— Правильно, Петю, коли п'явки голодні, то ховаються під листям водяних рослин або залазять під каміння. В давнину цих п'явок називали ще клепсинами. Вони цікаві своєю турботою про потомство: відкладають жовтого кольору яйця в одну або кілька купок на водяну рослину і, прикріпивши кладки зеленуватою слиною, висиджують їх як квочки. Або ще прикріплюють яйця собі на черевце й носять їх постійно із собою. Малята, які виходять з яєць, присмоктуються до матері і скрізь її супроводжують. Як тільки з'явиться небезпека, мов курчата під квочку, ховаються під п'явку. Так увесь "виводок" п'явочок, а їх буває не менше півсотні, не покидає матері доти, доки п'явки не стануть здатними добувати собі їжу. Тоді вони розповзаються на всі боки і переселяються на равликів...
Юні натуралісти знайшли ще кілька равликових п'явок, вкинули їх у банку, щоб пізніше зафіксувати формаліном, і рушили далі. Проминувши зарості верболозу, вийшли на широку піщану галявину, порослу зрідка невисокими кущиками та шорсткою травою, серед якої яскріли пелюстки гвоздик.
Микола Іванович приглянувся до одного кущика.
— Невже і там п'явки бувають? — пожартував Сашко.
— П'явок, друже, тут нічого шукати, однак пройти повз таке цікаве гніздечко не можна. Ось погляньте!
Всі збіглися до Миколи Івановича. Справді, на сухій гіллячці притулився невеличкий, розміром з вишню, сіренький горщик.
— Знаю, знаю,— аж застрибала Люда,— це гніздечко оси — євмени-горщечника.
— Правильно, Людо,— промовив Микола Іванович,— а тепер почекаємо, поки господиня сюди прилетить!
Довго чекати не довелося. Невеличка жовто-чорна оса шмигнула до горщечка, щось притулила до його краю й подалася геть.
— Цікаво, що вона носить у гніздо?
— Завершує будівництво своєї споруди,— пояснив Микола Іванович, дістаючи бінокль.— Бачити таке рідко трапляється, тому давайте простежимо, що далі євмена робитиме.
У бінокль діти побачили, як ще раз прилетіла до гнізда оса й притулила свіжу крупинку до входу. Потім її довго не було.
— А з чого євмена свого горщика ліпить? — запитав хтось із дітей.
— Це будівництво дається їй нелегко,— промовив Микола Іванович.— На якійсь утоптаній стежці вона зішкрябує пил, змочує його слиною і таким "цементом" викладає стіни.
— Знову оса прилетіла,— помітив Толя,— але на цей раз вона увіткнула в гніздо щось блискуче. Гляньте, то манюсінький шматочок тоненької черепашки якогось молюска.
— Прикрасила гніздо! Має смак! — здивувалася Лариса.
— Євмени часто так роблять,— сказав Микола Іванович.
— Оса знову прилетіла,— констатував Толя,— цього разу вона принесла гусінь.
— Теж мені прикраса! — пирхнула Таня.
— Тихше,— зупинив її Толя,— вона всовує гусінь у гніздо.
— А навіщо ви не здогадуєтесь, друзі? — звернувся до дітей Микола Іванович.
— Готує "консерви" для своїх діток, — пояснив Петро.— Я читав, що євмена жалом паралізує гусінь дрібних метеликів і приносить їх у гніздо. Коли їжі назбирається достатньо, самка підвішує на павутині свої яєчка і закриває вхід до будиночка. Комора з харчами для памолоді готова, їжі в ній досхочу.
— Оса справді замуровує гніздо,— повідомив Толя,— лише невеличка дірочка залишилася. Почекаємо, поки вона завершить роботу?
Та оса полетіла кудись і довго не з'являлася. Що сталося з нею, ніхто не знав, а чекати було ніколи, й діти рушили далі.
Дорога пішла круто вниз, і невдовзі юннати опинилися перед невеличким болотистим озером. До води поміж очеретом вели протоптані, напевне, рибалками неширокі стежечки. За зеленими заростями чулася якась метушня.
— Тягни швидше, — гукав хлоп'ячий голос, — бо вся риба вискочить!
— Невже сіткою ловлять? — здивувався Петро. — Браконьєри кляті! Ось ми їм зараз...
— Почекайте,— зупинив хлопців Микола Іванович,— нехай витягнуть на берег...
Сховавшись у кущах, юннати побачили, як двоє хлопців тягли на берег сітку. В одного з рибалок через плече висіла мокра торба, мабуть, з рибою.
— Стьопо,— промовив один з них, з великою копицею рудого волосся на голові,— поскидай зі своїх ніг п'явки, а то висмокчуть усю кров!
— Не висмокчуть,— нехотя промимрив другий, такий гладкий і червонопикий, що, здавалося, його щоки ось-ось луснуть.— Ти краще сягни та гузку до дна придавлюй!
— Невже тобі не боляче? — не вгавав рудий.— Я й секунди не витримав би.
— Лікуюсь я, хіба не бачиш, що мені кров треба спустити...
