— Не для нас! — сказав наглядач.— Нам лівіше. Аж он до того вогника. То лампочка над моєю хатою світиться!
Пропливли повз темний острів. Високий очерет зливався з водою, а на тому тлі рябіли білі плями.
— Що то? — не міг зрозуміти Петько.
— Лебеді! — пояснив Анатолій Петрович,— Знають стукіт мотора і не втікають...
Наспіх повечеряли й вклалися спати.
Здається, ніколи Петькові не спалося так солодко, та як тільки за стіною хтось заворушився, він штовхнув Славка:
— Вставай!
— Що воно шумить?— Славко спросоння не міг второпати, де він.
— Сонько нещасний! За десять метрів од нас море. Найсиніше в світі! А ти не можеш прокинутися. Швидше, бо Анатолій Петрович уже біля мотора порається!
Хлопці одягли штормівки і босоніж подалися до човна, де вже стояв Володимир Іванович.
— Невже без нас поїхали б? — обурився Петько.
— Не кричи,— зупинив його батько.— Колпицю злякаєш.
І тут хлопці побачили неподалік чималого білого чорноногого птаха з султанчиком на голові. Він стояв на мілководді й водив жовтуватим плоским дзьобом по дну.
— Проціджує мул, щоб вибрати поживу — дрібну рибу, рачків, різних комах,— пояснив Володимир Іванович.— Колись думали, що колпиці шкодять рибному господарству, поїдають мальків, а вчені одного заповідника підрахували, що ці птахи, знищуючи шкідливих водяних комах, рятують більш як у двісті разів більше риби, аніж з'їдають самі.
Мотор працював тихо, човен повільно випливав на середину затоки. Наглядач сторожко вглядався вдалечінь. — Човен!
— І не один! Бачите, в морі шаланда стоїть під парусом. Готуйте фотоапарат, будемо підходити до човна.
Браконьєр, напевно, їх уже давно помітив: на борту метушилася міцна постать у плащі — вибиралися сітки. Одна з них за щось зачепилася, і браконьєр відтяв її ножем. Тільки лезо холодно блиснуло в рожевих променях сонця, що сходило. Підійшли метрів на п'ять до човна. Браконьєр вибирав другу сітку...
Побачив, що його фотографують, і одвернувся, а тут і ця сітка зачепилася. Зопалу одпанахав і мерщій до мотора.
— Чому ж не загримуєте його? — здивувався Петько.— Якщо боїтесь, так ми допоможемо!
— Ви робіть своє діло! — спокійно промовив наглядач.— Дасте мені фотографію, і він надовго забуде ці місця!
Анатолій Петрович дістав шкіряну планшетку, вийняв звідти блокнот і записав номер човна, який уже взяв курс у відкрите море.
— Записуйте номер шаланди! — глянув у бінокль Петько.
— Е, ні! Вона за межами заповідника. Там можна ловити рибу. Її скрізь повно, аж ні — сюди лізуть!
— Ех! — розчаровано промовив Петько. — Хоча б сітки забрали!
— Зараз складемо акт, надішлемо в управління заповідника, доведеться порушникові платити штраф, а то, може, й до більшої відповідальності його притягнуть. Свою справу ми, хлопче, зробили.
— Гляньте, гляньте,— закричав Славко,— он іще один човен! — Його вже не доженеш! Бачите, як швидко втікає!
— Хіба не розуміють, що запливати в заповідні води не можна?
— Місця тут, бачите, благодатні: повно водоростей, добре нагрівається вода. Водиться і тюлька, і кілька, і хамса, і луфар, і скумбрія, і
ставрида, і лобань, і пеламіда, і гостроніс, і глоса, а що вже бичків — самі бачите, скільки їх! Ось деякі любителі легкої наживи й не можуть
втриматися, щоб не кинути сітки. Браконьєрові байдуже, що тут восени хмари водоплавних птахів збиваються. А багатьом з них без риби не
перезимувати! — Наглядач розвернув човен.— Зараз покажу лебедів зблизька!
Підійшли до острова, порослого очеретом, сховалися в заростях.
Сонце піднялося над затокою, його промені розігнали ранковий туман.
Анатолій Петрович вимкнув мотор, і човен легенько погойдувався на хвилях.
— А ось і лебеді! — зраділо промовив наглядач.
За якихось десяток метрів з'явилася пара ніжно-білих птахів з гордою поставою. Вони, немов у мареві, пропливли мимо.
Лебеді зупинилися неподалік. Оглянули зарості і, переконавшись, що їм нічого не загрожує, підпливли ще ближче до очерету. Спокійно, не поспішаючи, діставали з води кореневища водяних рослин. їхні жовті лапи кумедно вдаряли тоді об воду, вирівнюючи важке тіло.
Та ось лебеді насторожилися. Не дуже довіряли вони очеретові. Повагом відпливли подалі.
— Це — лебеді-кликуни. Бачите, який у них рівний дзьоб. Зверніть увагу й на те, як вони плавають — передню частину тіла занурюють у воду глибше. Шию тримають вертикально до води, а дзьоб — горизонтально.
