Подружився з Борисом уже в Ірпені, та й то не одразу: певний час ставився до нього з пересторогою, якщо не сказати точніше — з підозрою. Дуже ж бо відверто, не озираючись та незважаючи на те, хто його слухає, рубав він правду про все, що творилося в нашій країні. Малан^тука і Щербицького інакше, ніж московськими запродашцями,"не називав: за їхню русифікаторську політику. Весь наче складений з гострих кутів, він і в своїх висловлюваннях був такий же гостро нещадний. "Чи не провокатор?" — ворушилася думка. У нашому видавництві працював такий редактор, ми всі знали, що він — стукач КДБ і в його присутності замикали вуста на замок. "За вислугу років" органи виділили йому шикарну квартиру, ще й через Президію Верховної Ради присвоїли почесне звання заслуженого діяча культури.
Та згодом я звик до цієї непоступливості Харчука, до його нещадної правдивості — навіть у найменших дрібницях. Скільком пристосуванцям діставалось од нього, скількох ворогів наживав він майже щоденно!
Пам'ятаю, як на з'їзді письменників, що відбувався на початку горбачовської перебудови, виступив посланець Москви — поет Єгор Ісаєв. Щойно спечений лауреат Ленінської премії, ще й, здається, Герой Соціалістичної Праці. Добряче дід мухою, він таке варнякав з трибуни, що в нас вуха од сорому в'янули. Весь наш український загал, вихований в побожній пошані до старшого брата, мовчки проковтнув той виступ, не витримав лише Харчук. Взявши слово, він рубонув із трибуни:
— Дорога Москво! До тебе велике прохання: не присилай нам більше ісаєвих! У нас своїх вистачає.
Потім, під час перерви, ми втрьох: Харчук, Пархомов і я прогулювалися алеями парку біля Верховної Ради та й наткнулись на Олеся Терентійовича Гончара, який ішов назустріч: хмара хмарою. Він одразу ж накинувся на Харчука: як той осмілився образити гостя, та ще й лауреата Ленінської премії; він аж кипів од люті, і я, слухаючи Олеся Терентійовича, розумів, що причиною того гнівного вибуху був не стільки Харчук, скільки я, бо щойно ж у своєму виступі насмілився висміяти підлабузників, які запопадливо роздували культ Гончара.
Харчук мовчки слухав ті гнівні філіпіки, гострі риси його обличчя ставали ще гострішими. А коли Гончар врешті вмовк, запитав:
— Ви все сказали, Олесю Терентійовичу?.. А тепер скажу я: ідіть ви к......матері! Ходімо, хлопці!
Західняки, які ставали яничарами, цінувалися нашими і органами на вагу золота (пригадаймо хоча б кар'єру Юрія У Мельничука або лихої пам'яті Маланчука, секретаря цека по пропаганді, якого остерігався навіть україножер Щербиць-кий). Але "відступників", які не вписувалися в прокрустове ложе компартійної діяльності, карали нещадно, цькуючи до самої смерті.
Ох, і попотіпала ж нещасного Бориса Харчука спущена на нього критична тічка равлюків, санових, дубин та ярмишів! Скільки розгромних рецензій-доносів було видруковано на сторінках газет і журналів! А коли московський "Новый мир" (редагував його тоді сам Твардовський), що був найпрогре-сивнішим та найвимогливішим до художньої якості творів
V, (недаремно ж на його сторінках побачив світ Солженіцин)... / коли цей журнал запланував до друку одну з повістей Харчука, то здійнявся такий галас, така гавкітня, що повість так і не побачила світу.
— Нічого, виживем! — казав щоразу Харчук, після чергової розносної статті, що межувала із наклепом.
1 все частіше ковтав пігулки од серця. А потім — важкий інфаркт.
А потім — знову до столу, знов до роботи, знов до героїв, які з таким нетерпінням чекали на нього.
— Виживем! — казав їм і собі Харчук, ковтаючи чергову пігулку.
Ось його лист, надісланий мені в ті часи. З Західної України, з материнської садиби, куди Харчук щоліта утікав з міста. Ми саме затіяли будувати дачні будиночки за сорок кілометрів од Києва, я агітував Бориса, щоб він побудувався поруч зі мною. Загребельний навіть написав до Ради Міністрів, підтримуючи кандидатуру Харчука, але там категорично відмовили: тільки для лауреатів Шевченківської премії! А Шевченківська премія Харчукові не світила нізащо ("Через наш труп!" — сказав один з кадебістів), я теж плюнув на те будівництво та й подався в мандри аж на Памір, де ні козаченків, ні чалих, тільки гори високі, вкриті снігами, і перед лицем тої могутньої вічності такими дріб'язковими та несуттєвими здавалися всі оті негаразди, які обсідали мене мухами в Києві, що завжди повертався, наче народжений заново.
Повернувся й цього разу ("До столу! До столу!"), а тут лист од Бориса:
"Дорогий і вірний друже!
Безмежно тобі вдячний за твої клопоти.