— То ти б у донори пішов! — порадив рудий.
— Не беруть, малий іще!
— Ну, Миколо Івановичу, ми йому допоможемо у цій справі,— стиснув кулаки Петро.
— Не поспішай,— ще раз зупинив його Микола Іванович.— Нехай витягнуть сітку на берег.
Хлопці, рвучко витягши на берег сіть, кинулись вибирати з неї рибу.
— Дивись — щука, а це — карась, знову щука!
— Ось тепер — ходімо! — скомандував Микола Іванович.
Побачивши стільки людей, браконьєри отетеріли. Рудий хотів було тікати, але дорогу йому перепинив Сашко.
— Куди? — взяв його за комір.— Разом ловили, разом і відповідати будете.
Гладкий хлопець хотів було викинути рибу в озеро, але Толя забрав у нього торбу.
— Не поспішай, для науки спочатку послужить.
А Микола Іванович уже оглядав п'явок, які висіли на Степанові.
— Великі несправжньокінські п'явки! — дійшов висновку.
— Їх тут багато,— улесливо промовив Степан,— якщо хочете, я вам наловлю...
— Е, ні, голубе,— спохмурнів Микола Іванович,— твоєї допомоги в цій справі я не потребую. На ось, посоли їх, щоб повідпадали, і розкажи, як дійшли ви до життя такого — браконьєрством займаєтесь.
— Ми вперше, дядечку,— заскімлив Степан,— рибки хотіли на юшку впіймати, голодні зовсім...
— На юшку, кажете? — Толя висипав на траву гору риби.— Ви ж навіть дрібної не пощадили. Що з нею робити, Миколо Івановичу?
Живу випустимо у воду, а решту разом з цими браконьєрами і сіткою передамо міліції,— наказав керівник.— Тільки спочатку погляньте, яка тут риба водиться.
— Миколо Івановичу,— промовила Таня,— ці хлопці з нашої школи. Федько Романченко — з сьомого, а Степан Балюк — з восьмого. Забіяки на всю школу!
— Е, тоді справа простіша,— сказав Микола Іванович,— відпускайте їх, хлопці, а я пізніше директорові школи про їхні вчинки повідомлю.
— Тільки сітку віддайте,— канючив Степан,-— бо батько мене з дому вижене...
— Ні, сітку ми передамо в Інспекцію, звідти нехай її батько й забирає.
Риболови ще трохи потупцювали на місці, потім почвалали в глибину острова.
— Миколо Івановичу,— підвів голову Толя, — тут щуки та карасі. Ось іще два лини. Щуки майже всі не дихають, а карасі й лини живі. Ми їх викинемо у воду.
— Чекай-но! —— зупинив його Микола Іванович.— А дай сюди отого карася. Бачиш, які на ньому п'явки?
Голова карася була обліплена невеличкими п'явками, які так присмокталися, що й зараз важко було їх відірвати. Микола Іванович посипав їх сіллю, і вони повідпадали.
— Киньте карася у воду, він оживе, а самі сюди підходьте,— наказав Микола Іванович.— Розгляньте зовнішню будову риб'ячої п'явки. Зверніть увагу на передні присоски, вони дуже розвинуті й мають форму диска. Це щоб не відпасти від риби, коли та рухається. На цих дисках розташовані дві пари очей, а на хвості — окоподібні крапочки. Цю п'явку ще називають пісцикола, вона водиться у водоймах з проточною водою, багатою на кисень. Отже, в нашому озерці десь пробиваються джерельця. Про це, до речі, свідчить і те, що тут водяться щуки.
П'явки страшні для рибних господарств не лише тим, що можуть призводити до загибелі великої кількості риби. Вони часто заражають її хворобами. Тому риб, перед тим як впустити в ставок, завжди оглядають, і якщо на них знаходять п'явок, то "купають" у ваннах із слабким розчином кухонної солі або двохлористої міді. Для риб ці розчини не шкідливі, а п'явки гинуть.
А тепер розглянемо великих несправжньокінських п'явок.
— Це ті, яких підгодовував Степан? — поцікавився Толя.
— Саме так. Ось вони, у банці з водою. На темно-зеленій спині — шість поздовжніх іржавих смуг. Живіт зеленувато-жовтий. Тіло п'явки складається з 95 кілець, з них перші чотири утворюють ложкоподібну губу. Це і присосок, і орган дотику. В роті — близько 60 зубів, однак вони тупі і ледь прокушують шкіру. На перших трьох, на п'ятому І восьмому кільцях знаходимо чорні та блискучі крапки. Це — п'явчині очі.
Ногою — серповидним утворенням на задньому кінці тіла — п'явка міцно присмоктується до будь-якого предмета. У воді вона вільно плаває, а на суші повзе. Для цього спочатку присмоктується до землі ротом, потім підтягує тіло так, щоб нога стала поряд з головою. Прикріплюється нею до ґрунту й суне тіло якомога далі вперед. Знову присмоктується ротом і так далі...
(Продовження на наступній сторінці)