— Не гримай на них, Озивайку,— промовив Равлик.— Вони мені гарну схованку під корінням Дуба показали, за це їх катаю! Нехай розважаються, бо цілісіньке літо, бачив, не присідали, охороняючи дерева, кущі й трави.
— А в нас до тебе, Озивайку, є невідкладна справа,— дзвенів голосочок Ліщинки.— Розсуди нас із Равликом. Він каже, що у нього, як ні в кого, родичів багато. І що живуть вони скрізь — і в лісах, і на полях, і в морях та океанах. А що таке океан? — знітилася Ліщинка.
— Океан — це коли багато води. Немовби наше лісове озеро, тільки таке величезне, що не видно йому ні кінця, ні краю. Море — трохи менше. Я й сам його не бачив, але чув від бувалих людей, що в ньому всілякої живності повно, можливо, і равлики водяться...
— Не сумнівайся в тому, Озивайку,— пропищав Равлик.— Тільки моїх родичів багато не лише в морі-океані, але й на лузі, і в озері, і на річці — скрізь! Вони, щоправда, не всі зовні на мене схожі, та все одно доводяться мені родичами.
— Щось не дуже віриться,— пирхнула Грушівниця.— Зовні не схожі один на одного, а родичі...
— А твоє дерево — груша — дуже схоже на яблуню чи вишню або на малину чи суницю? — аж підстрибнув від обурення Равлик. Коли він це зробив, лісовий люд попадав з його мушлі. Молюск вибачився перед ними й продовжував: — Ви ж не заперечуєте, що вони близькі родичі?
— Ні. У них квітки однакові! —погодилася Грушівниця.
— А у нас, молюсків, теж є спільна ознака,— вів своєї мудрий Равлик.— Мушля, зокрема, й м’яке тіло...
— Ти ж мені нещодавно казав,— пропищала Ліщинка,— що й слимак твій родич. А де в нього мушля, де?
— Не видно її в слимаків, бо вона зовсім невеличка й знаходиться всередині тіла,— відповів Равлик.
— Звідки про все знаєш? — здивувався Озивайко.
— Бо я не простий Равлик, а казковий. І не просто казковий, а серед усіх равликів найказковіший! Знаю все, що тільки можна знати про своїх родичів.
— Що ж ти іще нам про них розкажеш? — оточив його лісовий люд.— Ми любимо казочки слухати. Потіш нас!..
— І ніякі це не казки, а суща правда. Одні з нас, як оце я, мають закручену мушлю і живуть на суші, дихаючи киснем повітря. Таким же чином дихають і слимаки, про яких ви щойно згадували. Є серед нашого брата, равликів, і такі, які дихають киснем, розчиненим у воді. Вони не бояться солі й тому живуть у морях-океанах. Кажуть, що бувають такі равлики дуже великі, а мушлі їхні красиво забарвлені. А є ще молюски двостулкові. Їхні мушлі — дві тарілочки, що огортають ніжне тіло.
— Я бачив їх,— озвався Дубовичок,— на березі озера лежить чимало таких тарілочок...
— То мушлі загиблих молюсків,— пояснив Равлик.— Живі двостулкові молюски на сушу не вилазять, а, закопавшись трохи в пісок, проціджують воду, виловлюючи з неї кисень і поживу — відмерлі шматочки рослин, дрібні водорості тощо.
— Серед молюсків, дізнався я в юннатів,— таємничим голосом повідомив Озивайко,— є страшенні хижаки. Спрутами їх називають.
— Є й такі! У них нога,— Равлик ліг на бочок, щоб лісовий люд побачив його м’язисту, вкриту слизом ногу,— вірніше, передня її частина, видозмінилася в щупальця. Цих щупальців буває до десяти. Завдяки їм спрути пересуваються і хапають здобич. Серед таких молюсків бувають гіганти — їм би тісно було на цій галявині.
— Бачив я книгу в юннатів,— промовив Озивайко,— де показано, як спрут тягне на дно морське людину...
— Що людину! Спрути вступають в бійку з китами, ба навіть невеликі кораблі топлять...
Лісовий люд роти порозкривав од таких розмов. Як добре бути не лише казковим, а ще й так багато знати. Таланить Озивайкові, що з дітьми дружить. А звідки в лісових хлопчиків і дівчаток знанням взятися? Щодня, з ранку до вечора, а то й вночі, трудяться коло своїх рослин, немає коли і вгору глянути. Та інакше й не можна: то гусінь деревам, кущам і травам загрожує, то хвороби різні...
Ліщинці стало себе так жаль, що вона спочатку тихенько, а тоді, все голосніше схлипуючи, заплакала.
— Що з тобою? — першим кинувся її втішати Равлик.
— Хочу багато знати. Як ти й Озивайко!..
— І ми, і ми!..— загуло на галявині.
Дубочки, Бересточки, Соснячки, Кленовички, Грушівниці щільно оточили Озивайка, благально дивлячись йому в очі.
— Хочу побачити молюсків, про які Равлик розповідав! — схлипувала Ліщинка.
— Хіба це складно? — здивувався Озивайко.— Он, дивіться, долає стежину Виноградний Равлик. Хочете з ним познайомитися?
