— Річковий крячок виводив пташенят,— пояснив.— Цікавий птах. Не хоче піклуватися про гніздо: то в морську траву нанесе яєць, то в ямку. А ось про потомство дбає добре. Свої гнізда річкові крячки захищають героїчно, навіть людині не дають близько підійти, кидаються з висоти, аж крильми дістають. А ворогів у крячків чимало. Тут і очеретяний лунь, і сірі ворони, і чайка-реготуха.
Анатолій Петрович глянув у бік затоки.
— Подивіться, як ці крячки рибу ловлять!
Чималий крячок з довгим тонким дзьобом і чубком на потилиці стрімко черкався води, вихоплював звідти рибину й здіймався в небо.
— Жодного разу даром! — захоплювався Петько.— Оце так рибалка!
Крячок, напевно, летів за зграйкою риби, яка прямувала до острова. Невдовзі сів неподалік.
— Тепер я знаю, чому він називається пістрявоносим,— зрадів Славко.— Дзьоб у нього чорний, а його вершечок жовтий!
Крячок став ходити перевальцем по піску. Щось знайшов біля води, подзьобав.
— Напевно, молюск,— пояснив Анатолій Петрович.— А може, морського черв'яка знайшов чи якусь комаху.
— А яку рибу вони їдять?
— Здебільшого хамсу, бичків, морські голки та іншу дрібноту. Пістрявоносий крячок — один з найкрасивіших птахів, він заслуговує на охорону.
— А де це Іра? — спохопився Петько.
Дівчина фотографувала трьох невеличких світло-сірих крячків. Птахи не знайшли, мабуть, чим поживитися, й, легко змахнувши довгими, темно забарвленими на кінцях крилами, здійнялися в повітря. Літали вони красиво, граційно.
Анатолій Петрович повів гостей у глибину острова. Те, що здалеку здавалося Ірі таким привабливо зеленим, виявилося значно прозаїчнішим: лобода, кінський щавель переплелися з буркун-зіллям, жодної стежечки, якою б можна було пройти, не боячись наступити на гадюку. Діти нерішуче топталися на місці.
— Сміливіше! — підбадьорив їх наглядач і першим ступив у бур'яни.
— Та тут самі гнізда! — здивувався Славко.
Справді, під кожним кущиком, куди не глянь, були гнізда. Дітям ніколи ще не доводилося бачити їх так багато.
— Це — гніздо сірої качки,— показав наглядач на світлі шкаралупки,— а тут крохаль виводив пташенят. Бачите, яким темним пухом вистилає гніздо. А ось галагазове.
— Що за дивина? Гніздо повне цілісіньких яєць,— раптом вигукнув Петько, розсунувши виткі стебла буркун-зілля.— До того ж різних. Хто їх сюди позносив?
Подивившись на гніздо, наглядач пояснив:
— Це, друзі, образно кажучи, витрати гніздування птахів колоніями. Не знайшовши місця для гнізда, самиця галагаза відкладає яйця в
чуже гніздо. Буває, що в ньому назбирується понад чотири десятки яєць. Більше того, в такі гнізда іноді несуться й крохалі, і сірі качки,
як ось тут. Цікаво, скільки їх у цьому гнізді?
Перерахували яйця. Тридцять дев'ятеро. Дев'ятнадцать галагазячих, дванадцять довгоносого крохаля й вісім сірої качки.
— Птахи покидають такі кладки,— пояснив наглядач,— І яйця роздовбують сірі ворони, граки або сріблясті мартини. Це ж гніздо сховалося в буркуні й полині, і вони його не помітили. А буває, що в гніздах з подвійною кладкою виводяться пташенята.
І хоч гнізда вже були покинуті, всі обережно їх переступили й пішли далі. Анатолій Петрович знову зупинився.
— Кінокамеру!
Славко одразу ж став поруч.
Під кущем сухого кінського щавлю сиділо четверо совенят. Вони безпорадно глипали на пришельців, не знаючи, що робити,— захищатися чи тікати, поки не пізно, в буркун-зілля й лободу.
Наглядач упіймав одне з них. Показав кільце на лапці.
— Ми їх ще меншими закільцювали. Цього літа болотяних сов вивелося небагато. Літо сухе. Полівок же, основної їхньої здобичі, мало, а в інші роки виводилося и до восьми в одному гнізді.
Пташеня дряпалося, клацало дзьобом, виривалося. Славко зняв його на плівку, й наглядач відпустив маля в бур'яни.
— Де ж гадюки, якими нас страхали? — поцікавився Петько в наглядача.
— Одна з них у тебе майже під ногами,— спокійно відповів той.— Тільки не рухайся, нехай Славко її зніме на стрічку.
Однак Петьку не стоялося на місці.
— А вона далеко від мене? — перепитував.— Втекти встигну, якщо надумає напасти?
— Не хвилюйся, плазуни тільки за Славком ганяються! — заспокоїла його Іра, й собі настроюючи фотоапарат.
