Кречет", "Крила", "В степах України", "Калиновий гай"... Він давно вже забув, коли опускався до простого люду, єдине село, через яке він проїжджав в наглухо закритій машині, були Плюти, що під Києвом: там Олександр Євдокимович мав маєток, обнесений таким височезним парканом, що ні звір не перескоче, ні птах не перелетить,— тамтешні селяни інакше як поміщиком Корнійчука не називали. Та ще не забували щоразу згадати про електрику: через все село тягнулися високовольтні дроти до того маєтку, оминаючи хати, що тонули в темряві. Колгоспники якось пішли до Корнійчука за дозволом підключитися до тієї мережі — відмовив. 1 кілька років село мружилося з темряви на палац, що купався в світлі.
І досі пам'ятають в Плютах історію, що сталася між видатним драматургом, однією молодицею та її чоловіком. Класичний трикутник — золота мрія кожного драматурга.
Чоловік тієї молодички подався на Крайню Північ за довгою копійкою. Поки чоловік був відсутній, молодичка ходила прибирати покої в палаці Корнійчука. А що була достобіса спокусливою, то й не диво, що Олександр Євдокимович, сам теж не з лопуцька, на неї оком і накинув. Тим більше, що, на догоду Сталінові, рін женився на Ванді Василевській ("Што, ви не можете подыскать ей жениха?" — поцікавився якось Сталін. І "женихи" стали вискакувать, як чортики з бочки, але й тут їх усіх обігнав Корнійчук). Тож він і женився на отій дошці для прання, яка ніяк не могла знайти собі пари.
Адюльтер між тією молодичкою та Олександром Євдоки-мовичем тривав, поки й чоловік повернувся із Півночі. В перший же вечір дружки його й просвітили, хто не давав .нудьгувать його жінці. Тож другого дня, ще й сонце не вста-'ЛОі:заробітчанин, вхопивши важкенного молота, підбіг до металевих воріт та став лупати їх, як Франкову скалу, щосили вигукуючи:
— Ти мою жінку махав!
Робітничо-селянський клас із словами не церемонився, вживаючи їх в первозданному стані, тож чоловік той кричав зовсім інше слово, яке ввібрало в себе всю суть стосунків Корнійчука з його жінкою, і це вже я, інтелігентський перевертень, замінив його блідим та невиразним: "махав". Але що робити, коли Сивокінь за допомогою моєї дружини так мене зацькував, що я до цих слів і підступити боюся.
Переляканий на смерть Олександр Євдокимович підбіг до воріт, гарячково роздумуючи, скільки дати цьому "каменяреві", щоб одкупитися (а був таки скупенький нівроку).
— Сотню? Бем!
— П'ятсот? Бем!.. Бем!..
— Тисячу? Бем!.. Бем!.. Бем!..
— Ти мою жінку махав!
— Скільки ти хочеш? — прорвався крізь те бемкання Олександр Євдокимович.
— Гони п'ять рублів! (Випити й закусити).
А наступного ранку знову розлючене бемкання і крик на всеньке село:
— Ти мою жінку махав!..
Ця сцена, вихоплена прямо з життя, так, на жаль, і не ввійшла в жодну п'єсу видатного драматурга. Олександр Євдокимович давно перестав звертати увагу на реальне життя, що існувало за високими парканами урядових дач та санаторіїв, і на життєрадісні п'єси свої збирав матеріал не по селах, а на документальній кіностудії, де спеціально для нього по кілька тижнів крутили стрічки з щасливого життя наших колгоспів. Тобто весь той проціджений на партійних ситах сироп, од якого нудило кожну нормальну людину. Попиваючи марочний коньячок, Олександр Євдокимович з ранку до вечора вивчав ті стрічки, а потім уже брався за чергову п'єсу.
В п'ятдесятих роках Корнійчук був уже зовсім одіозною постаттю. Безголове керівництво партійне, раз і назавжди ввівши Корнійчука в ранг драматурга номер один, зробило все, щоб не просто скомпрометувати його в очах широкої публіки, а й поселити стійку відразу до його п'єс в глядача. Я вже згадував, як примусово зганяли викладачів і студентів на корнійчуківські вистави, забезпечуючи постійні аншлаги, та й не тільки студентів: звозили з сіл колгоспників, а з заводів та фабрик зганяли робітників, доводячи рознарядки замалим не до кожної квартири чи двору. І коли настав черговий з'їзд письменників України, ми його, як іще кількох одіозних постатей, "прокатали на вороних".
Хоча пробачаюсь: не на з'їзді, а перед з'їздом, на загальних зборах письменників Києва, де обиралися делегати на з'їзд. Повів відлиги хрущовської проник і в стіни нашої Спілки, і спілчанське начальство чи то недогледіло, чи розгубилося, тільки дозволило нам до списку, на всіх рівнях погодженого, на всіх ситах просіяного, додати ще з десяток кандидатів. Тобто вперше за весь час існування Спілки відбулися справжні вибори, а не формальне голосування. І сумний той список, кого провалили на зборах, за кількістю поданих проти голосів очолив Олександр Євдокимович. Подія, що була розцінена в партійних органах як спроба державного перевороту.
