Але багатьох може зацікавити питання, яка ж причина змусила Шевченка, зрештою, віддавати перевагу поезії. Адже до малювання його тягло змалку, адже він уже пішов був тим шляхом, закінчив навіть Академію мистецтв і мав чималий доробок. На це питання дає ґрунтовну відповідь і сам поет. Уже не скоро, згадуючи минуле життя, зокрема часи перебування в майстерні відомого мистця Брюллова, Шевченко дорікає собі за те, що він віддавав більше уваги віршам, а не малярству. "В тіні моєї коштовно-розкішної майстерні, — пригадував він, — як у пекучому дикому степу наддніпрянськім, передо мною пролітали тіні наших бідних мучеників-гетьманів. Передо .мною розстилався степ, усіяний курганами. Передо мною красувалася моя прекрасна, моя бідна Україна у всій незайманій меланхолійній красі своїй... І я задумувався: я не міг відвести своїх духовних очей від цієї рідної чаруючої принадности. Покликання — і нічого більше."
Але ця відповідь була б трохи неповна, коли б не сказати про те, що в малярстві тоді панував класичний стиль, далекий від щоденного життя, а Карл Брюллов, учитель Шевченка, якраз і належав до провідників і оборонців того стилю в Росії. І хоч як Тарас поважав свого видатного майстра, проте містичні, релігійні теми його менше вабили — його мрії, його марення були в полоні давно минулої або й недавньої української дійсности. І любов до цього останнього і відбилась у його поетичній творчості.
Значно старший за Шевченка, маляр Сошенко, в якого Тарас жив чотири місяці, не раз дорікав за те, що він менше звертав уваги на малярство, ніж на поезію.
— Ой, Тарасе, схаменись, чого ти діла не робиш? — часто говорив Сошенко, але він не слухав, і Сошенко думав, що "не буде з нього нічого путнього". "Правда, — каже Сошенко, — часами мій співмешканець сидів дома, а все ж таки справжнім ділом не займався: то співає, то пише собі щось, та все до мене пристає:
— А послухай, Соха, чи воно так добре буде? — та й почне читати мені свої вірші.
— Та одчепись, кажу, ти з своїми нікчемними віршами. Чом ти настоящого діла не робиш?
Тоді саме, каже Чалий, Шевченко писав "Катерину". Проте Сошенко вважав, що слід віддати всі свої сили чомусь одному, а як сам був досвідчений маляр, то й віддавав перевагу малярству.
Пізніше товариші Сошенкові дорікали:
"Чи не гріх вам було, Іване Максимовичу, переслідувати Шевченка за поезію? Вам слід було підохочувати його зайняття в цьому напрямкові, а не сварити".
— А хто ж його знав, що з нього зробиться такий великий поет ? .. — відповідав Сошенко.
Перевагу внутрішньої поетичної сили, таланту, підтверджує й М. Чалий: "Не раз, — пише він, — Шевченко висловлював Чужбинському бажання написати велику картину. І думка, й ідея ворушились у нього, і плян неясно мерехтів в уяві; але він розумів сам, що родився більше поетом, ніж живописцем, бо під час обмірковування картини, "хто його знає, відкіль несеться пісня, складаються вірші, дивлюсь — уже й забув, про що думав, а мерщій напишеш те, що навіялось".
ТВОРИ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА, ЇХ НАПАСНИКИ Й ОБОРОНЦІ
Здається, жодна книжка в історії української літератури не викликала таких лютих нападів з боку ворогів і таких захоплюючих відгуків з боку прихильників, як поява творів Тараса Шевченка.
Перше видання "Кобзаря" Шевченка появилося на світ 1840 року. Це була невеличка книжечка, куди увійшли твори, написані протягом трьох років. Як згадує біограф Т. Шевченка М. Чалий, в Україні ця книжка викликала нечуване захоплення, а особливо серед українок. Шевченків "Кобзар" миттю розбудив апатію і викликав любов до рідного слова, яке було вже вигнане з ужитку навіть часто й поміж культурними українцями, а тепер заблищало новим змістом і новими барвами.
"В якому зневажанні і загоні, пише далі М. Чалий, була українська література до сорокових років, частково можна бачити з листа до Шевченка одного харківського літератора": "Надрукував (скаржиться він поетові) 600 примірників, а продав усього 50; 200 роздарував знайомим, а 350 ніхто не хоче взяти й даром. Пани кажуть: хіба ми школярі? Пані кажуть: ми терпіти не можемо малоросійського язика".
Та Шевченка не спіткали такі труднощі з розповсюдженням, навпаки, його твори пробили мур байдужости й ворожости до українського слова, піднісши відразу нашу мову й літературу на нечувану доти височінь, — і він сам набув відразу небаченої популярности. Одна українка, що обожнювала талант нашого співця, пропонувала кілька тисяч карбованців на трирічну подорож до Італії, куди поет збирався їхати.
На жаль, не так зустріли появу "Кобзаря" в Росії. М. Чалий пише, що цю подію російська критика зустріла одностайним глумлінням з української мови й народу.
