Коли ж далі, за вечерею, по кількох чарках Шевченко почав деклямувати з своїх творів, небувале захоплення заповнило душу Павла Шершавицького. — Ніколи не мріяв він про таке чудо високого мистецтва, такої глибокої щирости. Ні, не мистецтво, а справжнє життя України з героїчними подіями, із стражданнями людности, з поетичною красою природи, ніжністю і відданістю героїчної української жінки, відвагою, безжурністю сміливої козацької вдачі, промовляло устами Шевченка. Зворушливий. голос поета з багатими і глибокими модуляціями, живі, виразні сірі очі, з яких котилися сльози гарячого співчуття рідному краєві і стражданням людини, так сильно вражали слухачів, що мимоволі плакали вони, всім серцем симпатизуючи справжнім стражданням живих, рідних людей. Широкі обрії розгортав поет перед слухачами, глибокі думи викликав у них. Могутня стихія любови до свого народу й батьківщини вдиралась до родини й товариства, де з’являвся й перебував Шевченко, і, зберігаючись там, передавалась дальшим поколінням.
Приятель Т. Шевченка лікар А. Козачковський у своїх спогадах між іншим пише: "Наскільки Шевченко міг захоплювати навіть незнайоме товариство, доказом може служити такий випадок, розказаний мені двома його знайомими: на самому початку приїзду його в Малоросію один з його приятелів завіз його до генеральші Т. Г. Волоховської. Здається, це був день її іменин, на який, крім місцевого товариства з кількох повітів, з’їжджалися до неї знайомі з Петербурга і Москви — близько двох сот осіб. В це блискуче товариство Шевченко прийшов майже нікому не відомий. Не минуло години після його приїзду, як серед російської і французької говірки лунала вже українська мова; а через кілька годин припинилися танці, і господиня, поважна, стара, за 60 років, захоплена майже загальним настроєм гостей, виконала з Шевченком народну українську "Метелицю".
Російський письменник Турґєнєв, який особисто знав нашого поета, пише, що Шевченко був людиною міцної будови тіла з широкими плечима, з широким чолом; в ньому втілювалась постать кремезного козака, з помітними ознаками солдатської виправки і ломки. Голова гостроверха, майже лиса; високий зморшкуватий лоб, широкий так званий "качиний" ніс, густі вуса, звислі на губи; невеликі сірі очі (Тарас Шевченко мав карі очі — Дмитро Чуб), погляд яких завжди похмурий і недовірливий, іноді набирав виразу лагідного, майже ніжного, і супроводжався гарною, доброю усмішкою, голос трохи хрипкий, рухи спокійні, хода поважна... У високій смушевій шапці, в довгій темносірій чумарці з чорним смушевим коміром...
З фотографій та зокрема з листа Шевченка до Козачковського із заслання бачимо і той нелюдський гніт, і вигляд, і моральний стан поета, який із гіркотою й болем писав про себе... "одно слово салдат, та ще салдат який, просто пугало вороняче! Усища величезні, лисина, що твій гарбуз, точ-в-точ "Салдацький портрет" у Основяненка".
Про одяг і матеріальний стан поета бачимо із спогадів учителя, Клопотовського, з яким Тарас Григорович після Києва зустрівся в Казані, після звільнення, по дорозі до Москви та Петербургу: "Костюм на поетові, — писав він, — був нижче всякої критики: він був у поношеному докраю солдатському одязі, порваних чоботях, білизни у нього майже не було, грошей ні копійки..."
Не дарма, коли Шевченко відвідав Україну і завітав до свого свояка, названого брата, Варфоломея Шевченка, то останній спершу його навіть не пізнав: "Сиджу я у своїй хаті, — згадує Варфоломей, — дивлюсь — щось приїхало простим возом. На возі сидить хтось з великими сивими вусами, в сірому парусиновому пальті і в солом’яному брилі. То був Шевченко". Прожив там Шевченко два місяці, але не розповів про пережите ним на засланні, хоч і не бачились 15 років. Щоденно вставав о 4 годині ранку і, коли гарна погода, рушав до Лопухинського саду, вибирав там затишний куточок і майже до обіду сидів з своїм альбомом.
Ці місцевості подобались Шевченкові, мріялось тут і садибу купити, та не пощастило. їх згадував поет у листах до Варфоломея: "Все мені сниться ота благодать — і Дніпро, і темний ліс під горою".
СКРИНЬКА З ВІРШАМИ
Про початки Шевченкової творчости зустрічаємо у його власному листі до редакції "Народного чтєнія", де він пише: "Про перші літературні твори скажу, що вони почалися ... у Літньому саду, у ясні безмісячні ночі. Українська сувора муза довго цуралась мого смаку, спотвореного життям у школі, у панськім передпокої, на заїжджих дворах і в міських кватирах, але коли подих волі повернув моїм почуттям чистоту перших літ дитинства, проведених під убогою батьківською стріхою, вона, спасибі їй, обняла і приголубила на чужині... З перших слабих спроб, написаних у Літньому саду, надрукована лише "Причинна" ...
