Костя знайшов на березі якийсь зелений клубочок. Дуже на жолудь схожий.
— Що це?
— Оце знахідка! Кокон несправжньокінської п'явки. Візьмімо в колекцію!
— Миколо Івановичу, а що в ньому? Невже маленькі п'явки? — у Люди аж зіниці розширилися.
— Так, Людо, місяців через два з цього кокона мали виповзти маленькі п'явочки. А тепер вони послужать науці — будуть експонуватися в зоологічному музеї.
— А як п'явка влаштовує таке гарне кубельце? — поцікавилася Таня.
— Навесні п'явки виділяють з рота зелену тягучу рідину, яка, застигаючи, твердне. З неї вони й роблять кокон. Відклавши в нього півтора десятка дрібненьких яєчок, п'явка "запаковує" кокон у білу слиноподібну піну, від якої він стає завбільшки з невелике куряче яйце. Піна висихає, і кокон зменшується до розміру жолудя. Як оцей, що Костя знайшов.
Молоді п'явки-ниточки виходять через два — чотири місяці, ростуть поволі й стають дорослими аж на четвертий рік. Несправжньо-кінська п'явка — великий хижак, вона не тільки смокче кров, а й пожирає того, кого здатна побороти.
У природі серед невеликих тварин у п'явки є лише один ворог — плавунець і його личинка. Вчепившись у п'явку, він рве її на частини. Правда, буває, що й п'явці вдається взяти гору. Вона хапає жука за крила і тримає під водою доти, аж доки він не задихнеться.
П'явки — надзвичайно живучі тварини. Навіть розрізані навпіл, можуть існувати місяцями. Місце розрізу швидко заростатиме і вкриватиметься шкірою. Утворяться дві нові істоти.
П'явки цікаві ще й тим. що можуть передвіщати погоду. В минулому сторіччі було проведено такий дослід. П'явок посадили у воду в скляні циліндри заввишки 20 сантиметрів і завширшки 5 сантиметрів, на дні яких був пісок. Воду брали річкову, наливали її на одну третину посудини. В кожен циліндр поміщалося по одній-дві п'явки, зверху посудину накривали легкою тканиною. П'явок не годували, замість їжі їм давали трохи глини. Досліди показали такі наслідки: влітку за 12—24 години до грози п'явки починають сильно хвилюватися, судорожно сіпаються і присмоктуються до безводної частини циліндра. За 24 години перед дощем п'явки або лежать на воді, або висять одна біля одної, наполовину висунувшись із води. Перед гарною погодою п'явки граються, лежать на дні або присмоктуються до скла. Перед градом вони стягують своє тіло, стають майже круглі і тримаються біля поверхні води або зовсім вилазять з неї. Перед сильним вітром дуже непокояться. Найкраще реагували на зміни в атмосфері п'явки темного кольору.
— Миколо Івановичу,— зрадів Петро такому повідомленню,— давайте в Будинку піонерів цей дослід повторимо!
— Можна,— погодився вчений,— а стежити за ним доручимо тобі. Гаразд? І друзі допомагатимуть.
— А я вдома заведу п'явок! — сказав Толя.
— Тільки банку з ними треба добре зав'язувати марлею,— порадив Микола Іванович,— інакше розповзуться по хаті і можуть вночі у рота залізти...
— Жартуєте, Миколо Івановичу?
— Які там жарти! Навіть медичні п'явки, якщо за ними не стежити, можуть залізти людині в рот. А ось кінська п'явка — лімнатіс, яка живе у нас в Закавказзі й у Середній Азії, потрапивши з водою в ротову порожнину, пролазить у носоглотку і в гортань ссавця чи людини і може викликати ядуху.
— Однак, де ж медичні п'явки? — захвилювалася Лариса.— У нас хвора вдома, а ми втрачаємо час на якихось інших п'явок!
— Друзі, в цьому озері їх нічого шукати. Вода тут прохолодна, а медичні п'явки люблять неглибокі озерця, болітця.
— Миколо Івановичу! — почувся з-за кущів голос Толі Крюкова.— Йдіть сюди, я, здається, знайшов їх!
Перед юннатами постала дивна картина. У невеличкому озерці по коліна в багнюці танцював Толя. Він намагався зірвати п'явок, які рясніли на його литках.
— Підійди, Толю,— гукнув Микола Іванович,— я їх сіллю посиплю!
— Не можу,-— мало не плакав хлопець,— я бодягу знайшов, нехай хтось прийде допоможе, бо сидить вона на товстому корені!..
Толя Заровний швидко зняв штани й помчав на поміч тезкові. Од нього на всі боки розбігалися жаби.
— 3 бодягою в таборі розберемося,— промовив Микола Іванович і попросив усіх приглянутися до п'явок. На відміну від несправжньокінських, вони мали дві поздовжні помережані смужечки на спині. Бокові краї жовтувато-оранжеві.
— Шкіру п'явка прокушує трьома шелепами, які всіяні гострими зубчиками, їх буває близько сотні на кожній щелепі,— пояснив Микола Іванович.
