10 січня 1844 року Шевченко залишив маєток Рєпніних. Про це княжна Варвара в листі до Ейнара згадує так: ".. . Настав день і час його від’їзду. Я з слізьми кинулась йому на шию, перехристила його лоб, і він вибіг з кімнати ..."
Після того княжна дістала від Шевченка одного листа, який обурив Капніста, бо в ньому іноді поет називав її на "ти". Але вона була ним задоволена і розуміла поета по-своєму ....
Крім листів до Ейнара, серед спадщини Рєпніної збереглася ще й її повість. Професор д-р Л. Білецький у своїй праці "Шевченко в Яготині" наводить уривок із згаданої повісти Рєпніної, де Шевченко фігурує під прізвищем Березовський.
Ось уривок з того твору:
"...Шевченко (Березовський), пише вона, був поетом у всім значенні цього слова: він своїми віршами упокорював усіх, він витискав з очей тих, що слухали, сльози розлучення та співчуття, він настроював душі на високий діапазон своєї захоплюючої ліри, він поривав за собою старих і молодих, холодних і палких. Читаючи свої чудові твори, він робився чарівним: його музичний голос переливав у серце слухачів усі глибокі почування, що тоді над ним панували. Він був наділений більше, ніж талантом. Йому був даний геній, і його чула і добра душа настроювала його сопілку на високе й святе. Його всі любили й усі бажали йому щастя й успіху ..."
Так проникливо ця "худенька, тоненька, з великими й виразними очима" дівчина, Варвара Рєпніна, подала живий образ Шевченка як поета. І далі пише вона в повісті, що: "він був добрим до слабости ... нерішучим і заразом необрахованим у своїх діяннях. Його не можна було не любити; для тих, хто щиро любив його, він був джерелом клопотів, постійних переходів від захоплення до обурення..."
Тому то Рєпніна й мала чимало клопотів, бо вона любила його і намагалась огородити від негативних впливів знайомих поміщиків, зокрема Закревського, що належали до групи "мочиморд" і до цього гурту тягли й Шевченка. Вона, як пише далі д-р Білецький, хотіла б і в повсякденному житті бачити його генієм, далеким від "пустих буденних розмов".
Та ця небайдужість до Тараса Григоровича була у неї на ґрунті кохання до нього і ревнощів до Глафіри Псьолівни та інших. Найкраще це підтверджується в листах до Ш. Ейнара, які цитує д-р Л. Білецький: "Шевченко зайняв місце, писала вона, в моєму серці..." "... Я потай і, не освідомлюючи того, почувала ревнощі через перевагу, яку він віддавав Глафірі". "Моє захоплення ним виявлялося щораз більше, він мені відповідав іноді теплим почуттям, але пристрасним ніколи". "...Коли б я бачила з його боку любов, я, може, відповіла б йому пристрастю" "... Почуття надто захопило мене, так, що я забула мою біблію..."
З цього, як бачимо, й виходили всі ті "клопоти". Шевченко ж, видимо, захоплювався зовнішністю і здібністю малярки Глафіри Псьолівни або українською поеткою Олександрою Псьолівною, яку ставив вище за тодішніх московських поеток, хоч дуже поважав і саму княжну, що бачимо з кількох листів, із спогадів та з того, що він присвятив їй одну з кращих своїх поем "Безталанний", що пізніше звалася "Тризна", та подарував дві картини. Вона ж, вірно оцінюючи його творчість і значення його, як "геніяльного сина свого краю", не забула його й тоді, коли він опинився в далекому засланні. Шевченко ж, хоч і не кохав її, проте високо цінив її добре серце, ту моральну підтримку, називаючи її в своїх листах янголом, а приїхавши після заслання переїздом до Москви, відразу відвідав свою щиру прихильницю, що звала Шевченка братом.
Поминувши дрібні захоплення Шевченка, зокрема Кошицівною та Усковою, зупинимося на особі Катерини Піунової. Після всього пережитого на засланні почуття самотности ще більше заполонило душу нашого Кобзаря, і він остаточно наваживсь одружитися. Здійснення плянів про "своє кишло", як він казав, він хотів завершити уже в час повороту з кріпости. В дорозі до Петербурга та Москви обставини змусили Т. Г. зупинитись у Нижньому Новгороді. Очікуючи дозволу на в’їзд до столиці, а також приїзду друзів (Щепкіна, Куліша), він швидко знайомиться з оточенням, зокрема із молодою і дуже вродливою шіснадцятирічною артисткою Катрусею Піуновою. З приїздом Щепкіна, вони вирішують влаштувати виставу "Москаль Чарівник". І поет разом із Щепкіним учать молоду акторку опанувати українську мову у підготові ролі Тетяни.
Про своє перше знайомство з Шевченком Піунова значно пізніше розповідала так:
"Це було 1857-го року. В одній із звичайних вистав, у якій я була зайнята, в антракті перед водевілем наш антрепренер прийшов за лаштунки з якоюсь незнайомою людиною ... і показав йому наше... устаткування сцени. Цей незнайомий був великий український поет Т. Шевченко. З деякими акторами антрепренер познайомив Тараса Шевченка. Була йому представлена і я. Я зробила перед Тарасом Григоровичем реверанс — він подав мені руку, очі його пильно ласкаво дивилися на мене. Він посміхнувся і сказав:
— Вами я завжди милуюсь, коли бачу вас на сцені. Під ґримом я почервоніла до вух. У збентеженні я щось пробурмотіла, не знаючи, що мені казати, щоб висловити йому своє задоволення, свою радість з приводу знайомства з ним.
