Мічурін. Ні, поки що звичайні, але вони вже визрівають за шістдесят другим градусом північної широти.
Студенти виходять.
Євгене Григоровичу...
Карташов. Іване Володимировичу!
Мічурін. Заждіть. Я щось хотів сказати..-, але ви мене перебили... Ага, так. Терентію, попроси до мене студентів.
Терентій іде і повертається з студентами.
Мічурін (до студентів). Послухайте. Закрийте очі. (Сам закриває очі і широкими змахами палки креслить в повітрі уявну карту Росії). Уявіть собі карту Росії. Проведіть тисячу кілометрів з півночі на південь і кілька тисяч — з заходу на схід до океану. Подумайте, скільки мільйонів дітей не бачили там цвіту плодових. Прикиньте кілометри, тонни, століття, радість мільйонів. Ідіть. (До Карташова). Так! Між іншим, те, що я вам сказав на драбинці,— останній мій гнів. Останні, так би мовити, крихти: старію. Старію і добрішаю з кожним днем!
Карташов. Але ви мене зрозуміли? Адже я не студентом прийшов до вас, а зі своєю величезною закінченою картиною світу.
Мічурін. Ну, я б не сказав. А втім, може, й так. І в цьому все ваше, пробачте, безсилля. В мене вона ніколи не буде закінченою,— картина світу.
Карташов. Будь ласка, Іване Володимировичу, по суті кажучи, це навіть не так і важливо. Для мене більше важить і приємніше саме оце ваше відчуття марності...
Мічурін. Що?
Карташов. ...всього переходящого і мудра спрямованість до злагоди й миру.
Мічурін. Якого миру? Де ви його бачите?...
Карташов. Іване Володимировичу, дозвольте, ви ж самі сказали: "Останні крихти гніву".
Мічурін. Слухайте, не ловіть мене на слові... Не забувайте, що, крім гніву, ще існує священна непримиренність. А її в мене, слава богу, вистачить на всю вашу канцелярію.
Рябов (здаля). Іване Володимировичу... до нас приїхав...
Мічурін. Нікого не приймаю! Рябов. Михайло Іванович Калінін! Мічурін. Що?.. Хто?.. Рябов. Калінін.
Мічурін. Боже мій! Ну, що ж це... Слухайте!.. (До Рябова). Це ти все підстроїв? Рябов. Іде!
Мічурін. Що ви зі мною робите?! О-ой!..
На садовій доріжці з'являється Михайло Іванович Калінін. Мічурін швидко йде йому назустріч.
Калінін (простягаючи руку, на ходу). Надзвичайно... От точно таким я вас собі і уявляв. Здрастуйте, Іване Володимировичу.
Мічурін. Здрастуйте, Михаиле Івановичу. Ви теж зовсім такий, яким я вас собі уявляв.
Калінін. Яка благодать! Ось пройшов по одній доріжці, і десять років ніби з плечей спало. Як радісно!
Мічурін. І радісно, і часом дуже сумно.
Калінін. Ну, що ви!
Мічурін. Так. Народитись поспішив. Тільки зараз розкрились очі — а день повечорів.
Калінін. Іване Володимировичу, це наклеп на себе. Що ви? Зараз тільки все починається.
Мічурін. Тому й сумно. Природа, Михайле Івановичу, так само, як і суспільство, перебуває поки що в дуже чорновому накресленні.
Калінін. Правда. Зате як радісно знати, що перебудова людського суспільства і природи почалась саме в нашій країні. Володимир Ілліч часто згадував про вас.
Мічурін. Дякую.
К а л і н і н. Як жаль, що він не міг відвідати ваш сад. Яке б це було для нього джерело натхнення... Це хто?
Мічурін. Це професор Карташов, неодмінний член різних е... е... президій і видатний генетик. А це студенти сільськогосподарського інституту.
Калінін. Так? Здрастуйте.
Студенти. Здрастуйте, Михайле Івановичу.
Мічурін. Наші майбутні вчені.
Калінін. Так? Дуже славно.
Наташа. Спасибі. Ми хотіли б так думати.
К а л і н і н. Аякже! Звичайно. Ви і є майбутні вчені. Вдивіться один в одного. Хіба ви не бачите, скільки благородних можливостей написано на ваших обличчях. Кожен з вас... ось у вас, наприклад, є щось ленінське, і у вас... і у вас...
Наташа. Михайле Івановичу, скажіть, як товариш Ленін ставився до природи?
Студентка. Що він більш від усього любив?
К а л і н і н. Людину.
Наташа. Що він любив у людині?
К а л і н і н. Любов до праці. Любов до праці і фантазію, без якої, як він казав, не може бути пошуків істини. Вільну працю любив на вільній землі. Любив красу в людині і красу, яку шукають художники і поети в природі: квіти, плоди і насіння, посіви і жнива, ранок і вечір. Він був великий з великих і веселий, абсолютно гармонійна людина з неосяжною фантазією.
Наташа. Він був радісний?
К а л і н і н. Він був радісний геній, і в цьому щастя наслідування йому.
Мічурін. Скільки він зробив!
К а л і н і н. Він не встиг дійти до саду. Але мрії його були тут. Скільки разів говорив він: наша країна повинна перетворитись на соціалістичний Сад.
Мічурін. І вона буде Садом.
К а л і н і н. Це не фантазія. Все в наших руках.
Мічурін. Безумовно.
Студенти, Синицин, Рябов і Карташов відходять набік. Калінін і Мічурін повільно ходять по саду.