— Вони гніздяться в заповіднику? — спитав Славко у наглядача.
— Так. Гніздо у кликунів будує самиця. Наносить різних стебелець, на вершині купи сформує лоток, вимостить його сухими гілочками, мохом. А тоді вистелить своїм пір'ям і пухом. Яйця у лебедів великі. Насиджує їх самиця, а самець у цей час стереже її. В разі небезпеки він подає подрузі знак, і та швидко накриває яйця пухом та рослинністю, а вже потім тікає. Цікава ще й така деталь: повернувшись до гнізда, самиця перевертає яйця і тільки тоді продовжує їх насиджувати. Пташенята, як тільки обсохнуть, одразу ж кидаються у воду й добувають собі їжу.
Лебеді — дбайливі батьки. Довго піклуються про своїх дітей. У нас, розповідають, був колись випадок. Один чоловік вирішив упіймати маленьких лебедят. Думка була, напевно, така: "За дорослих лебедів покарають, а маленьких можна вдома вигодувати, ніхто й не знатиме!" Пробрався з мішком на одне озерце, де гніздилася пара лебедів. Дорослі птахи, тільки його побачили, сховали малят в очереті, а самі подалися геть. Така в них манера. Однак браконьєр знайшов пташенят. Став швидко вкидати у мішок і за поспіхом не помітив, як прилетіли батьки. Відважно кинулися вони на браконьєра, били злодія крильми, клювали дзьобами... Кинув він мішок, і якби не фуфайка та кашкет на голові, міг би поплатитися й життям. Отакі лебеді! У нас їх кілька тисяч зимує. Коли затока замерзає, важко доводиться птахам. Ми їх годуємо, охороняємо від хижаків. Та коли вже заговорили про лебедів, то покажу вам іще й лебедів-шипунів.
Довго пливли морем.
— Ось і прибули! Тут на одному із озер загніздилася пара лебедів-шипунів. Жаль, правда, що гумового човна не взяли, але вода в нас скрізь тепла й багата на йод. Так що, вважайте, будете лікувальні ванни приймати.
Часом доводилося навіть кінокамери над головою тримати, щоб не замочити. Аж ось заблищала чиста вода, й Анатолій Петрович застережливо підніс руку. Приготували біноклі, розчохлили апарати.
— Де вони? — не терпілося Петькові.
Наглядач пробрав перед собою очерет, оглянув озеро.
— Ліворуч від нас. Ось за тим рогозом!
Густий рогіз не давав роздивитися птахів. Як їх звідси виманити? Петько пропонував зайти з іншого боку. Славко теж не проти побовтатися у болоті заради гарного кадра, та дорослі вирішили почекати.
Першими на чисту воду випливли пташенята. їх було троє. Якби наглядач не сказав, що це лебедята, діти б не повірили: достеменні сірі гусенята. З'явилися й дорослі птахи.
До лебедів було далеченько, вони не помічали присутності людей і плавали, час від часу перемовляючись між собою ледве чутним скрипом.
— А як розсердяться, добряче шиплять! Як гусаки! Я одного разу хотів тут з вудочкою посидіти, так вижили. Такий зчинили галас, що вимушений був піти звідси. Не терплять ніякого сусідства.
Лебеді-шипуни трохи більші від кликунів, шия у них зігнута, товща і тому здається коротшою. У бінокль було добре видно наріст над дзьобом.
— Живуть тут, аж доки озеро не стане замерзати,— сказав Анатолій Петрович,— а тоді перебираються в затоку.
Чарівною була та картина: сліпучо-білі лебеді й не схожі на них пташенята, спокійна гладінь води, і лише мартини своїм криком порушували казкову тишу сонячного ранку.
— Хочете, повезу вас на один з островів. Там весною тисячі птахів сидять на гніздах. Ногою ніде ступити. Зараз вони вже вивели пташенят і подалися з ними в плавні. Тому нам можна буде оглянути їхні гнізда. Але спочатку поснідаємо та й Іру заберемо з собою, вже, напевно, шукає нас.
...До острова на човні не підійти. Мілко. Довелося стрибати у воду. Іра набрала повні чоботи.
— Навіщо вони, як вода така тепла!
— У воді справді без них краще,— погодився наглядач.— А ось на березі обов'язково взуєш.
— Навіщо? Там он, бачу, бур'яни. Страх як люблю босою ходити.
— Бур'яни встигли загрубіти, того й дивися — ногу вколеш. А найголовніше — на гадюку можна наступити, а їх тут багато.
На березі повно сухої морської трави. Іра присіла на купку й взула мокрі чоботи. Наглядач подивився, як вона скривилася при цьому, й дав їй пару вовняних шкарпеток.
— Перевзуйся! З гумовими чобітьми треба делікатно обходиться. Інакше так ноги натреш, що й ходити не зможеш. До речі, ти й не помітила, що сидиш на гнізді.
Дівчину як вітром здуло з трави.
— Жартуєте,— почервоніла.— Ніякого тут гнізда немає!
Наглядач поворушив траву, й усі побачили шкаралупки строкатих
яєчок.
(Продовження на наступній сторінці)