"Ми всі знали, що в Нижньому Новгороді живе Тарас Шевченко, знали про його повернення із заслання, але про можливість познайомитися з ним, розмовляти з ним — ніхто з нас не мріяв ... Наспів третій дзвінок ... і я ще раз зробила кніксен перед Тарасом Григоровичем, сказала йому: — Мені треба йти на сцену . .. Зараз починають.
— Будьте, як завжди чудові, — ласкаво тиснучи руку, сказав великий поет.
Я побігла на сцену.
Серце моє налаталося так сильно і так часто, що я ледве переводила подих. Якесь незрозуміле хвилювання охопило мене від його теплого потиску руки. В ньому була якась чарівна простота... Коли я вийшла на сцену і знову в партері побачила ласкаві очі поета, я мимоволі посміхнулася, і натхнення — творчий вогонь — охопили всю мою істоту.
Прийшовши після вистави додому, я довго, довго думала про свого нового знайомого, була задумлива і навіть накликала на себе невдоволення мого батька: "Про що це ви, Катерино Борисівно, все думаєте? Чи про кого". Я йому нічого не відповіла..."
Незабаром приїхав до Нижнього Новгорода відомий актор Михайло ІЦепкін, що мав на меті відвідати Т. Шевченка. На прохання поета й новгородців, артист взяв участь в кількох виставах.
Побачивши Піунову на сцені, Щепкін відчув у ній великі здібності. Вона грала з ним головні ролі в кількох п’єсах. Коли почали готувати "Москаля-чарівника", де Піунова дістала ролю Тетяни, потрібно було вчити українську мову. Для цієї мети артист Щепкін взяв на допомогу Тараса Шевченка, про що Катерина Піунова згадує так: "Була субота... Я сиділа у своїй кімнаті, передо мною горіла лойова свічка. Я заглибилась в читання ролі Тетяни... Українські слова були для мене нові і погано зрозумілі. В передпокої пролунав дзвінок. Я побігла відчиняти двері... до передпокою зайшов мій батько і Тарас Григорович Шевченко".
— Ось якого вчителя знайшов, Катерино Борисівно, тобі наш старик Михайло Семенович (Щепкін — Дмитро Чуб). "Тарас Григорович, — згадує далі Піунова, — струшував з коміра своєї шуби сніг, а я кинулась помагати скинути її".
— Не треба, не треба, серденько. Тарас давно сам себе і одягає, і роздягає, — весело сміючись і скидаючи свою важку шубу, сказав Шевченко".
З того дня почались у них лекції української мови. Перед самою виставою Тарас Григорович сказав: "За вас, Катрусю, я спокійний", — і пішов дивитись виставу.
Піунова, як видно із Шевченкового щоденника, зіграла свою ролю так, що глядачі ревіли від захоплення, та й сам Шевченко, за словами Щепкіна, більше всіх шалів у театрі: він страшенно кричав і тупав ногами.
Після того Тарас Шевченко дуже часто відвідував Катрусю, приносив їй книжки і читав їх разом з нею.
"Тарас Григорович, — згадує вона, — любив мене, як свою рідну дитину і навіть ще палкіше..."
Певно, що Піунова припала до серця нашому поетові, можливо, дійсно, як твердить П. Зайцев, в її особі він знаходив якусь частку своєї трагічної Оксани. Він часто відвідував її, ходив з нею по знайомих, де їх радо зустрічали. Шевченко був завжди веселий, багато жартував. Закохавшись, Т. Г. намагався одночасно впливати на її досить провінційний світогляд, на її смаки. Проте, про свої почуття він, певно, не говорив або вона не сприймала того серйозно. Бо коли він, нарешті, зайшов у справі одруження до її батьків, то це сприйняли з несподіванкою.
Це було, як згадують його друзі, так: Шевченко приїхав до Піунових, але дівчина саме збіралася йти на репетицію. Поет цього разу був серйозний, зосереджений, що навіть налякало дівчину, і вона хотіла швидше піти.
— Почекай, дівчино, вернись! — сказав їй жених.
— Пустіть, мені треба на репетицію.
— Серденько моє, почекай.
Наречена вернулась до хати, де сидів її батько.
— От і батько! — сказав Шевченко і попросив покликати матір. На його прохання, всі сіли. Лише Катруся стояла посеред кімнати, не здіймаючи капелюшка. І Шевченко тут попросив батьків віддати за нього дочку. Дівчина стояла ні жива, ні мертва, від жаху.
Мати Піунової намагалася знаками випровадити її з кімнати — і вона бігом кинулась геть із хати, кричучи, що їй ніколи, що вона поспішає на репетицію.
Мати намагалася довести, що вона ще дитина, а він значно старший, щоб пом’якшити відмову.
(Продовження на наступній сторінці)