Спали в Івана Івановича — так звали товариша Фройндшафта. Дізнавшись, що Ядзя — полька із самої Варшави, Іван Іванович забув німецьку мову і намагався перейти на польську, яку він знав там само, як і Сідалковський.
Після третьої чарки, коли Ядзя скинула чобітки й почала сушити ноги біля грубки, Сідалковський попросив пробачення у господарів та Капітульської — сказав, що хоче на півгодинки забігти до свого шкільного приятеля, — і, перекинувши шарф на плечі, вискочив з низької сільської хати, яка, обклавшись цеглою, зовні виглядала солідно й величаво.
До приятеля Сідалковський не пішов. Залишаючи глибокі сліди в снігу, попрямував на старе вапнярське кладовище. Десь тут була похована його мати…
Він довго блукав поміж засніженими гробками. Старий сторож, дід Тимофій, у якого сльозилося на вітрі одне око, довго придивлявся до Сідалковського.
— А кого ти шукаєш, чоловіче?
— Могилу Мотрі Сідалко, — оглянувшись, тихо промовив він, соромлячись своїх слів.
— Кого, кого? — дід Тимофій, очевидно, був не тільки підсліпуватий, а ще й трохи глухуватий. — Зайди з правої сторони і крикни мені в оце вухо, — вказав він скоцюрбленим від часу й праці пальцем.
— Мотрі Сідалко! — з наголосом на "о" гукнув, ще раз оглянувшись навколо, Сідалковський.
— То це ти її син будеш?
— То не має ніякого значення, діду…
— Родич? — не почув відповіді сторож.
— Родич, родич! Знаєте, то покажіть, не знаєте, то йдіть до церкви — сам пошукаю.
— Як не знать? Я тут усіх знаю. Не перший год замужем! Он її могилка! Уже й запала. Нікому доглянуть. Синок десь повіявся. По морях чи по окіянах. А вона тут сама лежить…
— Спасибі, діду, — кивнув Сідалковський. — Ви тут залишайтесь. Далі не йдіть. А то сніг глибокий…
— Та чого там! Я ж у чоботях! Он ти в черевичках модних, і то… Нам не привикать. Не перший год замужем!
Дід починав дратувати Сідалковського. "Якраз нікого нема, вечоріє… Так ні, чорти пруть за мною цього пенька старого…"
— Ось це! — показав пальцем дід. — Бідна, воду снігову п'є. Нікому могилки підправить. А ти хто будеш? Не син? Га-а! Не син, кажеш? Я так і пойняв. Той повіявся. По морях, по окіянах, кажуть.
— Спасибі, діду, йдіть уже. Я сам трохи побуду. Постою, кажу, сам! — люто крикнув Сідалковський у підставлене вухо діда Тимофія.
— Сам постоїш? Постій сам. Все пойнятно, — погодився дід, зібрався було йти, але раптом повернувся, запитав: — А ти случайно не синок Мотрі? Га-а? Не синок, кажеш? Пойнятно! Той повіявся по морях, по окіянах! Дай закурить!
— Не курю, діду!
— Нема чи жалко?
— Не курю!
— Ага-а, не куриш… Пойнятно. Не перший год замужем…
Сідалковський швиденько витяг табличку, викрутку, кілька шурупів і, поки між гробками маячіла похила дідова спина, поспішно почав віддирати стару, вже заіржавілу табличку. Потім причепив нову, чавунну, з написом "М. М. Сідалковська". Пересвідчився, чи надійно прикріплена табличка, й оглянувся: згорблена постать сторожа ніби розтанула в сутінках.
"Слава богу, — тихо промовив Сідалковський. — Коли б ще випав сніг та притрусив оці сліди трохи. А краще б завірюха почалась…" Він хотів уже йти, але якесь внутрішнє почуття ніби прип'яло його до могили. Все єство несподівано огорнув страх. Він різко повернувся— й закляк… Поруч, за сусіднім хрестом, стояв, спершись на ціпок, дід Тимофій. Він скрушно хитав головою і, пересилюючи вітер, що раптово затанцював між могилами, гукав:
— Пойнятно! Не перший рік замужем! А її син десь повіявся!..
…Ядвіга вже спала, коли Сідалковський повернувся. Постіль, свіжа й накрохмалена, так і виблискувала під сяйвом електричного світла, що пучком падало до хатини із світлиці.
— Де ти так довго ходив? — спитав Іван Іванович. — Дружина твоя вже заснула…
— Та знаєте… Слово за слово, чарка за чаркою…
— Сідай, роздягайся, розказуй. Як там? Де ти? Ким ти? Як там Київ? Мабуть, уже доктор наук?
— Кандидат, — скромно поправив Сідалковський і, піднявши палець угору, так повторив цю фразу, ніби й сам хотів її запам'ятати: — Кандидат! По соціології. Філософ. Сучасний Фейєрбах. — Від брехні, як алкоголік від порції вина, Сідалковський отримував насолоду.
— Таких ще Вапнярка не знала…
"І ніколи не знатиме", — хотілося додати Сідалковському, але він змовчав.
