше викинути у вікно, ніж переконати.
От саме в цей час — нескінченних розмов, суперечок, дискусій — і появилася велика праця Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація". Написана в формі листа до Центрального комітету комуністичної партії України.
Той лист був негайно розмножений в сотні примірників, розійшовся по всій Україні. Це був чи не перший сплеск сам-видаву, що додав потім стільки роботи пильним органам нашим: жоден твір не зробив стільки для пробудження національної свідомості, як ця Іванова праця.
Пригадую Віктора Соколова, письменника з Донбасу, до кісток вивареного в російськомовному розчині. Він був байдужісінький до наших палких суперечок: мав переконання, що національне питання в радянському союзі давно уже вирішене, тому й існувати не може. Ми з ним ледь не побилися, коли він одного разу заявив:
— Що ви носитесь із тією мовою, як з писаною торбою. Шахтареві до всіх цих ваших розмов байдужісінько!
Він мешкав у сусідній кімнаті і частенько до мене заходив. Зайшов і цього вечора. Побачив розгорнений рукопис, над яким я саме сидів.
— Що це ти таке цікаве читаєш?
— "Інтернаціоналізм чи русифікація".
— А-а,— махнув байдуже рукою.
Я вдав, що не помітив того жесту, хоч він і шкребонув мене по душі.
— Хочеш, дам познайомитись. На один вечір.
— Ну, давай,— сказав знехотя: не хотів, мабуть, мене образити.
— Вранці повернеш.
Соколов любить вранці поспати, частенько й на сніданок запізнювався, а тут постукав о шостій. Я ще ніколи не бачив його таким схвильованим. Обличчя пожмакане, очі червоні.
— Прочитав?
— Прочитав!.. До ранку заснути не міг! Всю душу мені перевернуло!.. Слухай, нехай ще побуде в мене: я її передрукую.
— А твої вірші? — Соколов саме готував збірку поезій.
— Та чорт із ними, із віршами!.. Слухай, дозволь!..— Ледь не плакав, мене умовляючи.
І кілька днів сидів за машинкою. Клацав з ранку до пізнього вечора. А мені здавалося, що по всій Україні вистукують друкарські машинки, розмножуючи працю Івана.
Не хочу простежувати подальшу долю цієї роботи: про це написано тисячі сторінок, десятки досліджень. Хочу лише сказати, що Іваном Дзюбою, тоді ще дуже молодим, я зацікавився після появи його літературної розвідки про "Вир" Григорія Тютюнника. Його статті, що появлялися зрідка на шпальтах "Літературної газети", я читав як найцікавіші повісті, позначені Божою іскрою, а познайомився особисто вже в Ірпені, коли ми ганяли удвох на ковзанах по дзвінкому льоду замерзлої річки: мене ще тоді вразила якась особлива духовна краса цієї молодої людини. Ми швидко заприятелювали, нашу дружбу не похитнуло ні люте цькування Івана на всіх рівнях, ні грізне постукування кулаком Василя Коза
ченка, який викликав мене у партком і обзивав гнилим лібералом. (Не хочу твердити, що я був аж такий уже хоробрий, але в мені, як і в кожному українцеві, сидів отой чор-
тик, що як наставить ріжки, то не опустить, доки їх не зламають). Тож я, незважаючи на всі перестороги обачних та мудрих, продовжував стрічатись з Іваном (він працював тоді коректором у редакції біологічного журналу — далекі од гуманістичних наук науковці виявили найбільшу порядність, пригрівши безробітного Дзюбу). Я продовжував стрічатись з Іваном аж до того ранку, коли до мене заскочила Марійка Драчева (Драчі жили кількома поверхами вище) та й стривожено мовила:
— З Іваном щось скоїлось. Як пішов із дому ізвечора, так і не повернувся досі...
