— Куди нам, друзі, від отрути подітися? Хоча б дощем її змило! А його немає. Вимре лісовий люд. Може, чимось зарадите? — мало не плакав завше бадьорий лісовичок.
— Я придумав! — вигукнув Ігор.— Тікайте звідси до іншого лісу, пересидьте там лиху годину, а коли тут пройде дощ, то ви й повернетеся!
— Ти, Ігоре, серйозно пропонуєш нам ліс залишити? — образився Озивайко.— Та ще тоді, коли тут скрута?! Е ні!
Обурився й лісовий люд:
— Така порада нам не підходить! Ми не зрадники!
— Як ти міг, Ігоре, образити Озивайка і лісовий люд! — зніяковіла Оля.— Та вони з лісу ні на крок не одступлять, хіба незрозуміло?
Ігор збентежено почухав потилицю:
— Хотів як краще! Що ж робити, чим допомогти лісовим хлопчикам та дівчаткам?
І тут Петька осяяло:
— Мерщій до Комітету захисту природи! Там неодмінно зарадять біді.
...І ось юннати в Комітеті захисту природи. Там їм сказали, що потрібно потрапити на прийом до Івана Никифоровича. Сиділи-сиділи вони в приймальні, вже вивчили напам’ять карти лісів, діаграми, а до потрібного кабінету потрапити не можуть: в Івана Никифоровича наради...
Не витримав Петько, не зважив, що секретарка забороняє до кабінету Івана Никифоровича заходити, відчинив двері:
— Прийміть нас, Іване Никифоровичу, благаємо! Дуже невідкладна справа. Питання життя і смерті.
— Коли так,— здивувався Іван Никифорович,— заходьте!
А сам, вибачившись, відправив з кабінету своїх підлеглих.
— Так про чиє життя чи смерть ви говорите? — привітно усміхнувся до дітей і запросив їх до столу.
— Ніколи нам, Іване Никифоровичу, засідати,— рішуче промовив Петько.— У Озивайкових володіннях лісовий люд від отрути гине! А ви нічогісінько про те не знаєте!
— Який Озивайко? Який лісовий люд? Про який ліс, зрештою, йдеться? — здивувався Іван Никифорович.— Розказуйте по черзі!
Ігор підійшов до карти (добре, що в приймальні досконально її вивчили).
— Ось у цьому лісі господарює наш друг,— казковий лісовичок Озивайко. А в нього є помічники — лісовий люд,— став пояснювати Ігор.— Вони доглядають дерева, кущі, трави і все навкруг...
Іван Никифорович здивовано зняв окуляри, протер скельця замшевою хустинкою й сказав розгублено:
— Діти! У нас не ляльковий театр, щоб з казковими героями бавитись. Ви у солідній установі, яка займається охороною природи. Не лісовички дбають про ліс, а люди. Невже ви цього не розумієте?
— Іване Никифоровичу, а хіба погано, коли людям допомагають охороняти природу ще й казкові Озивайко та лісові хлопчики й дівчатка? — втрутилась у розмову Оля Волошка.— Але мова зараз навіть не про це. Ми просимо захистити лісових мешканців від отрути, якою нещодавно покропили ліс. Від неї гинуть звірі, птахи, комахи і... лісовий люд.
Іван Никифорович задумався.
— Чим я тепер допоможу, якщо отрута вже діє? Що ж до винуватців, то ми їх розшукаємо і покараємо. Обіцяю вам!
— Треба, щоб над тим лісом пішов дощ,— підказав йому Петько.— Він змиє отруту, і лісовий люд буде врятований!
Іван Никифорович спантеличено дивився на Петька. Ну й діти пішли!
Іван Никифорович зняв телефонну трубку й подзвонив авіаторам.
— Ви можете зробити штучний дощ над лісом? — спитав.
Авіатори пообіцяли, що через годину буде дощ.
А Озивайко, як йому про дощ сказали, не повірив:
— Жартуєте? Сонце світить, жодної хмаринки на небі, а ви про дощ балакаєте!
— Озивайку, Петько правду каже,— пояснила Оля.— Зараз над лісом запустять ракету, яка розсіює речовину, що робить дощ, і все минеться.
— Такого і в казці не буває,— схвильовано промовив Озивайко.— Тоді я скличу лісовий люд, нехай на це диво поглянуть.
Озивайко заграв на чарівній сопілці. Лісові хлопчики й дівчатка зійшлися під дубом, стали з цікавістю дивитися на небо.
Невдовзі почувся вибух, немовби грім прокотився.
— Ракета! — вигукнув Петько.
А над лісом вже йшов рясний дощ.
— Хлопчики, дівчатка,— запрошував Озивайко,— ставайте посередині галявини, нехай вода і вас вмиє. Красота!
Озивайко, юннати, лісовий люд не втримались й пішли в танок.
— От і не вір, Петре, в чудеса! — Озивайко витер обличчя хустинкою, присів на пеньок.
— Чудес, Озивайку, справді не буває! — сказав йому Петько.— Зате є справжня дружба і мудрість людська!