Гадюка справді виявилася мирною. Дозволила себе сфотографувати, а тоді шмигнула в лободу.
— Звідки їм тут взятися?
— Чайконосі крячки винуваті,— пояснив наглядач.— Гніздяться на острові, а по здобич — земноводних, плазунів, гризунів, комах — літають на материк. Ось так принесли колись своїм пташенятам живих гадюк, ті вирвалися, стали жити-поживати й плодити собі подібних. Зараз їх тут розвелося чимало. Ворога в них, крім сов, практично немає, бо чайконосі крячки поблизу свої гнізд не полюють. Корму гадюкам тут вистачає. Шкодять вони птахам, заважають і нам під час обліку гнізд. Переночувати на острові не можна — одразу ж влізе кілька таких гадюк у намет, було, що й кусали. Дивіться, яка велика лізе! — Наглядач метнувся вбік і вхопив гадюку поблизу голови.
Славко одразу навів об'єктив на півметрову буро-сірого кольору гадюку з темною зигзагоподібною смугою вздовж хребта.
— Які вони все-таки гидкі! — скривилася Іра.
— Мені не подобається, що ти так категорично настроєна проти гадюки,— докірливо подивився на неї Володимир Іванович.— Звичайнісінька тварина. До того ж дуже корисна, адже полює на гризунів та шкідливих комах. Степових гадюк залишилося у нас мало, бо водяться лише на цілинних ділянках степу. А щодо гадючих укусів, так вони не такі вже й отруйні, в світі ще не зафіксовано, щоб від них хтось помер, та й першою гадюка людини не зачепить.
— Правильно! — промовив наглядач і легенько кинув плазуна в лободу.
Гадюка якусь мить полежала нерухомо, а тоді швидко подалася геть.
Мандрівники знову опинилися на березі. Над ними голосно закигикали мартини.
— Наша гордість — чорноголові, або середземноморські мартини. Ніде в світі їх немає стільки, як у нас,— промовив Анатолій Петрович.— Гніздяться на островах. Живляться кониками, кобилками, метеликами та гусінню, а з жуків найбільше люблять кузьок. Надзвичайно корисні птахи! Обслуговують територію в радіусі до сімдесяти кілометрів.
— Красиві птахи! — милувалися ними діти.
Тут над їх головами розляглося дзвінке "тю-льо-лю, тю-льо-лю".
— Кулик-травник,— пояснив Анатолій Петрович. Та не встиг він далі й слова сказати — заціпенів од несподіванки: метрів за п'ятдесят
від острова пройшов човен під... чорним вітрилом. На ньому стояло троє підлітків у смугастих тільняшках з строкатими хустинками на
шиї. Один з них, побачивши людей, включив транзистор, і над затокою ревонула какофонія.
Наглядач закрив долонями вуха й помчав по воді до свого човна. Петько — за ним.
Підлітки збагнули, напевно, що матимуть справу з працівниками заповідника, і повернули човна у відкрите море.
Мотор же в Анатолія Петровича, мов на зло, не заводився. Смикав, смикав за ручку — ані звуку. Нарешті зачмихав сизим димом, але вже тоді, коли вітрило темною цяткою замаячило на виднокрузі.
У ЧОВНІ ПІД ЧОРНИМ ВІТРИЛОМ
Команда "Арбалета". "Капітани" стріляють у лебедів. На буксирі у червонопикого. Полювання
Команда човна "Арбалет" складалася з трьох "капітанів": Валька Сокири, білявого довгорукого хлоп'яка, на прізвисько Мавпа; Дудки, або ж Олега Назарова — кремезного підлітка з побитим вітрянкою обличчям, та червонолицього Санька Федька в окулярах — Інтелігента. Чому з трьох "капітанів"? Бо хлопці не хотіли нікому підкорятися. Рішення приймали колективно й виконували його спільно.
Човен перебував у плаванні другий тиждень. Після школи та батьківських турбот хлопці розкошували.
— Ми тобі, Мавпо, пам'ятника поставимо на Фонтанці,— пообіцяв Олег, доїдаючи "сніданок туриста",— за ініціативу! Не втечи ми з дому, заслали б нас у піонерські табори!
— На горизонті якась посудина! повідомив друзів Валько.
Олег приклав до очей морський бінокль.
— Шаланда! На борту двоє. Боятися нічого, та зброю приготуємо.
Як домовилися, ближче, аніж на десять метрів, не підпускаємо.
Хлопці дістали із схованки арбалети. Ці древні самостріли вони взяли на озброєння після довгих пошуків.
Якось вони втекли з останнього уроку й тинялися по місту, йшли саме мимо тумби, де наклеюють афіші. На одній з них побачили намальованого юнака, який натягує сильною рукою тятиву лука.
"У дитячій спортивній школі,— прочитав уголос Валько,— відкрито нову секцію — лучників. Запрошуємо любителів цього давнього, але красивого і мужнього виду спорту".
Через півгодини хлопці вже були в спортивній школі, подали заяви.
(Продовження на наступній сторінці)