Підстав для тривоги було більш, ніж досить: не так давно кадебісти убили художницю Аллу Горську, убили таємно, по-підлому, звернувши все на її свекра. Ми одразу ж поїхали на квартиру Івана, де вбиті горем його дружина і мати місця собі не знаходили,— втішали їх, заспокоювали, але чого варті були наші слова! Я згодом подався в міліцію (ідіотська уява малювала Івана вже мертвого), там мені пораїли почекати до вечора, а тоді вже оголошувати розшук. А за якихось три години заскочила знову Марійка і повідомила, що Івана заарештовано і на квартирі його проведено обшук.
"Живий, слава Богу!" — аж зітхнуло в мені.
А потім потяглися довгі місяці, коли Дзюба сидів у ка-дебістській катівні. Згодом його випустили, оголосивши на весь світ, що Дзюба покаявся. Пам'ятаю, як лаявся Анатолій Ілліч Костенко, коли хтось йому сказав про те покаяння Іванове:
— І ти, дурню, повірив?
— Та в газетах усіх надруковано!
— Надруковано!.. Ти спершу, ніж звинувачувати Дзюбу, сам посидь у тій буцегарні!..
Коли ж нам до рук потрапила сіренька книжечка, терміново видана, здається, в "Політвидаві", Анатолія Ілліча не можна було переконати, що писав її Дзюба:
— Кадебісти писали! їх почерк!
— Але ж він підписав!
— Підписав!.. А ви знаєте, чим там годують ув'язнених? Які порошки підсипають?..
І я вірив Костенкові. Вірив, читаючи оту брошуру. Де поділося талановите іскрометне письмо? Вогнисті думки, що обпалювали душу й серце? Де подівся Іван, що весь аж світився ясним розумом, молодечим запалом? Ні, так можна писати тільки з великого примусу, в години нелюдської смертельної втоми.
І в мене не піднялася рука." Та що там рука — не було щонайменшого поруху кинути докір Іванові,
Бо хто я такий, щоб збирати на нього каміння? Що я написав, рівне отій його праці? Яка пролунала на всю Україну — дзвоном на сполох.
II
Після смерті Сталіна (та й то не одразу) розорене дощенту село стало потроху приходити до тями. Люди не те що стали заможно жити, як про те галасували на кожному кроці продажні газети, та все ж і не пухли з голоду, як у сорок сьомому, а трудодні, оці чисто символічні палички, що ними розраховувалась держава за каторжну працю, стали наповнюватись реальним змістом. Та головне: були скасовані оті всі податки, що доводилися до кожного двору і ставили селян на грань вимирання.
Легше стало і з позиками: селянин уже не змушений був нести останню курку на ринок, щоб кинути злиденні копійки в ненаситну пельку держави.
Село, повторюю, поступово виборсувалося з кривавого болота, що ось-ось мало поглинути його з головою, і в людей появилася віра, хай поки що й несмілива, що оті гострі ножиці, які десятиліттями нещадно їх стригли разом із шкірою, вирівнюючи різницю між містом і селом (старець до старця), врешті випадуть з рук більшовицької влади і життя поступово налагодиться.
Може б, так воно і було, бо вже й корівчини в багатьох дворах заремигали, і погустішало птаства, і паці стали нагулювати таке-сяке сало, і насаджувалися молоденькі фруктові деревця — замість вирубаних, що їх Сталін на прощання теж додумався обкласти податком ("На кожному півневі печатка стоїть,— сказав якось один дядько.— 1 за горобців скоро будем платити!" Сказав та й загримів до Сибіру). Може, село й звелося б на ноги, якби Микиті Хрущову не замандьори-лось доганяти й переганяти Америку.
Намір мовби і непоганий: наздогнати ще й перегнати багату Америку, та якби ж тільки він появився в нормальній країні, ще й доведений був до нормальних людей, а не до наших партійців, в яких гарбузи, а не голови. Яким головне — відрапортувати, а там хоч і трава не рости.
(Продовження на наступній сторінці)