— Щось, Ховрашкевич, ви дуже закрутили. Ви тут — як молодий парашутист: збиралися стрибнути на стадіон, а потрапили на огорожу з колючим дротом. Що ж ви пропонуєте? Укоротити, скажімо, Іраклія Йосиповича, щоб він став такого ж зросту, як Мамуня?..
— То ви мені пробачте, але то ви не так підходите до моєї проблеми. Я кажу, що людина за зріст платити не повинна.
— А за об'єм голови? — посміхнувся Панчішка.
— А ти не смійся. І за об'єм… Правильніше сказати, за розмір шапки… От узяти хоча б Стратона Стратоновича… У нього голова, то я вам скажу, справді велика…
— А я в цьому, — витяг мундштук з рота Ковбик, — незважаючи на мою природжену скромність, ніколи й не сумнівався… Може, сумніваєтесь ви, Ховрашкевич?
— То я теж не сумніваюся… Але тут мова про інше… У вас голова велика… Розмір шістдесят другий… У Кнюха тридцять… вибачте, сорок восьмий.
— Четвертий, — поправив Панчішка.
— Не має значення… То я для прикладу… А тепер візьмімо ціни на шапки… Ви отримуєте, Стратоне Стратоновичу, приблизно триста карбованців. Той самий, приміром, Кнюх — теж триста карбованців. Вам, Стратоне Стратоновичу, шапка обходиться в шістдесят карбованців, а Кнюхові, то я приміром, у тридцять карбованців…
— Дуристика все це, Ховрашкевич. На більшій голові й шапка дорожча. На меншій — менша й дешевша. І все тут правильно…
— То я не згоден. Це знову плата за зріст. Плата за розмір, плата за об'єм…
— Ця ваша нова теорія, Ховрашкевич, до однієї Феньки… Чули коли-небудь таке ім'я? Ну, мені пора…
— Та що ви, Стратоне Стратоновичу! — перелякався Мамуня. — Ви ще ж квашених кавунів не пробували…
— Ну хіба ще кавунчика одного попробувати. Я вам, братці, скажу, — перейшов на мирний тон Стратон Стратонович, — щиро скажу, що після доброго кавуна ніколи не сп'янієш…
— А мені, так сказать, цього разу попався поганий кавун, — ледь тримаючись на ногах, поскаржився Хлівнюк.
— Пити треба менше! І не все підряд… І будете — як Іраклій Йосипович! Як огірочок! Тільки живіт з пояса спадає. А так ще нічого козак. Правда, нахилений трохи на лівий бік. Але то від того, що постійно їсть на одну сторону. Чи не так, Іраклію Йосиповичу?
— Ви сказав усе правильно!
— А Стратон Стратонович завжди все правильно каже, — лив мед у вуха Ховрашкевич. Ковбик задоволено затягнувся цигаркою, імітуючи посмішку, що могла слугувати за зразок доброти й лагідності.
— Не каже, а кажуть!
— Ти мені кинь, — налився кіновар'ю Михайло Танасович і різко, наче шаблюкою, кресонув рукою повітря. — Ти мені кинь і не роби з мене шмарколиза. Не тобі мене граматики вчити! "Ви чув, ви бачив", — передражнив Понюхна Ховрашкевич.
— А й справді,— втрутився Стратон Стратонович. — Ви бачите, що Ховрашкевич уже рани зализує? Дякує моїй доброті і кається. А ви щось після нашої недавньої розмови ніби знову ожили… Що б це означало? Не поділитеся досвідом? А я ж мовчу, поважаючи шрам на вашій щоці… Це ж у вас із фронту? Чи не так?
Іраклій Йосипович мовчав, немов уперше в житті набрав у рота води, а не горілки чи пива.
— Он беріть приклад з Клавдія Миколайовича чи Октавіана. Сидять мов засватані. У декого навіть іноземні слова з голови повискакували…
— Алонс, — відгукнувся Хлівнюк.
Стратон Стратонович не звернув на те слово ніякісінької уваги. Його зацікавив Мамуня. Той сидів поруч, і його лагідні, покірні, як у лані, очі поволеньки-поволеньки соловіли.
— Люди гинуть за метал! А за що ви гинете, Октавіане?
Мамуня, як равлик, втягнув голову в комірець.
— Ви ще не встигнете пройти курс молодого спеціаліста, як вони з вас зроблять стовідсоткового алкаша! Пом'янете моє батьківське слово, Октавіане…
Понюхно й собі поглянув на свого сусіда. Грак сидів, гордо випнувши носа, і не спускав закоханих очей із Стратона Стратоновича. Він зовсім не п'янів, хоча пив нарівні з Понюхном. Іраклій Йосипович дивувався.
— Ви що там, у камері попереднього ув'язнення, якийсь гарт пройшов? — шепнув він у мідасове вухо Грака.
— А там усі проходять, доктор. — Грак знахабнів і перейшов на ти із вченим секретарем "Фіндіпошу".
— Ви, мабуть, масла наковтався? — Понюхна непокоїла Гракова тверезість. — Мене ще в житті ніхто не перепивав.
— Я переп'ю, доктор!
