Припиніть. Я не артист. До речі, біографія не закінчена. (Голосно, з нотою особливої, урочистої, наступаючої сили). Через п'ятнадцять років я прищеплюю його в крону дорослої антонівки півторафунтової! В результаті — дуже висока врожайність, плоди збільшуються до крайнього розміру! Присмак антонівки є? Піонер. Нема!
М і ч у р і н. Ах ти! Все перепробував! Немає присмаку антонівки!.. Це значить — новий сорт виробив уже в собі повну стійкість і не підпадає вегетативному впливу підщеп.
К і ч у н о в. Це класично, Іване Володимировичу! Це велично! Яка точність думки!
Мічурін (до Кічунова). Це, Василю Васильовичу, взаємність довгої любові і згоди. Я штучно і тактично підставив природі відповідні умови для створення нового сорту. Ось за цю увагу, за відданість і вірність прекрасна дама і пішла мені назустріч. Роман продовжувався двадцять п'ять років.
Карташов. Це дуже захоплюючий роман, Іване Володимировичу! Тільки я боюсь...
Мічурін. Ну, ви завжди чого-небудь боїтесь.
Карташов. Та ні, дозвольте. Я хотів зауважити, що це надзвичайно цікаво, хоч у нас існує кілька аргументів, якими б ми хотіли довести протилежну точку зору. Ви дозволите?
Мічурін. Так.
Карташов. Дозвольте бути зовсім відвертим. Мічурін. Будь ласка, хоч це вам, як я помітив, ніколи не вдається.
Карташов. Е-е... мм... е-е...
Сивцев (тихо). Тільки ми просили б вас не при публіці.
Мічурін. Чому?
Карташов. Ми не хотіли б ставити вас у незручне становище як великого садівника.
Ці слова прикро вражають Мічуріна. Він, мов поранений, мовчки відходить від стола до вікна. Це помічає професор Кічунов.
К і ч у н о в. Заждіть, заждіть, я щось не розумію тут... Що ви хочете сказати?
Карташов. Ви, звичайно, розумієте, що все це виключно серйозно і що справа тут не тільки в яблуці?
Сивцев. Що це яблуко — так би мовити, символічний плід дерева пізнання?
Кічунов. Чому символічний? Я бачив тут зовсім реальний вегетативний гібрид яблуні і груші.
Карташов. Яблуні і груші? Нема такого плоду!
Кічунов. Як нема? Чому?
Карташов. Тому що цього бути не може!
Т е р е н т і й. Драстуйте! Та ви ж тримаєте його в руці.
Сміх.
Покуштуйте!
Карташов (випускає з рук яблуко). Дозвольте, дозвольте! Іване Волод... я не розумію! Перестаньте мене містифікувати! Я не можу куштувати того, чого нема! Відмовляюсь!
Сивцев (піднімає випущене яблуко). Пробачте, припустимо — цей плід навіть є. Припустимо — ця випадкова модифікація могла виникнути...
Карташов. Так. Я припускаю. Більше того, я навіть з'їв її, як дане, що об'єктивно існує. Але з цього зовсім ще не виходить... е... е... тобто... що висновки, які ви робите публічно, це — пробачте...
Сивцев. Це неможливо! І цього ми нікому не дозволимо...
Кічунов. Хто це ми?
Сивцев. Прекрасно ви знаєте хто.
К і ч у н о в. Говоріть ясно і без отих загадкових узагальнень.
Мічурін (відходить від вікна). Я вас покликав на свято. Але, бачу, свято моє не відбулось... Скажіть на прощання, нащо ви ховаєте .мене? Нащо відгороджуєте мій сад від світу?
Сивцев. Даруйте, даруйте.
Карташов Сивцев
Мічурін. Я вас4 питаю. Доки ви будете замовчувати мій труд? Сивцев.
Карташов. Ми визнаємо гібридизацію міжвидову і навіть міжродову. Визнаємо деякий вплив відкритого вами ментора... Але... на жаль, в еволюції це не має перспектив. Організм у своєму розвитку автономний від умов життя.
Мічурін. Дурень.
Карташов. Прошу без грубощів. Ви... ви звужуєте мені судини! У мене гіпертонія!
Мічурін. Слово має професор Сивцев.
Сивцев. Умовимось, Іване Володимировичу, без цього... без словечок...
Мічурін. Будь ласка.
Сивцев. Причини мінливості спадковості незбагненні!
Мічурін. Папуга! Сивцев. Без грубощів.
Мічурін. А чому б мені не бути грубим з вами? Ви мої противники, люди безідейні, благополучні, обмежені.
Сивцев (благородно обурений). Я мовчу.
Мічурін. Добре, беру папугу назад.
Сивцев. Генні і хромозомні мутації виникають випадково... Зрозумійте ви...
Терентій. А я розумію так, своїм розумом, що ніяких генів та хромозомів взагалі нема!
Карташов. Як — нема? А що ж, по-вашому, є?
Терентій. Служба.
Сміх.
Мічурін. Академік.
Карташов. Ось наукова розмова в лабораторії біолога!..
Мічурін. Справа не в розмові, а в революційному землеробстві і революційному тваринництві. Вже б кому, як не біологам, зійти з п'єдесталу на землю і заговорити мовою народу. А не плутатися в тумані: випадково, незбагненно! К чорту таку науку!
Карташов. Шкода. Мені дуже прикро. Якщо хочете знати, я завжди був схильний захоплюватись вашим фанатизмом. Але ж треба бути великодушним і не забувати, що не тільки ви мрієте про щастя людства.