— Звичайно. А він з нами захоче розмовляти? Не сховається в мушлю? — хвилювався лісовий люд.
— А це вже справа Казкового Равлика. Нехай він із. своїм родичем домовиться, щоб той з нами був чемним.
Однак побоювання лісового люду було марним: Виноградний Равлик висунувся із мушлі й привітно заворушив чотирма щупальцями. На кінчиках довшої їх пари, побачили всі, виднілися крихітні оченята. Ними він, щоправда, бачив слабо, тому-то Равлик підводив до нього кожного з присутніх близько, знайомив, як то кажуть, віч-навіч. Виноградний Равлик тільки дивувався:
— І як це я вас раніше не зустрічав? Такі чарівні премилі хлопчики й дівчатка. І пахне від вас приємно — то сосною, то дубом, то ще якимось деревом.
— Тут мій родич мастак, бо запахи чує добре! — похвалив його Равлик.
— А я вже зустрічала Виноградного Равлика! — промовила Грушівниця.— На початку літа він під моїм деревом зробив ямку. Досить-таки глибоченьку протер своєю підошвою, а тоді відклав яєчка і подався геть! А тут мурашник неподалік. Пронюхали нишпори одного разу про яєчка Равликові й нумо до них добиратися. Ледь вмовила я мурах, щоб не чіпали яєчок. А коли з них вийшли маленькі равлики, їх було стільки, скільки в тебе, Озивайку, пальців на руках, я була страшенно задоволена, бо теж доклала зусиль по їхній охороні.
— Я тобі, Грушівничко, завдячую,— вклонився їй Виноградний Равлик,— однак знай: мурахи не змогли б зруйнувати оболонку яйця, бо вона (хі-хі!) — вапнякова. А ось якби на зуби ящірці потрапили або жуку якомусь — пропали б мої дітки... Однак їсти хочеться,— пробуркотів і подався в глибину лісу.
— Ось тобі й на! — здивувалася з його поведінки Ліщинка.— Я ще думала запитати у вас, шановний, скільки років живете?
— Буває, що й сім! — гукнув Равлик.— Це якщо ніхто не з’їсть, а до мене ласі і лисиця, і борсук, і птахи!..
— Та хіба ж у такій фортеці вас хто дістане? — здивувалася Ліщинка.
— Ті, кого назвав, як горіх, розколюють мою мушлю, а від менших сховаюся! Та найкраще — не потрапляти нікому на очі! — і Равлик сховався в кущах.
— О, а я так і не встигла дізнатися — чим він живиться? — побивалася Ліщинка.
— Хіба, не знаєш? — здивувалася Грушівниця.— їсть листя дерев, які ми охороняємо!
— Е ні,— заперечив Озивайко.— Не все підряд, він у нас перебірливий: їсть лише соковите листя, а найбільше йому подобається виноградне. Через це й назву таку має — Виноградний Равлик. До речі, у нього найбільше, аніж у кого, зубів — понад триста. Справжня тертушка, якою Равлик ізчищує м’якоть листка собі в рот. А як котрийсь зуб випаде, йому на місце виростає новий!
— Мені б так! — басом озвався із-за куща Вовк.— А то вибив Лось ще торік ікло, тепер важко полювати, а м’ясця хочеться — спасу немає!..
— Ти знову, Вовче, у нашому лісі з’явився? — здивувався Озивайко.— Хіба забув, що сюди дорогу тобі заказано!
— Вовки нікого не слухають, навіть казкових лісовиків! — повагом сказав сіроманець.— А ще коли голодно! Ось візьму і тебе з’їм!
З цими словами Вовк, який думав, що Озивайко вже позбавлений казкової сили, кинувся на Озивайка. Лісовий люд тільки зойкнув.
— Що ж ти, Озивайку, не стаєш невидимим! — скрикнули гуртом Дубовички і кинулися Вовкові під ноги. Той спіткнувся об них і так підчепив сміливців лапою, що ті одлетіли аж на протилежний бік галявини.
А Озивайко вирішив добряче провчити нападника. Ховаючись за стовбури дерев, повів його в бік болота, де росли вільхи й берези. На гнилому ґрунті берези довго не жили. Однак стовбури не падали, а, стоячи, трухлявіли. На них порядкували дятли, повзики, синички, а в дуплах, які вони утворювали, вишукуючи поживу — різних короїдів та їхніх личинок,— селилися шершні.
Ви, напевно, бачили їх: чималенькі, з мізинець, руді оси. Вони нічого в лісі не бояться, бо мають гостренне жало, яким можуть жалити жертву кілька разів, впускаючи отруту. Для людини і тварин укус шершня болючий, а якщо це зробить кілька комах та ще в голову — можна й загинути. Вовки теж остерігаються шершнів. Знаючи це, Озивайко прямував до болота.
А Вовк ось-ось його настигне. Озивайко вже чує його подих, бачить, як падає піна з його мерзенної пащі. А що, як ухопить його сіроманець?! Навіть казковому хлопчику не хочеться, щоб його вовк укусив!
(Продовження на наступній сторінці)