— Ей, Перлівнице,— гукнула Ліщинка,— а чому ти від берега тікаєш? Тут і пісочок гарненький і водичка тепленька...
— Від ворогів ховаються,— перекладав молюскову мову Равлик,— сірі ворони почали нас переслідувати.
— Чи ж проб’ють дзьобом таку мушлю? — засумнівалася Ліщинка.
— Вони це роблять інакше,— пояснила Перлівниця.— Беруть молюска в дзьоб, піднімають вгору й кидають його на каміння. Мушля тоді лускається, мов горіх. Ось чому ми намагаємося бути від хижаків подалі.
— Сірі ворони — єдині ваші вороги? — цікавився лісовий люд.
— Аби... Нам і у воді нелегко, бо в будь-яку хвилину можна потрапити на зуби видрі, хохулі або іншим звірам.
— А ось і стулка загиблої Перлівниці! — почулося від Дубовичка.— Всі кинулися до великої блискучої стулки.
— Е ні,— промовив Равлик,— це не Перлівниці стулка. Бачите, вона хоч і велика, а крихка. До того ж здута і кругліша, а в Перлівниці вона плоскіша і видовжена. Та ось вона лежить!
І всі побачили, що справді Дубовичкова знахідка відрізняється від тієї, яку показував Равлик.
Равлик так загордився неабиякими знаннями про своїх родичів, що, забувши про всяку обачність, повністю висунувся з своєї мушліфортеці. І це мало не коштувало йому життя.
Ніхто незчувся, як з неба каменем упав на нього величезний чорний птах. Крук! Ухопив небораку й полетів з ним до лісу. Крук був вже старий, розбоєм займався рідко, бо сил не вистачало оборонятися, а живився чим доведеться — то загиблу пташку підбере, то на смітнику чимось поживиться. А ще той Крук був не простий, а також з казки. Тільки за злочини позбавлений чарівної сили, тож він став звичайнісіньким Круком, якому і їсти треба, і холоди дошкуляють...
— За що його з казки вигнали? — питає Ліщинка.
— Потім розповім, а зараз треба чимось Равликові допомагати,— одказав Озивайко, метикуючи, як зарадити другові.
Чи живий він? Озивайко посилає навздогін Крукові казкові радіохвилі, просить його відпустити живим Равлика, але той вперто мовчить, бо дуже зголоднів і знає: як випустить здобич, вона впаде в лісові хащі. Шукай тоді голку в скирті сіна! А Равлик, хоч і чує Озивайка, не може відповісти, бо затис його Крук так, що не поворухнутися...
Що робити? Крук уже наближається до величезної сосни, де змостив гніздо, там він хоче поласувати молюском. А що він казковий, Крукові байдуже. Сам був таким!..
Інший би й руки опустив за такої ситуації. Тільки не Озивайко! А якщо йдеться про захист чи порятування друга, то сили його казкові вдесятеряються! Головне зараз — придумати, хто може прийти на поміч Равлику там, на вершині старезної сосни.
— Озивайку, чи забув про моїх братиків? — пропищав зелененький Соснячок.— Дай лише їм команду, і вони, щойно Крук сяде на дерево, заберуть у нього здобич.
— І справді,— розмірковує Озивайко,— дерево велике, Соснячків на ньому чимало. Справляться із злодієм!
Озивайко напружує свої сили:
— Друзі мої Соснячки! Слухайте команду: зараз на ваше дерево сяде Крук. У його дзьобі — Равлик, життю якого загрожує небезпека. Тільки ви можете його порятувати. Для цього швиденько зберіться в круковому гнізді і, як тільки він сяде, хапайте його за крила, пазурі, дзьоб, щоб не встиг розбійник розтерзати Равлика. Будьте й самі обережні: Крук хоч і старий, але ще сильний!
До великої сосни примчали не лише тамтешні Соснячки, але й Дубовички, і Ялинники, і Вільховички... Зібралися біля гнізда, поховалися під листя, під гілки, з яких було зроблене гніздо, й стали чекати Крука. А той тут як тут. Приземлився посередині гнізда, крила розлогі (аж край гнізда чіпають!) ще не встиг скласти, а вже випустив Равлика з дзьоба, намірюється поснідати ним. Й не просто так хоче з’їсти, а спершу поглумитися з жертви, адже, певен Крук, тут він повновладний хазяїн, ніхто йому не завадить поласувати найказковішим з равликів. Та що це? Враз шелеснули голки, тріснула гіллячка й крукове тіло немовби спеленали тисячі невидимих ниток. Розбійникові спочатку подумалося, що то йому так здалося. Він хотів скласти крила й зручніше стати в гнізді, але не зміг і поворухнутися. І лише тут помітив: тримають його за що тільки можна сотні дрібненьких хлопчиків і дівчаток. А щоб Крук не пустив у хід дзьоб, Соснячки склеїли його живицею.
— Тільки поворухнешся,— пригрозили,— капнемо живицею в носа, тоді одразу задихнешся!
А самі заходилися приводити до тями Равлика. Той від болю й переляку впав у дрімоту (так равлики перебувають несприятливі для них часи).