Мічурін. Облиште.
Карташов. Запевняю вас! Звичайно, людству байдуже, хто зробить його щасливим,— ви чи ми...
К і ч у н о в. На жаль, світ побудований так, що для щастя людства потрібне чиєсь страждання...
Мічурін. Так-так. А його, в усякому разі, було в цьому саду... (До Карташова). Облишмо розмову.
Карташов. Будь ласка.
Мічурін. Тільки знайте: від цього вам не втекти. (Показує "яблуко розбрату"). Доведеться покуштувати. І чим пізніше, тим гіркішим видасться вам його смак. (До Кічунова). Ми з вами вийдім на хвилину.
Сивцев. Та ні, навіщо ж. Ми можем...
Мічурін і Кічунов виходять.
Карташов. Ну, що ж... Дуже шкода...
Карташову і Сивцеву нічого іншого не залишається, як піти.
Терентій. Ех, вчені!.. Я б таких вчених... Рябов. Не треба.
Терентій. А, ну їх! Ось тепер побачите. Рябов. Що?
Терентій. Не поїде він на виставку, ось що. Р я б о в. Як не поїде? Терентій. Ось побачиш.
Рябов. Ну, це ми побачим. Не поїде... Я розширюю діло, ставлю його на державні рейки, готую виставку в Москві. Пишу доповіді. Раднарком запрошує область негайно виїхати в Москву для доповіді...
Терентій. Відмовиться, згадаєте моє слово.
Рябов. Так? Тоді хай мене знімають. Я більше не можу. (До Карташова). Замовлено квитки. Вагон заготовлено для експонатів.
Карташов. Треба йому з'ясувати стан речей.
Терентій. Який стан? Фантазію треба мати.
Карташов (до Сивцева). Нічого не розумію.
Терентій. Взагалі не їздив нікуди. Зрозуміли? Залишити сад боїться. А не дай бог?.. Один на всю Росію. Знову ж таки, нездужає... Всю ніч писав і кашляв... А тут ще ви його... Ідіть... Мутації, мутації!..
Карташов і Сивцев виходять. Входять Мічурін і К і ч у н о в.
К і ч у н о в. Дякую, Іване Володимировичу.
Мічурін (якось змінився). І вам спасибі. Пробачте, не можу сперечатися з нездарами і пошлими людьми. Втрачаю силу, дратуюсь, роблюсь безпомічним, млявим, навіть віру в себе починаю втрачати.
К і ч у н оз. Ну, що ви. Це ж доктринери, чиновники...
Мічурін. Просто захворів, їй-богу. І сон мені снився, чорт, забув уже... Я в забобони не вірю, звичайно,, але вранці, коли мені ще два коти перебігли дорогу...
Терентій. Це точно. Карташов і Сивцев.
Рябов. Іване Володимировичу, може, перед дорогою ви трохи спочинете?..
Мічурін. Я?.. Перед якою дорогою?
Рябов. В Москву ж їдемо. Забули? Сьогодні в десять десять.
Мічурін. Ні.
Р я б о в. Як ні? Що ні?..
Мічурін. Те, що ви говорите.
Рябов. Даруйте. Ви усвідомлюєте, що ви сказали?
Мічурін. Не їдем нікуди.
Рябов. Це неможливо!
Мічурін. Не вчіть мене.
Рябов. Адже Ленін вас жде, Ленін!
Мічурін (сідає). Нічого він не жде. Дитяча уява. Ви думаєте — у нього гібриди мої в голові. Країна яка — півсвіту. Революція. Дихати ніколи. Як же я з'явлюся до нього і буду відбирати дорогий час?.. Він, очевидно, випадково згадав та з люб'язності, як хороша людина, написав,— мовляв, приїздіть. Розуміти ж треба.
Рябов. Ви глибоко помиляєтесь.
Мічурін. Любий мій, все моє життя — боротьба помилок з непомилками. Ні-ні... Ось ти краще сам їдь, організуй доповідь в академії та для Наркомзему, не далі, а до Леніна — ні. (Стукнув ціпком об підлогу).
Всякий буде до Леніна! Та ще на "ти"! — Ілліч. Стид і страм! Я забороняю вам! (Виходить на авансцену). Дорогий товаришу, я не приїду до вас... Я запізнився. Я старий, помічники зелені, а недоробленого так багато, що я не можу відірватись. Не судилось мені щастя побачитися з вами. Не трибуна судилась мені, а грядка. Тут мене тримають убогі мої витвори ось уже півстоліття. Коли стане вам легше, приїздіть сюди помріяти про долю людства. Ви уявити не можете, як тут хороше! Тільки зима сувора і зла. Коли морози скують російські ріки, птахи падають на льоту, дорогий Володимире Іллічу. Товариш...
Завіса
ДІЯ IV
КАРТИНА ВОСЬМА
Весна. Сад в цвіту. Весняне небо. Сцена немовби переділена пополам пишними квітучими кущами. На правому боці сцени, перед невеликим квітучим деревом, Мічурін в оточенні садівників — його послідовників. Помітно постарів.
Лісницький. Інтерес до вас, Іване Володимировичу, величезний. Я вже лекції про вас читаю.
Другий садівник. І я.
Мічурін. Чи бач! Лектори! Хе...
Лісницький. Абсолютно. Змінюється країна. Все стало іншим. Питання які задають! Не завжди даси відповідь.
Мічурін. Заждіть, ось як почне усуспільнюватись землеробство... А почне, почуваю... Яка революція піде по ланах!
(Продовження на наступній сторінці)