— А чим вони харчуються в цьому озерці? — запитала Таня.— Адже люди сюди рідко заходять!
— Медична п'явка, Таню, лише зрідка ласує людською кров'ю, а звичайно вона присмоктується до земноводних і ссавців, зокрема великої рогатої худоби, яка приходить на водопій. У цьому озері ви бачили багато жаб. Ось їхню кров і п'ють п'явки.
— Фе! — поморщилася Таня.— Хіба ж можна їх брати, щоб пускати хворим кров? Ще заразять!..
— Ні, Таню, медичні п'явки для людей нешкідливі. Щоб кров не згорталася, коли вони її смокчуть, п'явки виділяють особливу речовину — гірудин. Ця речовина благотворно впливає на лікування багатьох захворювань — тромбофлебіту, гіпертонії та інших.
— Ану, друзі, у воду! — скомандував Сашко.— Закочуйте штани, п'явок ловитимемо!
— Не поспішай, Сашку! — зупинив хлопця Микола Іванович.— Ми зараз по-іншому зробимо.
Він вирізав довгі держална з лози, приробив до них два сачки, у кущах знайшов палицю.
— Зараз я зберу біля себе п'явок, а ви ловитимете їх і кидатимете у банки.
Микола Іванович зайшов по коліна в озерце й почав бити об воду палицею.
— Пливуть, пливуть! — невдовзі помітили дівчата.
Не минуло й півгодини, як дві трилітрові банки були наповнені п'явками.
— Досить,— сказав Микола Іванович.— Тепер наберіть води іще в дві банки й пересадіть у них частину п'явок. Вони люблять свіжу воду, багату на кисень.
Діти накрили банки марлею й рушили назад. Дійшли до того місця, де спостерігали за осою.
— Вона так і не добудувала свого горщика! — помітив Петро.— Напевно, сама попала комусь на сніданок.
— Можливо,— промовив Микола Іванович.— У тваринному світі боротьба за існування не втихає, й перемагає спритніший, сильніший або хитріший.
Обійшли озеро з іншого боку й наткнулися на невеличкі озерця. Навесні вони були сполучені з озером, а тепер зовсім обміліли. Вода в них, чиста й тепла, приємно ніжила ноги.
— Гляньте, скільки тут рибок! — здивувалася Таня.
— І в нашому теж! — почулося від Толі.
— І в нас! І в нас! — лунало звідусіль.
— Бідні рибки, — пожалів їх Петро,— загинуть, бо ось-ось вода випарується.
— Давайте виловимо їх і кинемо в озеро! — запропонував Костя.
— А п'явок хто віднесе Христині Петрівні? — затурбувалася Лариса.
— Зробимо так,— запропонував Микола Іванович.— Ходімо в табір, пообідаємо, потім відрядимо у місто двох бажаючих з п'явками. Одну банку вони віддадуть мамі, а інші в аптеку, нехай хворі нам добре слово скажуть. Решта повертається сюди з лопатами й відрами. Сітку ми теж використаємо.
...До Христини Петрівни пішли Лариса з Толею Крюковим. Діти наскидали їм двокопійкових монет і дали папірці з номерами телефонів, щоб подзвонили усім додому й розповіли, як гарно на острові живеться.
Через годину підійшли до озерець. Як же здивувалися юннати, коли побачили біля одного з них багаття і старих знайомих — Степана з Романом.
Степан, розвісивши на кущах штани й сорочку, лежав на пісочку, загоряв, а Роман ложкою щось мішав у казанку.
— Таки наловили риби на юшку? — не втерпів Костя.
— З вами наловиш,— буркнув Степан.— Куліш варимо! А ви, бачу, самі вирішили нашої сіткою скористатися. Нам, виходить, не можна, а вам усе дозволено?
— Мовчи, базіко,— зупинила його Таня,—— ми прийшли рибу рятувати з озерець. Бачиш, пересихають.
— Ромцю,— підвівся Степан,— я ж казав, давай рівчаки прокопаємо з цих калюж до озера, щоб мальки туди пішли, а ти мені що? Дурна робота? А вони, глянь, здогадалися!
— Коротше кажучи, хлопці,— промовив Микола Іванович,— доїдайте свій куліш і — до роботи! Ви загубили багато риби, тепер спокутуйте провину!
...Вже сонце зачепилося за верхівки дерев, коли діти завершили роботу.
Степан з Романом працювали не розгинаючись. Вони самі спустили в озеро воду з п'яти озерець. Юні натуралісти ловили рибу сачками, сіткою, кидали її у відра й носили в озеро.
— Тепер і ми — "голубі патрулі",— витер чоло Степан.— А знаєте, рятувати рибу куди цікавіше, аніж ловити!
— Молодці! — похвалив Микола Іванович.
— Миколо Івановичу,— промовив мовчакуватий Роман,— а ми таки вперше сіткою рибу ловили...
— І востаннє! — залився червоною барвою Степан.— А таких озерець я на острові знаю багато. Давайте з усіх повипускаємо мальків!
Микола Іванович мовив:
(Продовження на наступній сторінці)