у якому персонажі, вшановуючи Октавіана Мамуню, зосереджуються зовсім на іншому: на гілочках вишні в дикому селі, відбитках годинникових стрілок, магнітофонах і свічках, проблемах футболу, зозульках та дверях, оббитих білим дерматином
Увечері поїхали до Мамуні. Виїхали майже всім "Фіндіпошем", принаймні філософським. "Бухгалтерів", як казав Стратон Стратонович, тобто Бубона й Кухлика, не взяли.
Поїхав і Ковбик. По-перше, він відчув, що попереднього разу передав куті меду, тепер "Фіндіпош" нагадував йому переношені чоботи, що розповзлися по швах і їх треба дещо підлатати. По-друге, не підозрюючи про підказку Ховрашкевича, Мамуня зробив перед Ковбиком таку розкладку меню свого майбутнього стола, що Стратон Стратонович навіть про людське око забув вилаяти його — тільки сказав:
— Покличте Антошу й скажіть йому, хай запрягає. А ви, Масік, — звернувся він до Панчішки, — отой одоробло Понюхно та іншомовець Хлівнюк поїдете зі мною. Решта хай наймають таксі або мчать назустріч вітрам електричкою, якщо випити на шар-мак хочеться.
— А Грак, а Ховрашкевич? — уточнив Масік.
— Курортник тепер може походити й нозями — його вже перевиховали, воно проти нас і не писне. А оцього базіку?.. Цього ще треба перевиховувати. Бо у нього не язик, а лопата…
— Я вас зрозумів, Страт Стратич.
— А де оцей, народжений позувати?
— У нього сьогодні суд, Страт Стратич. Просив передати вам привіт…
— Хай він той привіт передасть мадам Карапєт. А заодно передасть їй кілька поцілунків, загорнутих у целофан. Вона поцілунки у целофані так само любить, як я його привіти… От іще носить земля типчика… Ну й колективчик у нас зібрався! Одного ледь за хабарництво не посадили, другого—за багатожонство, третє фрукти-овочі продає… Четверте язиком патякає… Понюхно любовні записки коханкам пописує… Ви, Масік, уже з Хлівнюком каву попиваєте. Ви мені як перед богом скажіть, ви з Ховрашкевичем що — і справді думали, ніби Хлівнюк вашим директором буде?
— Як перед богом, Страт Стратич: думали! Ховрашкевич думав. Він ту каву перший з дому приніс…
— У-у-у! — завив вовком Стратон Стратонович. — А воно ж мені клялося: "Ви для мене, Стратон Стратонович, — як рідний батечко!" У-у-у-у! Ідіть уже! Бачити вас обох тепер не можу…
В уяві Ковбика постала ще свіжа, не стерта в пам'яті картина. Він якраз тоді повернувся з Парижа. Кабінет Хлівнюка. На столі — пляшка болгарської "Плиски", а поруч — три чашки кави…
"А потім ще ж мололо язиком, — нагадав сам собі Стратон Стратонович, — формувало у коридорі з Понюхном громадську думку: "То його на заступника директора прислали з перспективою! То я вже це чув… Тепер він буде новим директором… Як тільки Ковбику (так і сказав: "Ковбику", чим дуже вразив усіх фіндіпошівців, бо до цього завжди, навіть на дуже далекій відстані, вживав тільки "Стратон Стратонович") стукне шістдесят — Хлівнюк займе його місце. Пом'янете моє слово…"
Ховрашкевич сьорбав каву й розпатякував:
— То називається — кава уприкуску… То моя мати колись так пила… Щоправда, не каву… Кави у нас тоді не було… А чай… Точніше, й не чай, бо й чаю тоді у нас не було… А гілочка з вишні… Вона їх кидала в окріп…
— Уявляю, в якому ви дикому селі виросли, Ховрашкевич, — вторгнувся до кабінету Стратон Стратонович. — Коньячок попиваєте? Каву Ховрашкевича? І це серед білого робочого дня?! У першу зміну, так би мовити? Та ханиги в цей час іще не похмеляються! Ану прикрийте оцей "Фіндіпош"! Це що вам тут — богадільня?..
— То ми, Стратоне Стратоновичу, якраз думали вас покликати…
— Що ви думали, що ви думали?! Хлівнюк підвівся і, вибачаючись, вийшов.
— Ви що, Ховрашкевич, ото й справді думаєте, що оцей Хлівнюк, — кивнув він на двері,— буде директором "Фіндіпошу"?
— То я що? То я вам скажу…
— Скажете матусі Карапєт! То вона цю плітку у буфеті розпустила. А ви підхопили, як останній дурень. Рано ви свого шефа проводжаєте… А ще ж учора збиралися спати на килимку біля мого диванчика. "А я там калачиком, Стратоне Стратоновичу, калачиком ляжу. Вам уранці цигарок принести чи якусь пляшечку відкупорити… Хто там у санаторії без мене все це зробить? То я з вами поїду в Крим…" — передражнював Ковбик Ховрашкевича. — А ви, Масік… Всяку мерзоту на своєму віку зустрічав, але такого ще не доводилося. Ви ж у мене, Масік, вдома, попиваючи французький коньяк, клялися у довічній вірності… А тепер?.. Ні, ви бачили оцю тихонію… Я ВАС обох витяг у люди! Премії, грамоти — все вам! А вони тут коньяк до одинадцятої ранку дудлять… Мабуть, уже й змова проти мене…
— Змови нема, Страт Стратич… Ми пили мовчки, Страт Стратич, — поспішив запевнити Панчішка.
