«Про Озивайка, лісовий люд та їхні незвичайні пригоди» Анатолій Давидов — сторінка 2

Читати онлайн повість Анатолія Давидова «Про Озивайка, лісовий люд та їхні незвичайні пригоди»

A

    І тут у Петьковій голові промайнула ідея.

    — Озивайку, записуйся до нашого гуртка.

    — А що то за гурток?

    — Найцікавіший у світі! За сезонними змінами в природі спостерігаємо: коли яка квітка розцвітає, чи рано сніг на землю падає, коли птахи з вирію прилітають...

    — Навіщо все те знати? — зацікавився Озивайко.

    — Щоб погоду, скажімо, передбачати: яке буде літо — дощове чи посушливе, скільки снігу взимку випаде... Вести спостереження неважко, треба бути тільки уважним. А найголовніше — провадити їх слід систематично. Ти ж цілими днями у лісі, уявляєш, як допоможеш нам!

    — Згода,— сказав Озивайко.— Допоможу, чим зможу!

    А тут уже й узлісся. Й автобус рейсовий стоїть.

    — Спасибі тобі, Озивайчику! — розчулено промовив Петько.— З біди виручив мене сьогодні... Давай-таки чкурнемо до міста. Хоч на пару годин. В гості до нас зайдемо, мама пиріжками почастує, чаєм смачним!

    Озивайко тільки руками розвів. Ще довго Петькові видно було самотню постать на тлі засніженого лісу.

    ...Почав Петько вдома розповідати про Озивайка, а мама йому на чоло руку поклала — чи, бува, не температурить?..

    Зимова мандрівка

    — То де ж твій Озивайко? — засумнівалась Оля Волошка, тільки-но гуртківці потрапили до лісу.

    — Не поспішай,— заспокоїв дівчинку Петько.— Спочатку скажіть: приймете його до гуртка чи ні?

    — Звичайно,— поблажливо мовив Ігор.— Клич свого приятеля!

    — Озивайку! — гукнув Петько.

    Ні душі. Тільки глиця з дерев сиплеться.

    — Жартівник ти, Петре! — усміхнулася Оля.

    — Озовися, друже! — ще раз покликав лісовичка Петько.

    — Тут я,— вийшов з-за ялини Озивайко.— Добридень, Петю! І вас, дорогі гості, вітаю!

    Петько показав Олі потайки язика. Та знітилась, очей не зводила з лісовичка.

    — Покажи нам, Озивайку, свої володіння,— попрохав Петько.— Я ж тобі казав, що нас цікавить.

    — Ходімо!

    Йшли лісом і невдовзі потрапили на засніжену галявину, посеред якої стояла розлога ялина. На темно-зеленому тлі хвої виблискували шишки. Сніг під ялиною геть усіяний янтарними лусочками і стерженьками.

    — Білчина робота,— здогадався Петько.

    — А онде її гніздо,— зраділи діти, побачивши високо на ялині кулясту білчину споруду, з якої виглядала сполохана господарка.

    — Гніздечко у білки затишне, зроблене з гілочок, лишайників, моху, сухої трави. Всередині вистелене шерстю і пір’ям, у ньому вона пересиджує дощі, морози і заметілі,— розповідає Озивайко.— А про те, що ця зима буде лютою, білка мені ще восени підказала. Знаєте як? Бо чимало запасла горішків і гніздо добре утеплила.

    Пішли далі. Раптом побачили, як між гілками сосни б’ється крильми чималий птах, а злетіти не може.

    — Строкатий дятел,— упізнав Ігор.— Що з ним?

    — Дятел влаштовує в розщепі дерева або між гілками, що тісно прилягають одна до одної, свою "кузню", де добуває з шишки насіння,— пояснив Озивайко.— Буває, вдарить по затиснутій в щілину шишці сильніше, аніж треба, вона звідти вилітає, а натомість дзьоб птаха опиняється у пастці.

    Гуртом визволили небораку з полону. Дятел довго не міг отямитися, а як очуняв, полетів геть.

    — А що б з ним було, якби ми не нагодилися? — перепитала Оля.

    — Чимало дятлів, Олю, ось так і гинуть,— підтвердив її здогад Озивайко.— У лісі треба бути обачним!

    — А ще які ознаки тривалої і суворої зими ти, Озивайку, помітив? — цікавляться діти.

    — Борсуки, їжаки, кажани та інші тваринки, які залягають на зиму в сплячку, нагуляли багато жиру. А ви помітили, як добре вродили дуби, які кетяги горобини ще й досі висять на деревах! Більше, аніж торік, заготували на зиму корму — осикового паліччя — й бобри. Чимало пташок в передчутті холодів подалися до міста, там їм легше буде знайти затишок і їжу. Втекла б з лісу й казкова Сорока, так ви виручили. Тепер вона біля годівничок крутиться!

    Стали частіше траплятися осики, верболіз. Невдовзі з’явилася річка. Береги засніжені, а лід аж виблискує на сонці.

    Наблизилися до ополонки. Щоб одразу не замерзла, хтось поклав у воду пучок очерету. Петько одгорнув його, і на дітей холодно глянуло крижане око зимової річки.

    — Хто ж тут зробив ополонку? — здивувався.

    — Моя робота! — усміхнувся лісовичок.— Ще й за поворотом кілька вирубав.