— Ну да? — здивувався Понюхно. — Ще по гранчаку? Грак випив і запив водою з великої кварти.
— Може, ти воду п'єш? — Понюхно, який поклав собі сьогодні споїти Грака (той уже це зрозумів), підозріливо оглянув склянку Євмена Миколайовича і навіть понюхав. — Горілка! — мовив він. — Дива! Да!
Випили ще по одній. Масік Панчішка пішов на кухню варити каву.
— А то у вас, Октавіане, з Адамом Кухликом нездорове покоління, — донеслося до Стратона Стратоновича. — Он наше покоління… Тобто покоління Стратона Стратоновича, а тоді вже моє, бо Стратон Стратонович трохи старший за мене… То я маю на увазі не посаду, а роки…
— Ви про покоління давайте, — не стримався Ковбик.
— То я й кажу. Що їхнє покоління, Стратоне Стратоновичу, — він повернувся до Ковбика, — слабеньке покоління. Усе передали жінкам. Цигарки, штани, шапки… А самі ні випити, ні закусити… А то природа не терпить порожнечі… То воно тим тепер і пояснюється, що жінки більш ініціативні, ніж чоловіки…
— Ви б ще яку-небудь теорію висунули, — не приховуючи іронії, запропонував Стратон Стратонович. — Я вам скажу, вас надзвичайно цікаво слухати. Ви можете зачарувати будь-яке товариство. Ви як той футболіст-індивідуаліст: крутитесь навколо себе, як Масік навколо пляшки…
— А то, до речі, також проблема, — підхопив Михайло Танасович.
— Проблема Масіка?
— Проблема футболіста…
— Над цією проблемою я й сам оце сиджу і думаю. Ви тільки подумайте, братці,— продовжував цементувати колектив Ковбик, — ви тільки подумайте, як ото останнім часом зріс соціальний статус футболіста. Він сьогодні вище вас, Ховрашкевич, як ученого. Вище художника, композитора, лікаря і навіть бухгалтера, — глянув Ковбик на Кухлика, хоч той був тільки касиром. — Йому медалі, автомашини, дачі, квартири в центрі міста, санаторії… А за що? За те, що ото стоїть у воротах і м'ячики ловить?!
— А ви чув про м'ясників? — запитав Понюхно.
— Ну, я вже про м'ясників, перукарів, офіціантів і торгашів ювелірних магазинів чи королів бензоколонок мовчу! Сьогодні в них усе найкраще: квитки на прем'єру італо-французьких чи американських фільмів, місця на стадіонах, цегляні гаражі, автомашини, вільний доступ на бази… Вони не така голота, як ваш, Євмене, приятель Сідалковський… От над чим треба подумати!
— А візьміть шапку, Стратоне Стратоновичу. У кого найкращі шапки? У них же, як показали останні соціологічні дослідження. У них і у вантажників імпортних меблів, — продемонстрував і Понюхно свої знання.
— Якось був я в одному санаторії,— продовжував свою думку Стратон Стратонович. — Сиджу, димлю, дивлюсь. Ходять люди! При пижиках! При "дипломатах"! "Хто такі?" — цікавлюся в сусіда по палаті…
— То я перепрошую, з якими "дипломатами"? — перебив його Ховрашкевич.
— З портфелями-"дипломатами": чеськими, югославськими, італійськими, австрійськими… Чорт їх знає з якими! Напахчені кращими французькими парфумами! Усі в голландсько-канадських кожушках, у лакованих японських штиблетах. Костюмчики на них! Ніби щойно з ательє мод вищого класу! На пальцях, на вухах — тільки в носі нема — золото, діаманти, перлини. На срібло ніхто вже й не дивиться. Питаю: "Що ж це за пурици? Письменники, художники, композитори, актори?.." І що, ви думаєте, мені відповіли? Бармени і м'ясники! Звичайні бармени кафе і ресторанів. М'ясники й працівники бензоколонок… А ви, Мамуню, філософський факультет закінчили… Двічі по конкурсу не пройшли. І це тоді, коли в Києві маєте дядька, а в Москві тітку…
— Мачуху, о!
— Хай мачуха. Все одно ж тітка! Не дядько ж. А це ж половина з них злодюги. Бери й саджай!
— Куди саджай? — прокинувся Грак.
— Туди, де днями ви сиділи, та трохи, дякуючи моїй доброті, не досиділи… А всі ж мріють про нового начальника. Ось прийде до вас новий начальник… Поживете — побачите! Прийде якийсь самодур, — з болем у серці мовив Ковбик, — то ви ще поплачете за мною. І не один раз! Згадаєте Ковбика! Грубий був, але ж добрий! Нікого не звільнив за своє життя. Ніхто добровільно з роботи від нас не пішов. Хіба що Кнюх. Так цей же ніде довго не засиджується. Книжка трудова ж яка. Як двотомник…
Увійшов Сідалковський.
— От і профбог прийшли, — кинув репліку Стратон Стратонович. — А ми вже тут думали, що ви польське підданство прийняли. З вашим прізвищем тільки у Познані жити…
(Продовження на наступній сторінці)