І тут у Петьковій голові промайнула ідея.
— Озивайку, записуйся до нашого гуртка.
— А що то за гурток?
— Найцікавіший у світі! За сезонними змінами в природі спостерігаємо: коли яка квітка розцвітає, чи рано сніг на землю падає, коли птахи з вирію прилітають...
— Навіщо все те знати? — зацікавився Озивайко.
— Щоб погоду, скажімо, передбачати: яке буде літо — дощове чи посушливе, скільки снігу взимку випаде... Вести спостереження неважко, треба бути тільки уважним. А найголовніше — провадити їх слід систематично. Ти ж цілими днями у лісі, уявляєш, як допоможеш нам!
— Згода,— сказав Озивайко.— Допоможу, чим зможу!
А тут уже й узлісся. Й автобус рейсовий стоїть.
— Спасибі тобі, Озивайчику! — розчулено промовив Петько.— З біди виручив мене сьогодні... Давай-таки чкурнемо до міста. Хоч на пару годин. В гості до нас зайдемо, мама пиріжками почастує, чаєм смачним!
Озивайко тільки руками розвів. Ще довго Петькові видно було самотню постать на тлі засніженого лісу.
...Почав Петько вдома розповідати про Озивайка, а мама йому на чоло руку поклала — чи, бува, не температурить?..
Зимова мандрівка
— То де ж твій Озивайко? — засумнівалась Оля Волошка, тільки-но гуртківці потрапили до лісу.
— Не поспішай,— заспокоїв дівчинку Петько.— Спочатку скажіть: приймете його до гуртка чи ні?
— Звичайно,— поблажливо мовив Ігор.— Клич свого приятеля!
— Озивайку! — гукнув Петько.
Ні душі. Тільки глиця з дерев сиплеться.
— Жартівник ти, Петре! — усміхнулася Оля.
— Озовися, друже! — ще раз покликав лісовичка Петько.
— Тут я,— вийшов з-за ялини Озивайко.— Добридень, Петю! І вас, дорогі гості, вітаю!
Петько показав Олі потайки язика. Та знітилась, очей не зводила з лісовичка.
— Покажи нам, Озивайку, свої володіння,— попрохав Петько.— Я ж тобі казав, що нас цікавить.
— Ходімо!
Йшли лісом і невдовзі потрапили на засніжену галявину, посеред якої стояла розлога ялина. На темно-зеленому тлі хвої виблискували шишки. Сніг під ялиною геть усіяний янтарними лусочками і стерженьками.
— Білчина робота,— здогадався Петько.
— А онде її гніздо,— зраділи діти, побачивши високо на ялині кулясту білчину споруду, з якої виглядала сполохана господарка.
— Гніздечко у білки затишне, зроблене з гілочок, лишайників, моху, сухої трави. Всередині вистелене шерстю і пір’ям, у ньому вона пересиджує дощі, морози і заметілі,— розповідає Озивайко.— А про те, що ця зима буде лютою, білка мені ще восени підказала. Знаєте як? Бо чимало запасла горішків і гніздо добре утеплила.
Пішли далі. Раптом побачили, як між гілками сосни б’ється крильми чималий птах, а злетіти не може.
— Строкатий дятел,— упізнав Ігор.— Що з ним?
— Дятел влаштовує в розщепі дерева або між гілками, що тісно прилягають одна до одної, свою "кузню", де добуває з шишки насіння,— пояснив Озивайко.— Буває, вдарить по затиснутій в щілину шишці сильніше, аніж треба, вона звідти вилітає, а натомість дзьоб птаха опиняється у пастці.
Гуртом визволили небораку з полону. Дятел довго не міг отямитися, а як очуняв, полетів геть.
— А що б з ним було, якби ми не нагодилися? — перепитала Оля.
— Чимало дятлів, Олю, ось так і гинуть,— підтвердив її здогад Озивайко.— У лісі треба бути обачним!
— А ще які ознаки тривалої і суворої зими ти, Озивайку, помітив? — цікавляться діти.
— Борсуки, їжаки, кажани та інші тваринки, які залягають на зиму в сплячку, нагуляли багато жиру. А ви помітили, як добре вродили дуби, які кетяги горобини ще й досі висять на деревах! Більше, аніж торік, заготували на зиму корму — осикового паліччя — й бобри. Чимало пташок в передчутті холодів подалися до міста, там їм легше буде знайти затишок і їжу. Втекла б з лісу й казкова Сорока, так ви виручили. Тепер вона біля годівничок крутиться!
Стали частіше траплятися осики, верболіз. Невдовзі з’явилася річка. Береги засніжені, а лід аж виблискує на сонці.
Наблизилися до ополонки. Щоб одразу не замерзла, хтось поклав у воду пучок очерету. Петько одгорнув його, і на дітей холодно глянуло крижане око зимової річки.
— Хто ж тут зробив ополонку? — здивувався.
— Моя робота! — усміхнувся лісовичок.— Ще й за поворотом кілька вирубав.
— Навіщо?
