— А мені доводилось. Йду раз степом, а тут вони. Порозпушували хвости, поопускали —крила, виробляють різні па одне перед одним. Це самці хизуються своїм вбранням. Аж тут з'явилися самиці. Кавалери одразу кинули делікатність і ну битися між собою. Притихли, як сонце зійшло... Колись дрохв було багато. Полював на них хто хотів. Зараз дрохви охороняються законом. І це добре, бо птах цей надзвичайно корисний: живиться не лише рослинністю, а й комахами — жуками и сарануватими. Буває, що в шлунках дрохв знаходять навіть мишей.
І знову "Жигулі" котяться степом. З весни розбита машинами дорога затверділа так, що в окремих місцях делікатні "Жигулі" з причепом не могли подолати закам'янілих вибоїн. Володимир Іванович повернув у степ. їхати стало легше, та невдовзі шлях перепинила річечка, густо поросла очеретом.
— Беріть праворуч, там місток є! — сказав наглядач.
— А може, зробимо зупинку? — запропонував Володимир Іванович.
— Тоді ліворуч повертайте, там місця гарні — річка впадає в затоку...
Затока глибоко вдавалася в степ, вузьким клином ішла в бік моря, якого ще не видно було, однак присутність його вгадувалася по гіркуватому запаху водоростей, який приносив сюди ледь помітний вітерець.
Мандрівники спробували підійти ближче до води, та болото далеко не пускало. Лише в одному місці дно не грузло, і натуралісти вирішили зробити там засідку.
...Сіра чапля летіла вздовж берега, сторожко вглядаючись в очерет. Був той час, коли все живе сховалося в тінь, і їй не таланило на здобич. Аж ось чапля помітила мертву рибину й сіла біля неї. Колупнула дзьобом знахідку. Раз, вдруге... А наїстись не встигла — бура куцохвоста тварина стрибнула на неї з кущів. Тільки пір'я полетіло.
Нападником виявився єнотовидний собака.
Та він не встиг поживитися чаплею, бо почув неподалік тріскотіння кінокамери й кинувся геть.
— Дивина, та й годі! — промовив наглядач.— Єнотовидного собаку вдень побачити важко.
Підійшли до розтерзаної чаплі. Обережно перевернули її.
— Мертва. На якусь мить раніше включив би ти, Славку, камеру, і хижак не накинувся б на неї,— промовив Анатолій Петрович.—
Ці звірі завелися у нас ще до війни. А батьківщина їхня — Уссурійський край і південна частина Амурської області. В заповіднику єнотовидний собака зустрічається скрізь, крім островів. Там, де гніздяться тисячі птахів, їм не місце. І взагалі вчені стежать, щоб єнотовидних собак було не більше п'яти голів на тисячу гектарів. Періодично зайвих звірів відловлюють з допомогою мисливських собак. Коли вони наздоганяють свого дикого родича, той не втікає і в бійку не лізе,
а сідає на задні лапи и вищить. Досить тоді підійти і забрати його в мішок чи в клітку.
Побрели до берега.
— Невже вам так часто трапляється гніздо індійської очеретянки, що на нього й дивитися не хочете? А гляньте, яке воно гарне,— здивувався наглядач.
Гніздечко як чашечка, побудоване з переплетених між собою травинок і листочків, усередині вимощене м'якенькими корінцями й пір'ям, міцно приторочене до очерету.
— Мов колиска! — сфотографувала Іра гніздечко.
— Воно і є колиска,— серйозно промовив Анатолій Петрович.— Знаєш, скільки з нього живоття пішло! Індійська очеретянка прилітає до нас у травні, мостить ось таке гніздечко і вже в другій половині місяця відкладає троє — шестеро яєчок. Дуже роботящі птахи, а вже як виведуться малята, з ранку до ночі не посидять, носять їм комах. І так аж до кінця червня, поки пташенята самі не зможуть ловити здобич. Та он вони сидять! — зрадів наглядач і показав на густий кущ очерету.
На зламаному стеблі сиділи на певній відстані один від одного четверо невеликих птахів. Зверху руді, низ темний.
— Очеретянки бувають різні: великі, прудкі, ставкові, чагарникові, лугові очеретянки, або борсучки. Хоч ці пташки й невеликі, та надзвичайно корисні комахоїди, їх треба всіляко охороняти. А знаєте, яких птахів я люблю найдужче?
— Лебедів! — вигукнув Петько.
— І лебедів,-— усміхнувся наглядач,-— та найбільше мені до вподоби жайворонки. Ходімо в степ, послухаємо їхній спів!
Сіли в траву неподалік від машини. Тихо-тихо, аж вуха ломить від тієї незвичайної для міських мешканців тиші.
— Ось він!
Над ними в безмежжі блакиті висіла невеличка грудочка.
— Чому ж він не співає? — здивувалася Іра.
А їй у відповідь з неба долинули чарівні звуки жайворонкової пісні. Лише коли до землі лишилися лічені метри, він затих і сів неподалік у траву.
— Це польовий жайворонок,— сказав Анатолій Петрович.