Калінін. Справді, уявім собі, що кожен наш землероб виростив...
Мічурін. ...два дерева.
Калінін. Так. Одне для себе, друге для товариша, позбавленого щастя землеробства. Це значить — двісті мільйонів фруктових дерев.
Мічурін. Через п'ятнадцять років це півмільярда.
Калінін. Це проблема харчування.
Мічурін. Харчування, пейзажу, клімату. Високої естетики, якщо хочете. Тільки, коли ж зрозуміють байдужі?
Калінін. Зрозуміють. Велике діло ви робите, Іване Володимировичу. Я уявляю, як розквітнуть кращі якості нашого народу. Як пом'якшають звички, облагородяться характери.
Мічурін. Грандіозна картина...
К а л і н і н. Партія говорить: ми підійшли вже до нової форми землеробства — соціалістичної. Запам'ятайте, Іване Володимировичу: в колгоспах і радгоспах все велике майбутнє нашого природознавства.
Мічурін. Так. Збувається мрія мого життя.
К а л і н і н (замислено). Зрозуміють. Адже ось, приміром, образити людину під квітучим деревом, я гадаю, неможливо.
Мічурін. Ну, дивлячись кого... Тобто так, звичайно. (Помітивши Карташова). Хоч я знаю одного вченого, якого не тільки образити...
Далеко на доріжці з'явились фотографи.
К а л і н і н. Ой дивіться... фотографи? І тут знайшли. Мічурін. О господи... сюди... за кущ... лягайте. Калінін (ховається за кущ). От наказаніє. Ну, нікуди не сховаєшся. Ач, шмигають! Мічурін. Побігли.
К а л і н і н. В мене дивний характер, Іване Володимировичу.
Мічурін. В мене теж.
К а л і н і н. Ви не любите зніматись...
Мічурін. Ненавиджу. Знімуть тебе і, як на зло, всі зморшки повип'ячують. І обличчя виходить таке, просто дивитися гидко. Так... Про що це я... Ага... До чого б я не торкався, я завжди бачу, що це можна поліпшити.
К а л і н і н. Розумію.
Мічурін. Все життя. І все життя я вдосконалював усе, до чого торкався. Тому людям завжди зі мною якось незручно і неспокійно. Ви не помічаєте?
К а л і н і н. Ні. Що ви. Навпаки.
Мічурін. І що особливо прикро: з часом у мене якось не вийшло. Пора б створювати смуги лісів-садів у степах, винести науку на поля, в народ.
К а л і н і н. І це буде.
Мічурін. Буде. Не буде тільки нас уже з вами. Який жаль, що справжнє знання приходить пізно і багато часу втекло на помилки. Адже я, признатись, Дарвіна і Тімірязєва лише недавно прочитав. Що б уже було!..
К а л і н і н. Нічого, Іване Володимировичу. Тепер ми все вам дамо.
Мічурін. Все? Спасибі. Не думаю, щоб усе. Ні...
К а л і н і н. Чому? Ви тільки скажіть, що вам потрібно.
Мічурін. Коней вороних, Михайле Івановичу, вернути б хоч двадцять.
К а л і н і н. О ні, дорогий мій, ні. Промчали вороні назавжди. Але я впевнений, що, саме дякуючи вам, наші онуки зовсім по-іншому вже будуть розмовляти на цю тему. Це фаустівська, вічна тема. І ви її рішаєте.
Мічурін. Рішаєте її ви, а я вже разом з вами.
Здалека доноситься пісня.
К а л і н і н. Як хороше співають! Мічурін. Студенти. Багато стало студентів. Величезної суті набирає життя.
Слухають пісню. Вечоріє. Настає ніч. Світанок.
К а л і н і н. Світає. На прощання хочу сказати вам спасибі.
Мічурін. І вам спасибі, добрий дорічє.
Цілую
К а л і н і н. Це місто ми вирішили перейменувати іншим ім'ям.
Мічурін. Хай буде так... Славолюбство, правда, вже покинуло мене.
К а л і н і н. Це як знак безсмертя вже. Чим вимірюється воно в людині? Якістю содіяного... Ну, Іване Володимировичу, мені пора. Пора... (Виходить).
Мічурін (після паузи). Хай буде так. Давно, давно, я пам'ятаю, казав колись: буде нове місто, і воно буде пишатися мною.
Міняється світло і, можливо, щось з декорації. З'являються з різних боків Рябов, Карташов, студенти, але Мічурін увесь заглиблений в свої думки і нікого не бачить.
(Думки вголос). Все життя я був байдужим до визнання. Тільки невизнання і заперечення завжди жорстоко ранили мене, і я пристрасно ненавидів противників своїх.
Обмеженість оточення пригнічувала мене, гальмувала рух моєї думки і довгі роки надавала мені вигляду маніяка. Бачення речей в природі набирало іноді такої ясності, що нерозуміння оточуючих здавалось мені злочинним і жалюгідним. Тоді я, очевидно, теж був несправедливий... так-так... (Зупиняється біля лілії). Ось лілія, її я виростив колись: єдине, що я, мізерний сім'янин, присвятив дружині своїй... давно, давно... Сашею звали... її... (Зриває квітку лілії і тримає її в руці). Ну, Сашо, здійснилась наша мрія — прийшли з тобою до народу... Благословен день, і дім, і труд! І мільйони трудящих, даючих рук. Бачу майбутню Росію в цвіту і кажу — я щасливий.
Виходить на авансцену.
Вперед, сучасники! Хай перетвориться на сад радянська наша земля! Хай прикрасить вона людство!
Завіса