І, справді, коли подивимося на всі ті численні відгуки, що з’явилися в російській пресі, побачимо, якою злобою, невдоволенням, а часом і люттю напоєна більшість тих відгуків і рецензій. Один з популярніших на той час російських журналів, "Бібліотека для чтєнія", писав з нагоди появи творів Т. Шевченка: що українська мова "...є мішаниною слів чубатих, бородатих, голених і неголених, південних і північних", що це просто гібрідський діялект, що це мова небувала, і її не може визнати за свою ні одна з усіх можливих Росій: ні велика, ні мала, ні чорна, ні біла і т. д.
Наводячи цю цитату, літературознавець проф. Ю. Бойко влучно аналізує ставлення російської критики: "... Найдалекозоріші з російських журналістів інстинктом відчули, що в особі Шевченка з’явився великий поет, який виводить українську літературу, а з нею й українську духовість, на ширші води самостійного й всебічного розвитку ..."
Багато жовчі й ненависти до нашої мови й до самого Т. Шевченка вилив у своїх лютих статтях найвидатніший тодішній російський критик Віссаріон Бєлінський, якого як тоді, так і тепер росіяни називають великим революціонером-демократом. Одну з найкращих поем нашого поета "Гайдамаки" він зустрів такою критикою: "Нова спроба співань поем Шевченка... переконує нас іще більше, що такого роду твори видаються тільки для насолоджування і напучки самих авторів: іншої публіки у них, здається, немає. Якщо ж ці панове кобзарі думають своїми поемами дати користь нижчій клясі своїх земляків, то в цьому дуже помиляються: їхні поеми, незважаючи на рясноту найвульґарніших і неподобних слів і виразів, позбавлені простоти вигадки й оповідання, наповнені витребеньками і вихватками, властивими всім поганим піїтам..."
Ще більше показує Бєлінський своє вороже наставлення до нашої мови у рецензії на збірник "Ластівка" та "Сніп": "Прочитавши "Ластівку" і "Сніп", я зрозумів усю вартість борщу, сала, галушок". Неприхований, рафінований шовінізм, зненависть до інших національностей бачимо в листах Бєлінського про подорож по Криму, де він пише: "в’їхавши в кримські степи, ми побачили три нові для нас нації: кримських баранів, кримських верблюдів і кримських татар. Я думаю, що це різні види одного і того ж роду, різні коліна одного племени: так багато спільного в їх фізіономії" (Ю. Бойко "Шевченко і Москва").
Та найбільше показав своє лице Бєлінський у своїх приватних листах до Анненкова, де він з неприхованою люттю нападає на Т. Шевченка, обороняючи царя: "Віра робить чудеса — творить людей із ослів і дубин, — пише Бєлінський, — отже може і з Шевченка зробить мученика свободи... Цей хохлацький радикал написав два пасквілі: один на государя імператора, а другий на государиню імператрицю ..."
Лає Бєлінський і письменника П. Куліша за те, що він у своїй праці "Історія Малоросії" пише, що Україна мусить відокремитися від Росії або загинути. Це так Бєлінського дратує, що він просто ображає Куліша, кажучи, що в нього "свиняче прізвище" і, нарешті, вигукує: "От що роблять ці скоти, безмозглі ліберальчики! Ох, еті мне хохли" — і закінчує шовіністичну проповідь словами: "Якщо й зможе в Малоросії появитися великий поет, то не інакше, як при умові, щоб він був "русскім поетом... сином Россії".
Ці слова є невмирущим документом реакційносте й шовінізму Бєлінського, з одного боку, а, з другого — показує, як спритно московські фальшивники перефарбовують апологетів царської антинародньої політики на "демократів", на своїх однодумців. Тож слушно пише проф. Ю. Бойко, що російський шовінізм переміг у Бєлінському демократа.
Та Т. Шевченко не злякався того гадючого шипіння панів Бєлінських. Поет почув одностайну підтримку українського народу, дістав численні захоплюючі відгуки на вихід його творів від своїх земляків, письменників, і він мужньо відповідає "тупорилим" у своїх поезіях:
Правда, мудрі!
Спасибі за раду!
Теплий кожух, тільки шкода,
Не на мене шитий,
А розумне ваше слово Брехнею підбите.
Тверда постава поета і його однодумців скріплює українські позиції. А рецензент-українець Микола Тіхорський у газеті "Маяк" тим часом пише 1842 р. прихильну рецензію на поему "Гайдамаки": "Захоплення творами Шевченка по всій Малоросії, особливо останньою поемою "Гайдамаки", вже просто свідчить, що це обдарування не підроблене. .. Поема... просто вилилась з душі поета. Душа радіє, що раптом, в один час, з’явилось стільки поетів на рідній Україні". Захоплюючись твором, рецензент закликає читачів і поетів: "Геть їх, москалів, з їхніми теоріями! Співайте..., співайте так, щоб москалі почали вчитися нашої мови ..."
(Продовження на наступній сторінці)