Правдоподібно його перші літературні спроби датуються 1837 роком і почалися ще на горищі в Ширяєва, але перші спроби не збереглися.
Приблизно про ті роки, про перші кроки творчости читаємо також у спогадах пана Мартоса, з якого молодий Тарас малював портрет. В один із сеансів Мартос помітив на підлозі шматки списаного паперу. Піднявши один з них, списаний олівцем, дрібним і чітким письмом, він прочитав на ньому:
Червоною гадюкою Несе Альта вісти,
Щоб летіли круки з поля Ляшків-панків їсти.
Це був уривок із "Тарасової ночі".
— Що це таке? — спитав Мартос Тараса Григоровича.
— Та це, як нападе на мене нудьга, я й починаю бруднити папір.
— Так це ваш твір?
— Та, моє.
— І багато у вас такого?
— Чимало.
— Де ж воно?
— Під ліжком у скриньці.
— Покажіть.
І Шевченко витяг із-під ліжка лубову скриньку, наповнену шматками паперів. Мартос почав розбирати, але не міг добрати ладу і сказав:
— Дайте мені ці папери додому, я їх прочитаю.
— Та вони не стоять того, щоб трудитися над ними.
— Ні, варті! Тут є щось хороше ...
— Хіба? А чи ви не жартуєте?
— Ні.
— Ну, візьміть, тільки, зробіть ласку, нікому не показуйте і не кажіть про них.
— Добре, добре! — відповів Мартос.
Забравши папери, він пішов до Гребінки. Там впорядкували папери і прочитали. Наступного сеансу Мартос нічого не сказав Шевченкові про папери, чекаючи, чи не спитає він сам; але Тарас уперто мовчав. Тоді Мартос сказав: "Знаєте, що, Тарасе Григоровичу, ваші вірші дуже, дуже гарні. Хочете — надрукую?"
— Ні, ні! не хочу, не хочу! Єй-Богу не хочу! Гляди ще поб’ють за них.
Євгенові Гребінці ж, як поетові, Шевченко, правдоподібно, першому розповів і прочитав свої літературні спроби. А може й сам Гребінка запитав Тараса після того, як Мартос розповів йому про вірші і показував дещо. Бо вже в 1838 році Є. Гребінка писав до Квітки-Основ’яненка з Петербурга: ... "А ще тут є у мене один земляк Шевченко, що то за завзятий писати вірші, то нехай йому сей та той. Якщо напише, тільки цмокни та вдар руками об поли..."
Прочитавши Твори квітки-Основ’яненка, зокрема його "Марусю", Шевченко був захоплений ними і перший ще до виходу "Кобзаря" озвався до Квітки, піславши присвячене йому своє посланіє "До Основ’яненка", підписавшись під ним псевдом Перебендя. Цей твір справив на Квітку величезне враження: "Волосся в мене на голові, що його вже й небагацько та й те настобурчилося, а біля серця так щось і щемить і в очах зеленіє..." — писав Квітка Шевченкові.
Спершу Квітка в листах називає Шевченка паничем, а пізніше "батьком", що свідчить про те, що Шевченкову творчість і впливи ставив вище за свої.
Як ставився сам Шевченко до Квітки, видно також з іншого листа:
"... Любіть мене, як я вас люблю, не бачивши вас зроду. Вас не бачив, а вашу душу, ваше серце так бачу, як може ніхто на всім світі. Ваша "Маруся" так мені вас розказала, що я вас навиліт знаю" ...
Тарас Шевченко мріяв зустрітися з автором "Марусі", про що читаємо в тому ж листі: "Частенько сиджу собі один в чужій хаті та й думаю: гора з горою не сходиться, а чоловік з чоловіком спіткнеться. Що то, якби благословив милосердний Бог нам з Вами зустрінуться. Ото б побалакали". Це писав Шевченко в 1841 році, а 20 серпня 1843-го року перший український повістяр уже помер.
Яку сміливість і силу впливу мала Шевченкова творчість, бачимо також із спогадів Костомарова про його зустрічі з Шевченком. Шевченко зустрівся з ним у домі Сухоставського в Києві. "Тарас Шевченко, — згадує Костомаров, : — прочитав мені свої недруковані вірші. Мене обдало страхом. . . Я побачив, що Шевченкова муза роздирала завісу народнього життя . .. Сильний зір, міцні нерви треба мати, щоб не осліпнути або не знепритомніти від раптового світла істини . .. Горе відчайдушному поетові! Він забуває, що він людина..."
Відомий чеський вчений, проф. Празького Університету, П. Шафарик, діставши від Шевченка на початку 1846-го року поему "Єретик" з присвятою, був дуже зворушений. Свідки розповідають, що Шафарик, читаючи це Шевченкове послання, плакав вдячними словами.
(Продовження на наступній сторінці)