Мамуня пішов до Антоші. Напівсонний, з візерунчатою пом'ятою пикою, водій якраз збирався перегнати автомашину з одного місця на інше: із тіні на осоння. Його робочий день нагадував сонячний цикл. Клавдій Миколайович Хлівнюк називав це по-своєму: "епіцикл". Полягав цей "епіцикл" у тому, що протягом дня Антоша переставляв машину по колу за сонцем: крутився навколо дерева улітку, заганяючи автомобіль у тінь, а взимку навпаки — на осоння, і цілісінькими днями спав. З його обличчя легко можна було прочитати, на чому він лежав: на кермі, на сидінні автомобіля чи просто на кулаку, на власному чотиригранному годиннику. Михайло Танасович Ховрашкевич запевняв фіндіпошівців, що одного разу бачив на Антошиному обличчі навіть відбитки годинникових стрілок. Цю загадку природи ніхто у "Фіндіпоші" не міг пояснити. Навіть сам Михайло Танасович, котрий, як відомо, знав те, чого ніхто не знав.
Коли Антошу будив сам Стратон Стратонович, то неодмінно зауважував:
— Ви не за покликанням у мене працюєте, Антоша! Вам би запустити бакенбарди та у брандмайори податися, а ви у водії пішли!
Сідалковський висловлював інші думки, скрушно похитуючи головою:
— Антоша, ви так зовсім зітрете своє обличчя. Залишаться тільки візерунки!
Ховрашкевич завжди радив:
— То я тобі так скажу, Антоша…
— Йдіть ви до своєї мами! — відповідав Антоша, ніколи не вислуховуючи порад Ховрашкевича до кінця…
Коли ж його заставали сонного одразу кілька фіндіпошівців, то він перелякано кліпав очима, плямкав губами, як короп, викинутий на берег, і бурмотів щось таке нерозбірливе, що навіть Хлівнюк, який знав усі іншомовні слова, був тут безсилий.
Хоч ті слова й не піддавалися перекладові, а Клавдій Миколайович все ж намагався їх роз'яснити: "Так сказать, нонсенс!"
Стратон Стратонович виходив з контори рівно через десять хвилин після того, як посилав до Антоші гінця. Антоша заводив "Волгу" і, тримаючи її "на парах", чекав, коли вийде й де саме зупиниться Стратон Стратонович. Ковбик, як правило, зупинявся посеред двору, і Антоша під'їжджав до нього, як до автозаправочної,— правими передніми дверцятами до лівого плеча Стратона Стратоновича. Ковбик відчиняв дверцята з словами "боженьки-боженьки", опускався на сидіння, ствердно кивав головою: мовляв, можна рушати, Антоша подавав сам собі завжди одну й ту ж команду:
— Вйо, бо дощ і коні мокнуть!
Цього разу, приїхавши до будинку готельного типу, в якому на другому поверсі мешкав Мамуня, Антоша різко загальмував, незважаючи на пухнастий сніг, під яким міг лежати лід, і сказав:
— Злазьте! Приїхали!
Вечір насувався із швидкістю доброго ескадрону хмар, що риссю супроводжували сонце до самого обрію, так і не давши йому цього дня виглянути на світ.
— Отут і живе наймолодший мозок "Фіндіпошу"? — задерши голову, спитав Стратон Стратонович. — А де ж його вікно?
— Третє праворуч! — поспішно повідомив Панчішка, при цьому роблячи якісь дивовижні рухи, які Ковбик вважав уже зайвими.
— Он те? А що ж ото воно робить з ложкою в руках? Облизує чи пробу з борщу знімає? — запитав Стратон Стратонович, помітивши на білих фіранках темний силует Мамуні.
— Йолі-палі! — тихо лайнувся Панчішка. — То він, Страт Стратич, цілуватися вчиться!
— Як цілуватися?! — здивувався Стратон Стратонович. — А ложка для чого?
Ковбик піднімався темними сходами, над якими хтось викрутив лампочку. Панчішка дріботів попереду і підсвічував йому дорогу сірниками.
— То його Сідалковський навчив ложку цілувати. Пожартував з нього…
— Хай тепер сам із собою пожартує, — зловтішно промовив Стратон Стратонович. — Йому он сьогодні, я чув від Карапєт, припаяли ще одні аліменти…
— Це треба замочить! — радісно вихопилося у Понюхна.
— Що саме? — перепитав Ковбик. — Двадцятип'ятиріччя Мамуні.
— Двадцятип'ятиріччя? Ви б замочували все підряд. Понюхно: і горе, і радість. Аби тільки тельбухи набити на шар-мак…
На сходи упав золотий промінь, що радісно вистрибнув з відчинених дверей Октавіана.
— Здрастуйте, Стратоне Стратоновичу, о! Спасибі, що прийшли, о! — витираючи руки рушником, поспішно говорив Мамуня.
(Продовження на наступній сторінці)