Одне скажу: хоч я зробив картин і небагато, однак, з того часу, як розколовся світ і Ленін став на стороні людського, не покладав я рук.
51 IV [19]48
"ЖИТТЯ В ЦВІТУ"
//Ось уже кілька років тягнеться моє "Життя в цвіту". Я написав його як повість і як п'єсу. Я вистраждав його як кольоровий фільм, видушив і вистогнав, знемагаючи від приступів стенокардії і тупого бюрократизму. Потім, коли все нарешті з таким граничним трудом було зроблено, коли картина стала жити і радувати навіть натасканих снобів, я потрапив у дивовижну містичну смугу її обговорень на художній раді великій. Потім міністр кудись бігав з нею і кожного разу вимагав все нових і нових купюр...
Тоді мене врятував від ядухи Жданов. Після зустрічі з ним я, здавалося, ожив. І хоча п'єсу також задушили, всупереч його думці, я спочивав начебто в Барвнсі тижнів зо три і повернувся звідти знову хворим.
Тепер мене вже знову розпинає кіноорганчик. Я сиджу цілісінький день за столом. Я наступив на горлянку і задушив усі мої плани, всі мрії про п'єси, про мій рідний край, про Дніпро, і тепле повітря, і ніжні береги моїх річок, про вічне свято просторів.
Я повинен нехтувати, заперечувати створене, ненавидіти те, чим захоплювалися, що утворено з багатьох тонких компонентів. І написати твір-гібрид — стару поему про творчість і нову повість про селекцію. А серце болить. І часто, йдучи від столу після цілого дня трудів, я озираюсь на зроблене — як його нікчемно мало.
А втома така, неначе цілий день ворочав каміння в неспокої.
Як би знову не бути кимось удареним за що-небудь.
О жорстокість, я пізнав тебе.
Важкі передчуття гнітять мене.//
18/IV 1948
Людськеє.
Порізавши палець, хлопчик спочатку заплакав, забігав, потім трохи згодом, коли ущухла кров, підійшов до дядька.
— О! Вавка.
Дядько сидів на призьбі, простягши вперед єдину свою ногу й милиці. На грудях у нього був чималий іконостас.
Дивись, мов, і я маю вже дещо, і хоч воно й боліло, та не дуже. Колись і мені повісять золоті оці іграшки. І одрубають, може, ногу чи руку. Нехай. Ось який я мужчина.
Дядько подивився на хлопця і ніжно засміявсь. У нього трохи сльози не виступили на очах. Зразу куди й дівся сум і жаль. І каліцтво показалось йому чимсь природним, як шлюб чи робота. Як неодмінний атрибут життя.
Хлопчик дивився на його медалі, зачарований красою. Він був гордий і сильний. Готовий до подвигу. Він заспокоївсь. Він бачив, що дядько зрозумів його. Він полюбив свою рану і вже пишався нею.
11V [19]48
//Київ — город-геній. Красивий, незважаючи на многолітні намагання архітекторів і горе-керівників занапастити його красу витворами убожества і нікчемства.
Написати докладно, як підлабузники а архітектурної управи і підсліпуваті дилетанти нівечили його, ставлячи на записках "великих товарищей"... жалюгідні коробки на самих видатних точках, які вимагали абсолютно інших.
Київ — геніальне місто, геніальне місце. Київ — старець, руйнований вісімсот років історичної свовї драми.
Описати докладно красу його вечорів і ночей. Дніпро і гори. Вулиці. Повітря. Весну, весняні вечори.
Написати, як я переробляв його двадцять років. Присвятити щоденній оцій перебудові Києва досконально розроблену главу, ніби з книги кінорежисера, а з дисертації архітектора міста й ландшафту. Принципи перебудови згідно з характеристикою місцеположення, динамікою епохи і загальною характеристикою епохи. Окремі вулиці, майдани. Висотні точки. Панорами. Ансамблі. Окремі розробки: Хрещатик, бульвар Шевченка, Володимирська. Нова площа Софіївська, об'єднана з площею Калініна. Віадуки. Міст через Дніпро і його архітектура — міст — історія в скульптурі.
Зразкові села біля Києва — Вишгород, Межигір'я, Ходорів.
Євбаз — площа з озером. Пам'ятники.
Пам'ятник народу. Пам'ятник Герою. Пам'ятник жінці над Дніпром.
Бібліотека. Міськрада. Відсутність ієрархічних атрибутів. Матеріал. Колір. Ознака національного в стильових виразах.
Нова роль золота і бані.
Написати проекти пам'ятників на майданах. Сади — фруктові на майданах і вулицях принципіально.
Виноград на пісках під Києвом на основі штучної системи водопостачання.
Місто Київ — сад. Київ — поет. Київ — епос. Київ — історія. Київ — мистецтво. Київ — поема. Київ — наймодерніше місто комуністичного суспільства.
Трактовка пам'ятника Леніну: розмір, матеріал, точка, виконання.//
25 / ХІ/ [19]48
//Він не був людиною мистецтва. Все в ньому: хода, манери, нудне нерозумне лице і такий самий нудний голос, — усе було протипоказане, здавалося, його посту.
Коли ви розмовляли з ним десять хвилин, ви починали відчувати, що ви стаєте дурнішим.