— Як ви нас, любі, виручили! — усміхнувся до юннатів лісовичок.— Тепер усім вам у квадраті "Б", як ви кажете, будуть завше раді і дерева, і кущі, і кожна билинка, і лісовий люд, і я — Озивайко!
— А найголовніша для вас, Озивайку, звістка, гадаю,— промовила Оля,— це те, що повідомив Іван Никифорович: віднині заборонено отрутохімікати над лісами розпилювати!
Лісовий люд, як тільки почув про це, скочив радо на ноги, став танцювати, веселитися. Цікаве було те видиво: з висоти дитячого зросту юннати не бачили, які викрутаси виробляють ніжками Озивайкові помічники, видно було тільки їхні стрибаючі барвисті голівки та ручки, що час від часу сплескували над ними. А тут ще Озивайко сопілку дістав і заграв бадьорої... Коли натанцювалися досхочу, лісовичок перейшов на маршову пісеньку, і зараз же його помічники майнули кожен на своє місце.
— А лісові хлопчики й дівчатка лише влітку охороняють своїх підопічних чи цілий рік? — поцікавилася Оля.
— Восени, як пожовкне листя й стане холодно, вони знаходять схованку й засинають під шурхіт падолисту аж до весни.
— А що, як у великі морози твої помічники померзнуть? — запитав Ігор.
— У них схованки надійні! — усміхнувся Озивайко.— І я ж їм завжди на допомогу прийду.
— Чи старіють лісові хлопчики й дівчатка? — знову цікавиться Оля.
— Майже ні. Вони, як рослини, щовесни оновлюються, молодіють.
— Виходить, безсмертні твої помічники?
— Живуть вони, друзі, поки їхні підопічні зеленіють, а коли ті гинуть — приходить смерть і до моїх помічників.
Діти вже збиралися прощатися з Озивайком, пообіцявши прийти тоді, як у лісового птаства виведеться потомство. Та він затримав їх.
— Стривайте, покажу вам іще одну лісову цікавинку. Чи доводилось бачити кому, як мурахи попелиць доять?
— Мурахи? Попелиць? Отих зелененьких комах, що соки з рослинок п’ють? А навіщо? — чудувався Петько.
— Зараз дізнаєтесь, та спочатку скажіть, як називається ця рослинка?
— Кінський щавель! — вихопився Ігор.
— Правильно. Гляньте, як попелиці обсіли його. Повстромлювали в стебло свої довгі хоботки і смокчуть.
— Немовби коктейлі через соломинку,— сказала Оля.— А між ними мурахи...
— Мурахи — хижаки, вони поїдають дрібних комах, гусінь. Мабуть, вони і на попелиць полюють, а ти кажеш, доять їх,— не здавався Петько.
— Не поспішай з висновками. В природі багато незвичайного. Краще придивімося, що тут роблять мурахи.
Юннати скупчилися довкола щавлю. А дивитися було на що. Ось одна з мурах підповзла до попелиці й стала водити по черевцю вусиками.
— Лоскоче! — пояснив Озивайко.
На кінчику черевця у попелиці виступила блискуча крапля. Мураха одразу ж її проковтнула і стала спускатися, а назустріч їй уже лізли інші мурахи.
— Озивайку, а що то за крапля, яку люблять мурахи? — Петько вже знайшов якусь соломинку й ну лоскотати попелицю.— Може, то мед?
— Хоч і не мед, та для мурашок та крапля найсмачніша.
Попелиця, що її лоскотав Петько, не випустила солодкої краплі.
А на соломинку, захищаючи попелицю, вчепилися дві мурашки. Петько вже хотів залишити свою забавку, коли це на його соломинку сіло сонечко й стало спускатися по ній до попелиць.
— Попелиці — улюблена їжа сонечка,— пояснив Озивайко.
— Як? Невже сонечко — хижак? Воно таке миле! — здивувалася Оля.
— Зараз сонечок навіть виводять штучно,— повідомив Ігор,— і випускають на поля. Адже сонечка знищують шкідників і цим захищають рослини.
Тільки-но сонечко спустилося з соломинки, як на нього напали мурахи. Воно хотіло пробитися крізь охорону, та ба! Мурахи хоробро вхопилися за його ніжки. Довелося нападникові розпустити крила й летіти в пошуках здобичі далі.
— Ось так мурахи захищають своїх "корівок" од ворогів,— сказав Озивайко.— Дружба в них міцна. Буває, на ніч, щоб попелиці не заклякли від холоду, мурахи ховають їх у нірки або спеціально побудовані для цього комірки. А тепер гляньте, куди мурахи носять свої солодощі.
Одна з мурах саме спустилася на землю й поповзла геть од кінського щавлю. Діти пішли за нею, й невдовзі мураха привела їх до старого пенька, з сонячного боку якого притулився мурашник. "їхня" мураха одразу ж туди сховалася.
— Чудасія! — тільки й сказали юннати...
— Зустрінемось аж через два місяці,— сказав Петько Озивайкові, як прощалися на узліссі.— Їдемо до літніх таборів відпочивати.
— Щасливих вам канікул! — побажав лісовичок. А коли вертав на галявину, наткнувся на Вовка.
(Продовження на наступній сторінці)