Іван Іванович тим часом продовжував, звертаючись до дружини:
— Чи не так я кажу, Валентино Іванівно?
— Авжеж! Авжеж!
Сідалковський дивився на них і думав: він говорить питальними реченнями, вона — окличними. Він короткими, а вона ще коротшими, а головне — з усім погоджується. Припливла фраза Ковбика, котру Сідалковський, дивлячись на Валентину Іванівну, одразу перефразував: "Де б собі таку дружину знайти?"
Валентина Іванівна не належала навіть до провінційних красунь. Видно, тієї краси у неї і в молодості було не густо, тож і до свого передпенсійного віку нічого не взяла. Окрім доброти, лагідності, сліпої довіри до слів Івана Івановича та ще юнацької зачіски — віночком на потилиці. "Не зачіска, — дивився на її високу, трохи сутулу, з запалими грудьми постать Сідалковський, — а підкова на щастя, в якій алюмінієвими дротиками пробивається перша сивина…"
Валентина Іванівна належала до господинь моторних, гостинних, хоч і мовчазних. Невеличкі, глибоко посаджені чорні очка інколи втомлювались і дивились на світ зажурено й печально. Іван Іванович це одразу помічав:
— Сідають акумулятори? Більше доброти в очах, Валю! Євграф ображається.
Валентина Іванівна вмикала якісь резервні джерела струму, і її чорні очка, як молоді кошенятка, раптом загравали, вистрибували й сміялися.
— Чудово! — вихопилося в Сідалковського.
— Що "чудово"? — перепитав, геть сп'янівши, Іван Іванович.
— Чудово, що я знову у Вапнярці, з вами, Іване Івановичу. А пам'ятаєте отой костюм, що я привіз із Генуї чи Венеції?
Почалися спогади. Повкладались тільки перед світанком. Прокинувшись, Сідалковський одразу кинувся до дзеркала, що стояло тут же, біля ліжка, і в яке, здається, ніхто ніколи не дивився. Як, до речі, ніхто й не лежав на тому ліжку, де вони спали з Ядвігою між високих подушок, дивовижних покривал, рожевих фотокопій з якихось японських картин і каравану слоників, що йшли кудись у підніжжя трюмо подвійним караваном повз невеличкі пластмасові пальми й кипариси, на яких проглядали запорошені пилом слова "Привіт із Ялти".
Сідалковський глянув на себе. Обличчя йому не сподобалося. По-перше, не доспав, по-друге, перепив. "Щоб це вперше і востаннє,— суворо наказав сам собі.— Отак деформувати чудове лице?! Це ж просто злочин!.."
Відслонив фіранку. За вікном висіла сором'язлива, як дівчина на виданні, зимова тиша. Ні хурделиці тобі, ні завірюхи. У Сідалковського настрій підупав.
— Доброго ранку, моя люба! — сказав він Ядзі, побачивши її відображення на дверцятах полірованої шафи.
Красиво потягаючись, вона надягала на свої стрункі, в міру повненькі ноги панчішки. "А вона не така вже й погана, — задоволено відзначив Сідалковський. — Особливо знизу".
Нашвидкуруч поснідавши, вирушили на кладовище. Сідалковський ішов, мов крізь стрій, між своїх земляків і не знав, що йому робити: вітатися чи вдати, що приїжджий. Про всяк випадок вітався, але розмов уникав. Дивився на хрести, пам'ятники, що вже чорніли на видноколі. "Аби хоч не було того дурнуватого діда!.."
І тільки тепер Сідалковський помітив учорашні свої сліди. Вони непевно петляли поміж могилок і видавали його, так він думав, з головою. Та ще й Ядвіга наче все зрозуміла: йшла впевнено і правильно, наче вчора не він тут був, а вона. Подивилася на свіжу табличку, поклала трохи зів'ялі, але жагучо-червоні гвоздики, постояла, схиливши голову. Повернувшись до Сідалковського, зазирнула йому у вічі. Він не витримав того погляду, спалахнув, як квітка, що забула своєчасно розквітнути, і хотів було випалити своє улюблене: "Таке се ля ві, ма шер…" Але не сказав нічого. За далекими хрестами, наче в тумані, стояв дід Тимофій, як німий докір совісті, і, як здалося Сідалковському, скрушно хитав головою.
— Той, хто зраджує матір, — тихо мовила вона, — той здатний на все. Той, хто відмовляється від свого імені,— не вартий нічого. Той, хто відмовляється від свого, той не вартий довір'я…
— Ти про що? — стривожився Сідалковський.
— Та так, — відповіла вона. — На цвинтарі чомусь завжди згадуються філософи. І великі, й малі…
Вони мовчки залишили кладовище і попрямували до вокзалу. Сідалковський ще раз оглянувся — його спину ніби свердлив чийсь докірливий погляд. Біля материного хреста стояв дід Тимофій і намагався прочитати напис, що його звечора причепив Сідалковський. Але ніяк не міг: старечі очі сльозились, і солоні краплі срібними кульками падали до його ніг.
РОЗДІЛ XXXII,
(Продовження на наступній сторінці)