    — Навіщо?

    — Найперше — щоб риба не задихнулася. А ще тут видра живе. Крізь ополонки їй легше на лід виходити, а вона любить свіжим повітрям подихати.

    — Озивайку, давай дочекаємось, поки видра з’явиться,— аж застрибала од нетерпіння Оля,— я ніколи не бачила цього звірка на волі...

    Вже й померзли, а видра не з’являлася.

    — Вдень вона рідко виходить,— сказав Озивайко,— а ось надвечір та вночі я її часто зустрічав.

    — Коли ж той вечір,— засумувала Оля. Та й дітям було жаль згаяного часу.

    — Присягніться, що не завдасте їй шкоди!

    — Ми ж юннати, Озивайку,— заспокоїв лісовика Петько.

    — Ну гаразд. Зараз я попрошу видру показатися.

    Озивайко, як стояв, пірнув у ополонку. Діти заніміли...

    Минуло кілька хвилин. Що з Озивайком? А як утопиться? Адже він лісовичок, а не водяник.

    Діти юрмилися біля ополонки, з острахом вдивляючись у холодну глибочінь. І раптом побачили довгасте тіло звірка. Видра швидко пливла до них.

    Юннати милувалися красивою тваринкою, а вона втупила в дітей гострий насторожений погляд хижих очей, немовби запитувала: "Так що, надивилися?"

    — Ну й хвостяра в неї! — промовив захоплено Ігорок.

    Цього було досить, щоб видра круто розвернулася і попливла геть.

    — А де ж Озивайко? — сполошилася Оля.

    — Тут я! — почувся тихий голос у них за спинами. Діти оглянулися й побачили як хлющ мокрого Озивайка.

    — Негайно розводимо багаття! — гукнув стривожено Петько.— А зараз, Озивайку, одягни мій кожух, бо ще застудишся!

    Лісовичок тільки засміявся. Тричі сплеснув у долоні, і його не стало. А через хвилину з’явився. Сухий-сухісінький, ніби й не був У річці.

    — Ходімо до перекату,— сказав весело,— там щось цікаве вам покажу!

    Біля перекату, де вирувала вода, спадаючи на гостре каміння,— учні побачили невеличку пташку. Голова руденька, крила темно-сірі, а груди білі.

    — Рінник,— упізнав пташку всезнаючий Петько.

    Пташка сиділа на камені, а тоді грудкою впала у воду і випірнула лише через певний час. У дзьобі тримала якусь поживу. Проковтнувши здобич, голосно защебетала і знову кинулася у воду.

    — Хіба не диво? — засміявся Озивайко.— Рінник і влітку живиться водяними комахами й жучками. А цей перекат дає йому можливість і зимувати біля річки; що вода холодна — байдуже. Чуєте, як весело співає!

    Озивайко з дітьми рушив далі, однак щось помітив під ногами і зупинився. Всі побачили кілька вмерзлих у лід равликів.

    — Не встигли, напевно, впасти на дно, тепер загинуть,— пожалів хтось молюсків.

    — Не пропадуть,— заспокоїв Озивайко.— Навіть отак вони добре перезимують... Ходімо знов до. лісу,— запропонував.

    Тільки-но увійшли під зелені шати, як з невисокої ялини стрибнула велика товстонога кішка й подалася геть.

    — Рись! — вигукнули всі, пізнавши хижака.

    — Дивина! — тільки й мовив Петько.— Добре, що ми тут гуртом, а то могла б напасти.

    — Людей вона не чіпає,— захистив рись Озивайко.— Та і я ж з вами недарма. А те, що її побачили,— вважайте, пощастило: на увесь ліс кілька таких звірів лишилося.

    Ігор дедалі частіше поглядав на годинник.

    — Пора? — зрозумів його Озивайко.— А чому ви сьогодні звірам і пташкам корму не принесли? Не всі вони, знаєте, повтікали з лісу. Ох і багато їх гине від голоду.

    Діти зніяковіло глянули один на одного.

    — За графіком нам завтра до годівничок іти,— пояснив Петько.— Сьогодні була позачергова екскурсія до лісу.

    — Його мешканцям треба їсти щодня, а то й кілька разів на добу, інакше замерзнуть,— сумно промовив Озивайко.— Давайте домовимося: ви приносьте корм, а по годівничках, як вам не буде коли, я його сам розкладатиму. Згода?

    В цей час зовсім близько пролунало голосне завивання Вовка.

    — Кого це він так страхає? — запитала здивовано Оля. Озивайко, певна річ, знав наміри Вовка, але лякати друзів не схотів.

    — На те він і Вовк, щоб вити,— сказав заспокійливо.

    Вовча помста

    Минуло кілька днів, як Озивайко не чує й не бачить Вовка. З його володінь принаймні сіроманець зник. Лісовичок навіть хвилюватися почав — все-таки живе створіння пропало.

    Та даремні Озивайкові переживання: жадоба помсти погнала розбишакуватого Вовка до сусіднього лісу, туди, де найстарші лісовики споконвіку проживають.

    — Довго мене, Озивайку, пам’ятатимеш,— хрипів сіроманець, продираючись через хащі.— Не буду я Вовком, як не зведу тебе зі світу!

    (Продовження на наступній сторінці)

    Інші твори автора