Він був схожий на великий рояль, у якому чомусь грали тільки три клавіші. Решта вистукувала розпорядження.
Усяка теперішня хвилина його життя до останку витіснялась наступною хвилиною. Нема для нього ні досвіду, ні звичаю, ні можливості нормальних умовиводів.//
1949 рік
22/1 [19]49
Прощайте, товариші, друзі і недруги, прощайте. Продовжуйте топтати моє ім'я, якщо комусь треба, нехай я швидше вмру. Бажаю вам довгого віку. Від усього поруйнованого серця бажаю кожному з вас зробити багато більш за мене і, склавши колись у прекрасному майбутньому трудовії свої руки, не будучи ніким ні перебільшеним, ні засудженим, ні заплямованим і зневаженим, оглядаючи шлях свій і рідні народні "лани широкополі", засіяні невмирущими словами з душами чистими, не спустошеними брехнею, взаємною ненавистю, жадністю, жорстокістю, кар'єризмом, зітхнути легко, тихо і щасливо і втішитись думкою, яка не судилась мені, що мріяв усе життя про творення добра: благословен труд, і день, і дом.
...Чим утішусь на чужині? Де преклоню голову сиву? В далекім Китаї, під чужим небом? Прощайте.
Чи, може, й там ви знайдете мене зі своїм злом, ви, мої щасливі бездоганні недруги?
7/ІІ/ [1919
Що зі мною сталося? Я розучився неначе писати. Пишу статтю для "Літгазети" про суд над "Летр франсез" і за два дні не можу зібрати думок, не можу пером повести. Ще не написав і одної сторінки, а вже втомився так, неначе камені ворочав на тяжкому шляху, і серце болить, і смуток обнімає душу. Ніт, не редакціям належу я, мабуть, а лікарям. І тормоз в писанні — се травма моя, що вже ніколи не покине мене. Ловлю себе на думці: неначе стоїть мій грізний критик за плечима й розглядав безсердечним оком кожну літеру мою і кожну кому, чи немає в ній зради і підкопу. І я, замість писати, страждаю. Мене зламано.
Я сприймаю вже світ як страждання. Я постиг: міряється воно глибиною потрясіння внутрішнього, всієї душі, а не тільки гнітом зовнішніх обставин. Я міг би довго жити й творити багато лише на основі добра, на основі позитивних стимуляторів.
23/IV [19]49
ВЕЛИКА БАГАЧКА
Псьол. Вулиці Багачки. Люде. Краєвиди з гори. Там ми ховали Боженка, несли житами понад лугом. Урочисті панорами під героїчним небом, під хмарами такої краси і такого пафосу всесвітніх змагань велетнів і пророків, що пісні "Як умру, то поховайте" не можна було співати, і артисти тремтіли од хвилювання і співали глухо, придавленими голосами, а Боженко лежав у них на плечах на своїх носилках і плакав не акторськими, а справжніми сльозами. Уперше за довгий свій вік лицедійства опинився він на таких просторах перед лицем одвічності, і прибита пилом і мізерією многолітніх дрібниць душа його ніби вирвалась з кайданів і полинула між хмари, жахаючись, і плачучи, й радіючи трепетно, що єсть вона, душа, яка причастилась великого.
23/IV [19]49
Як люде, дивлячись на нас, не знаючи, що воно й до чого, та розуміли, проте, цілком через свою тонку народну чутливість, що йдеться про щось серйозне і глибоке. Бо ніхто не перешкодив нам ні одним словом.
Ми вертаємося до хати. Вона була — цариця хат. Біла, велика і простора, з великою стріхою зеленого оксамиту.
Грабарі і їх коні. Я виходжу в двір до грабарів. Тепла, зоряна, прославлена в піснях українська ніч. Бездонне небо, урочистий всесвіт над нами. Розмова з грабарями.
Як почалась вона, як протікала річкою у питаннях.
Отак і віч минала, і почало світати. Зітхнув один красивий чоловік (вже всіх їх стало видно).
— Спасибі вам, дай боже здоров'я. Не то всю ніч, усе життя тисячі верст ішов би за вами, аби тільки слухать.
27/ІV [19]49
Болять руки, голова болить, і болить серце. Я тяжко хворий. І ніхто сього не помічає. А в мене таке почуття, ніби я стою перед катастрофою.
1. Написати оповідання про народну Середу і щуку.
2. Оповідання про сержанта. Про німецьких загарбників.
3. Про погибель богів.
4. Про Шостаковича.
Сон Святослава.
IV/VI 1949
ФАТАЛЬНА ХВИЛИНА
ОПОВІДАННЯ
//Про художника. Зробив грандіозний твір мистецтва. Все в ньому було незвичайне. Все було приведене в таке гармонійне поєднання — сюжет, гра, композиція, колір, правда, — що люде плакали від незбагненної розчуленості. Ніби клаптик неба спустився на землю у вигляді сходів. От у цьому стані, весь ще в полоні цієї внутрішньої гармонії, досягнутої величезним зосередженням усіх фізичних і душевних сил, і з'явився я до начальника. Начальник показав уже твір там і був обласканий. Тому вій звернувся і до художника в чимось подібним. Але душа у нього була бідна. Він був схожий на рояль, у якого звучали два клавіші. Решта могла вистукувати тільки накази.
(Продовження на наступній сторінці)