А птах знову знявся в небо. Немов ковзаняр, який набирає по колу швидкості, щоб потім перейти до виконання складних піруетів, жайворонок кружляв у піднебессі, все вище й вище здіймаючись угору. Пісня його ставала все дзвінкішою й дзвінкішою, вона не вщухала ні на мить, здавалося, що хтось завів неподалік магнітофон із записом пісень багатьох жайворонків...
— А ось і його гніздечко.— Анатолій Петрович нагнувся над кущиком поруділого бур'яну.
На землі в невеличкій заглибинці лежало гніздечко, зроблене з різних стебелець і корінців, всередині вислане пухом та кінським волоссям. Наглядач підняв жовту шкаралупу з дрібними рудими цятками.
— Яйця насиджує самиця. Півмісяця годують батьки пташенят. Вони ще не вміють літати, але в траві бігають так прудко, що не впіймаєш.
Над головою знову завів свою невтомну пісню жайворонок. І стільки щастя було в тій пісні, стільки радості, що не хотілося й кроку ступати з цього зачарованого місця.
— Поїхали,— зрозумів мандрівників наглядач.— Жайворонки у нас скрізь співають!
На виднокраї замаячили тополі, під ними кілька будиночків.
— Резиденція мого колеги,— пояснив Анатолій Петрович.— Він з цього боку заливи господарює, а на косі оселився.
На узбіччі дороги сиділи кролі. Вони були різної масті, великі і малі. Людей, видно, не боялися. Тільки вухами пряли.
— Колись їх тут кілька пар випустили, вони й розплодилися,— пояснив Анатолій Петрович.
Кролі жили кількома колоніями. Місце, де вони отаборилися під землею, нагадувало велетенське решето, з отворів якого час від часу вискакували ці звірки й бігли в степ шукати соковитої трави.
— А що, як ці кролі розплодяться тут так, як колись їхні родичі в Австралії? — звернувся Володимир Іванович до наглядача.— Знаєте, напевно, що туди в середині минулого століття поселенці завезли їх шістнадцять пар, а зараз ці гризуни стали національним лихом: вщент виїдають рослинність на пасовиськах та городах, шкодять угіддям своїми норами. І що тільки не придумували фермери, аби позбавитися від шкідників. Обгороджували поля металевими сітками, завозили ласок, тхорів, горностаїв, лисиць, а кролям хоч би що. У п'ятдесятих роках австралійці розпочали проти кролів "бактеріологічну війну", стали заражати їх хворобою, так званим міксоматозом. Спочатку їм це вдалося — смертоносні віруси вражали з десяти кролів дев'ятьох. Та пройшло десять років, і гризуни знову розплодилися — у них, виявляється, виробився імунітет до хвороби.
— У нас цього не станеться,— заспокоїв Анатолій Петрович.— Кролі, як бачите, далеко від садиби не відходять. Влітку їм благодать — трави скрізь вистачає, а ось з настанням морозів, коли випадає сніг або землю сковує ожеледиця, у них настає голод. І якби наглядач не підгодовував їх сіном, усі б загинули.
З навстіж розчинених дверей конюшні вийшло двоє гнідих коней. Анатолій Петрович свиснув, і вони тихо заіржали.
— Це ти, Толю? —— привітно усміхнулася невисока кругловида молодиця.— А ми тебе на завтра чекаємо. І човен твій у морі: на нашому мотор зіпсувався, а тут браконьєри з'явилися. Ось Павло і взяв твого човна. Не будеш ображатися?
— За що ж мені, Галю, ображатися, коли Павло на таку справу пішов. І багато тих браконьєрів?
— Кажуть, навіть кілька рибальських шаланд сновигає поблизу!
— Невже не розуміють, що часи, коли вони там рибу ловили, давно вже минули?
— Забуть не забули, а скористалися, напевне, твоєю відсутністю. Знаєш, як зараз риба йде!,
— Що ж, Володимире Івановичу,— занепокоєно почухав потилицю Анатолій Петрович,— ставте машину в затінок, убудемо обідати, а там, дивись, і Павло прибуде. Без човна на косу не доберемося.
ПРО КОНИКІВ, ЦВІРКУНІВ ТА ЖОРСТОКУ САРАНУ
Хижа дибка. Довговусі коники та коротковуса сарана. Музичний інструмент коників. Поєдинок цвіркунів. Чотирисмугий полоз. Гадюка і солдат. Вершники
Пили молоко, коли з хати вийшов немолодий чоловік у спортивному костюмі.
— Невже Анатолій Петрович завітав? Давненько ми з вами не бачились,— міцно обняв наглядача.— А кого ж це ви привезли до заповідника? Кіноаматор,ів? І як це вам вдалося? Знаю, що зараз у вас закони щодо цього суворі.
Анатолій Петрович познайомив супутників з ентомологом, доцентом Віталієм Дмитровичем Якимчуком.
Вчений з цікавістю оглянув кіноспорядження.
— Озброєні, бачу, за останнім словом техніки! Давайте одразу ж і в поле підемо. Там я спостерігаю за життям однієї цікавої комахи — степової дибки. Знаєте такого коника? Не бачили? Тоді ходім! Не забудьте взяти мікронасадки, доведеться й дрібноту знімати.
Віталій Дмитрович повів їх у степ.
(Продовження на наступній сторінці)