По всій Україні розлетілися емісари, шукаючи, де ще не встигли відбутися збори письменників. Знайшли нарешті Одесу та й повезли туди Корнійчука, як кота в мішку, обирати делегатом на з'їзд.
Так Олександр Євдокимович і появився на з'їзді — делегатом від Одеської філії.
Пам'ятаю голосування — вже під час з'їзду. Обирали правління Спілки письменників і делегатів на з'їзд, уже всесоюзний. Спілчанське начальство встигло очуняти і на смерть стояло на тому, щоб до списку кандидатів не було занесено жодного зайвого. Голосуйте — не голосуйте — все одно пройдуть усі до одного. А якщо пропонуєш іще когось, скажи, кого замість нього викреслити із списків.
Один лише Григір Тютюнник запропонував викреслити із списку Хорунжого.
— А кого замість нього вписати? — запитав Збанацький, що саме головував.
— Вписуйте кого завгодно. Як сказав у нашому селі один дядько: обирайте хоч і коня, тільки не нашого голову.
Відбулося голосування. Делегати поступово розходились: хто в буфет, хто додому, бо результат наперед був відомий. Лише Корнійчук застигло стояв посеред півпорожньої зали. Щось йому говорили, але він явно нічого не чув: вся увага його була прикута до дверей, за якими засідала лічильна комісія.
Я дивився на цього чоловіка, який давно знищив у собі все людське, дивився і думав: "Господи, Господи, до якої ж межі це треба докотитися, щоб питання — оберуть? не оберуть? — важило більше од питання життя й смерчі!"
Та цур йому й пек, бо ще насниться! Не хочу більше ворушити пам'ять по небіжчикові, хоч він, вже "уходя от нас", як висловився товариш Сталін про іншого смердючого покійничка, встиг підкласти Спілці письменників неабияку свиню: персонального Васюню. Що на полюванні виконував при ньому своєрідну роль спанієля: виносив з болота підстрелені качки в зубах. Логіка була залізобетонною: якщо товариш так успішно справляється з роллю собаки мисливського, то чому йому не справитися і з роллю секретаря парткому?
Ніхто не насмілився заперечити уславленому драматур-
гові, що ми все ж таки люди, а не дикі качки. В яких поціляють сановні мисливці. Проголосували всі, як один, за Ва-сюню, і став той Васюня з такою ж запопадливістю винюхувати в наших згуртованих лавах націоналістів та інших крамольників.
А як він побіг до заповітного крісла! Зірвався з стільця, ступив кілька кроків (проклятий стіл довжелезний, а він скромно примостився в самому кінці біля входу — ленінська скромність), а потім... А потім, не витримавши, побіг.
А тоді довго вмощувався, шукаючи для своєї, тепер уже керівної сідниці якнайзручнішого місця. Наче одразу ж збирався пустити коріння: прирости, злютуватися намертво, щоб жодна сила в світі не змогла його звідти висмикнути!
— Цього так просто звідти не видереш! — сказав один член парткому іншому, полишаючи те історичне засідання.— Хіба що разом із м'ясом.
Наївний той член, либонь, забув, що є установа, для якої не існує нічого неможливого. Висмикувала і не таких. Разом з корінням. Так ловко висмикувала, що крісло, непошкодже-не, лишалось на місці, а керівна досі задниця тільки зблискувала.
Але про це — трохи згодом.
А поки що — спогад про іншу людину, пам'ять про яку зігріватиме моє серце і душу, доки й живу. Григір Тютюнник.
Він ввірвався в моє життя, як вихор. Як блискавка.
Яскравою літньою картинкою — ранок шістдесят третього року. П'ята година, місто ще спить, за вікном якась особливо чиста, особливо прозора, нічим не потривожена тиша. Прошелестить хіба що по молоденькому тоді ще бульварі Лесі Українки одинока машина, процокоче веселенькими закаблучками якась невсипуща кияночка. Але й це — по той бік, за вікном кімнати, де спить моя великомучениця мамуся, а тут, у дворі — ані шелесне. Зеленіє лише могутній вал, насипаний ще за Скаженого Петра, з-за якого витикаються червоні дахи військового шпиталю та столітні дерева дрімотно впираються в бліде, ледь осяяне небо непорушним верхів'ям.
Благословенна пора для роботи! Я — і стіл, я — і папір, що біліє незайманим клаптиком поля. Ще хвилина чи дві — і я його стану гарячково мережити, рядок за рядком, рядок за рядком — вслід за думками, що наче не в мені й народжуються, наче кимось підказані — встигай лиш записувати.
І раптом — дзвінок. Теленькнуло, як на пожежу.
"Кого це нечиста сила принесла?!"
Зриваюся, біжу до дверей, щоб не теленькнуло вдруге та не побудило моє сонне сімейство.
(Продовження на наступній сторінці)