Сам не знаю, що робити з тією дачею? Мабуть, поступлю, як той мужик, що казав:
— Нема коней, то навіщо батіг? — викинув і плюнув. Отож, якщо не світить, щоб ми та десь разом, то і біс з
ним. Та й, признатися, мені взагалі зараз не до того: жінка ледве дихає, мама теж не дуже, я сиджу пеньком на пеньку в кропиві — одна мала студентствує.
Ти мені пробач, що я був ні риба ні м'ясо. Гадаю, що на ласий шмат купці знайдуться.
Я був тиждень-другий у Києві: тебе понесло в гори, за хмари. Дай, Боже, щоб ти щось виїздив. А я плюнув на все — дуже гидко і у видавництвах, і в редакціях — та й на свій пень у кропиву.
Постараюся бути десь у липні, якщо тут буде все гаразд. Кланяюся Дусі, а тебе обіймаю й цілую.
Твій Борис"
Він мені й зателефонував якось уранці:
— Поїхали в Дубулти!
Дубулти — Будинок творчості письменників у Латвії.
— Чого це ти на край світу зібрався? Ірпеня мало?
— Хочеться дихнути свіжішим повітрям. Подалі од усієї цієї публіки. Писатиму новий роман. Абсолютно несхожий на попередні... їдьмо. Третім буде Михайло — цілий кіш запорізький.
Я сказав, що зараз не зможу: важко захворіла мама. І вони поїхали вдвох: Борис Харчук і Михайло Слабошпицький. Літератор Божою милістю. Автор прекрасних документальних повістей про Марію Башкірцеву, про Петра Яцика та інших видатних діячів України.
Не пробули там, здається, і тижня. Зранене серце не витримало, знову — інфаркт, і він помер на руках дружини, яка встигла застати його ще живим.
А перед моїми очима: вузький металевий пенал, що його ми, друзі Бориса, розкрили вже на квартирі в Києві. Все життя його цькували й шарпали, душили, мов обручами, не пожаліли і тут, після смерті: упхнули, утиснули, не лишивши й міліметра вільного простору.
Ми його поспіхом дістали, перенесли в домовину, де йому буде вільно лежати, і застигле обличчя його мов одразу ж відтануло, а гострі риси пом'якшали. Він весь наче зітхнув: нарешті вдома...
Таким же відверто нещадним до будь-яких проявів фальші, пристосуванства, запобігання перед сильними світу цього... Ба, ще різкішим, ще безогляднішим у своїх присудах був і Анатолій Ілліч Костенко, який двадцять років провів у таборах та на засланні. Коли я слухав його скупі розповіді про перебування в "местах не столь отдаленных", мене щоразу огортав подив: як цей чоловік міг вижити в таких екстремальних умовах, що й камінь, здається, не витримав би? Та не просто зижити, а — не зламатись. Не поступитися ні на йоту нелюдській системі ні своєю гідністю, ні переконаннями. Це був природний бунтар, завдячуючи яким людство не скочується до тваринного стану. Номенклатурних працівників називав лише спиногризами, а членів політбюро, які частенько появлялися на екранах телевізорів, йменував кремлівським звіринцем. І як же ненавидів отих усіх травоїдних, що нагулювали жирок, випасаючись мирно на соціалістичних ланах!
Якось ми зустріли Коломійця. Сумного-пресумного (тільки Альоша міг робити такі очі).
— Здоров, Альошо! Чого це ти наче рідного тата поховав?
— Поховав, хлопці, поховав! Оце іду від Олександра Євдокимовича. Помирає Олександр Євдокимович.
— Хто? Корнійчук?
— Еге ж, Олександр Євдокимович. Уже й голови не зведе од подушки... І знаєте, хлопці, що він мені сказав?.. "Оце б хоча б іще раз пройтися по плютівській травиці, то й помирати не страшно".
— Тьху! — вибухнув Анатолій Ілліч.— По плютівській травиці!.. Ще одну сраку лизнути — ось за чим тужить твій Олександр Євдокимович!..
Наче вітром здуло Альошу.
1 ще одна зустріч, коли вертались із Спілки. Тоді саме захиталося крісло під секретарем парткому Богданом Чалим, запопадливим виконавцем маланчуківських вказівок.'
І от зустріч. Бадьорим алюрцем страшенно заклопотаний Юронька, один із спілчанських Васюнь. Це він у свій час одтер художника Лупійчука на виставці його творів од міністра культури, п'явкою вчепившись у високого гостя. Пояснював те, що сам вперше бачив.
— Куди так біжиш?
— У Спілку. Будемо знімати Чалого.
Юронька був членом парткому і першим підлабузником Богдана Чалого.
— Завтра партзбори, ти обов'язково приходь (це — до мене, Анатолій Ілліч був безпартійний). Я виступлю перший, а ти мене підтримаєш. Не побоїшся?
І тут озвався Анатолій Ілліч:
— Отаких, Толю, щурів,— ткнув гострим пальцем у Юро-ньку,— я надивився ще в таборі. І коли ви всі передохнете?
І ще одна зустріч (наче наврочило!). Уже в під'їзді будинку, у ліфті. Не встигли натиснути кнопку, як:
— Зачекайте!
(Продовження на наступній сторінці)