Вільшанки принесли Равликові свіженької водиці, покропили нею вже задубіле тіло, а він не рухається.
— Невже загинув? — бідкалися казкові хлопчики й дівчатка.
Вільшанки швиденько злізли вниз і назбирали повні долоні роси з живильних трав — звіробою, материнки й безсмертника. Все це залили в шапочки з жолудів — і хутко до Равлика. Кропили його росою, махали над ним листочками, щоб вітерець приносив більше повітря. І Равлик ожив.
Глипнув здивовано на своїх рятувальників, а як побачив Крука — жахнувся, хотів стрибнути з гнізда, бо не бачив, як це високо. Ледь стримав його лісовий люд від такого вчинку. Та все одно треба було звідти вибиратися. Як це зробити?
А тут Озивайко. Заліз на дерево. Взяв міцно Крука в руки, промовив до нього слово чарівне:
— Втретє тобі, Круче, не буде порятунку,— суворо промовив.— А поки що — киш звідси!
Той залякано шугонув з гнізда вниз й сховався в гущавині, бо знав — лиха, якого наробив він колись і намагався щойно зробити, вистачить, щоб поплатитися за те життям.
А допитливий Равлик, якого Озивайко поклав до кишені, не втримався, щоб не спитати його ще тут, у гнізді:
— Скажи, лісовичку, а за що Крука вигнали з казки?
— Дві провини у нього було. Про одну з них я вам навесні коротко розповідав,— нагадав Озивайко.
— А ми б хотіли про все те почути зараз,— хвилювалися Соснячки.— Як-не-як — з казки Крука вигнано...
— Тоді слухайте першу, дуже давню історію.
Колись казкові круки у вирій літали. Холодні зими проводили на острові, який омивало тепле море. А ще на тому острові росли різні дерева. Круки живилися їхніми смачними плодами. А води на тому острові не було. Її приносили крукам у своїх великих дзьобах казкові папуги. Ці птахи хоч і галасливі, та дуже гостинні. На час прильоту круків вони їм навіть гнізда віддавали, а самі ховалися від сонячних променів та тропічних злив під широким пальмовим листям. Так ось, круки так звикли до послуг гостинних папуг, що нічого не робили, а щоб господарям у чомусь допомогти — нічого й думати.
Тої зими, коли сталася ця історія, на острові було навдивовижу спекотно. Квіти в’яли, плоди сохли — хоч помирай з голоду, а тут ще пити хочеться! Папугам що — звикли й не до такого, а круки місця собі не знаходили. Обнишпорили всі закутки, а води немає. Посилають папуг по воду — ті не летять, бо знають, що в таку спеку не дістатися їм до річки, а загинути можуть. Обурилися круки — хіба так, мовляв, з гостями поводяться? Самі ж по воду летіти бояться. Ось тут Крук, якого ви знаєте, підстрибнув до ватажка папуг і так його дзьобнув у голову, що той, хоч і казковий, одразу ж дух випустив. А тут і дощ пішов — як з відра лив. Виходить, даремно вбив Крук гостинного Папугу. Ось за це його і вигнали з казки!
— Як же з іншими круками, чому вони тепер у вирій не літають? — цікавиться Найказковіший.
— Папуги все тоді зробили, щоб круки забули до їхнього чарівного острова дорогу...
Ліщинки, Дубовики, Соснячки, інший лісовий люд, які завше співчували слабим і знедоленим, з осудом подивилися в той бік, де в кущах приходив до тями злостивий Крук.
— А яка ж друга історія? — обступили Озивайка казкові хлопчики і дівчатка.— Напевно, ще жахливіша?
— А ось така.
...У великому густому лісі, де росли дуби, сосни й горобина, жило колись багато птахів. Одні з них полювали на комах, інші живилися зерном та ягодами, а були й такі, що вдень і вночі вишукували гнізда з яйцями або пташенятами. Багато горя приносили ці хижаки. Та чи не найбільший розбій тоді чинили круки. Озброєні міцними дзьобами й гострими кігтями, вони оселилися на високих соснах і тримали в страхові не лише дрібних, а й великих своїх сусідів. Там, гляди, гніздо розвалять, там маля заскубуть. Лихо, та й годі!
Що робити?
— Давайте попередимо круків: якщо й далі чинитимуть розбій, ми звернемось по допомогу до Орла,— сказала Вивільга.
Всі погодились.
Знайшли березову кору, дятли написали на ній листа, повзики скрутили кору в сувій, ремези заклеїли пташине послання — скріпили печаткою.
— Хто доставить листа крукам?
— Сорока,— запропонували сорокопуди.— Тільки вона не боїться розбійників.
— Авжеж не боїться, бо така ж, як і вони. Згадайте, скількох вона позбавила дітей,— заперечила Чайка.
— Чайка має рацію,— загаласували синиці.
— Тоді тобі, Шпаче, доведеться летіти,— промовила Вивільга.
— Коли громада доручає,— погодився Шпак,— полечу.
Узяв листа й подався до високих сосон.
— Без відповіді не вертайся! — гукнули йому вслід птахи.
Круки зустріли Шпака здивовано:
— Ти що, заблукав, небораче?
(Продовження на наступній сторінці)