— Найперше — щоб риба не задихнулася. А ще тут видра живе. Крізь ополонки їй легше на лід виходити, а вона любить свіжим повітрям подихати.
— Озивайку, давай дочекаємось, поки видра з’явиться,— аж застрибала од нетерпіння Оля,— я ніколи не бачила цього звірка на волі...
Вже й померзли, а видра не з’являлася.
— Вдень вона рідко виходить,— сказав Озивайко,— а ось надвечір та вночі я її часто зустрічав.
— Коли ж той вечір,— засумувала Оля. Та й дітям було жаль згаяного часу.
— Присягніться, що не завдасте їй шкоди!
— Ми ж юннати, Озивайку,— заспокоїв лісовика Петько.
— Ну гаразд. Зараз я попрошу видру показатися.
Озивайко, як стояв, пірнув у ополонку. Діти заніміли...
Минуло кілька хвилин. Що з Озивайком? А як утопиться? Адже він лісовичок, а не водяник.
Діти юрмилися біля ополонки, з острахом вдивляючись у холодну глибочінь. І раптом побачили довгасте тіло звірка. Видра швидко пливла до них.
Юннати милувалися красивою тваринкою, а вона втупила в дітей гострий насторожений погляд хижих очей, немовби запитувала: "Так що, надивилися?"
— Ну й хвостяра в неї! — промовив захоплено Ігорок.
Цього було досить, щоб видра круто розвернулася і попливла геть.
— А де ж Озивайко? — сполошилася Оля.
— Тут я! — почувся тихий голос у них за спинами. Діти оглянулися й побачили як хлющ мокрого Озивайка.
— Негайно розводимо багаття! — гукнув стривожено Петько.— А зараз, Озивайку, одягни мій кожух, бо ще застудишся!
Лісовичок тільки засміявся. Тричі сплеснув у долоні, і його не стало. А через хвилину з’явився. Сухий-сухісінький, ніби й не був У річці.
— Ходімо до перекату,— сказав весело,— там щось цікаве вам покажу!
Біля перекату, де вирувала вода, спадаючи на гостре каміння,— учні побачили невеличку пташку. Голова руденька, крила темно-сірі, а груди білі.
— Рінник,— упізнав пташку всезнаючий Петько.
Пташка сиділа на камені, а тоді грудкою впала у воду і випірнула лише через певний час. У дзьобі тримала якусь поживу. Проковтнувши здобич, голосно защебетала і знову кинулася у воду.
— Хіба не диво? — засміявся Озивайко.— Рінник і влітку живиться водяними комахами й жучками. А цей перекат дає йому можливість і зимувати біля річки; що вода холодна — байдуже. Чуєте, як весело співає!
Озивайко з дітьми рушив далі, однак щось помітив під ногами і зупинився. Всі побачили кілька вмерзлих у лід равликів.
— Не встигли, напевно, впасти на дно, тепер загинуть,— пожалів хтось молюсків.
— Не пропадуть,— заспокоїв Озивайко.— Навіть отак вони добре перезимують... Ходімо знов до. лісу,— запропонував.
Тільки-но увійшли під зелені шати, як з невисокої ялини стрибнула велика товстонога кішка й подалася геть.
— Рись! — вигукнули всі, пізнавши хижака.
— Дивина! — тільки й мовив Петько.— Добре, що ми тут гуртом, а то могла б напасти.
— Людей вона не чіпає,— захистив рись Озивайко.— Та і я ж з вами недарма. А те, що її побачили,— вважайте, пощастило: на увесь ліс кілька таких звірів лишилося.
Ігор дедалі частіше поглядав на годинник.
— Пора? — зрозумів його Озивайко.— А чому ви сьогодні звірам і пташкам корму не принесли? Не всі вони, знаєте, повтікали з лісу. Ох і багато їх гине від голоду.
Діти зніяковіло глянули один на одного.
— За графіком нам завтра до годівничок іти,— пояснив Петько.— Сьогодні була позачергова екскурсія до лісу.
— Його мешканцям треба їсти щодня, а то й кілька разів на добу, інакше замерзнуть,— сумно промовив Озивайко.— Давайте домовимося: ви приносьте корм, а по годівничках, як вам не буде коли, я його сам розкладатиму. Згода?
В цей час зовсім близько пролунало голосне завивання Вовка.
— Кого це він так страхає? — запитала здивовано Оля. Озивайко, певна річ, знав наміри Вовка, але лякати друзів не схотів.
— На те він і Вовк, щоб вити,— сказав заспокійливо.
Вовча помста
Минуло кілька днів, як Озивайко не чує й не бачить Вовка. З його володінь принаймні сіроманець зник. Лісовичок навіть хвилюватися почав — все-таки живе створіння пропало.
Та даремні Озивайкові переживання: жадоба помсти погнала розбишакуватого Вовка до сусіднього лісу, туди, де найстарші лісовики споконвіку проживають.
— Довго мене, Озивайку, пам’ятатимеш,— хрипів сіроманець, продираючись через хащі.— Не буду я Вовком, як не зведу тебе зі світу!
(Продовження на наступній сторінці)