— Так от, Едуарде Кайтановичу! Моя вам щира порада, батьківська, можна сказати: ви на такій роботі… Та й до пенсії ще далеченько… Не пийте. Стільки… Так, чого доброго, і до Глевахи рукою подати… А потім, будьте скромніші! Ну для чого вам було ото казати, що у вас день народження? Моє оте миршаве зрозуміло це все по-своєму… Ага, раз іменини, то й обов'язково фотографуватися треба… на згадку… Молодий спеціаліст, вчорашній випускник. Воно думає, що це йому в інституті… А це інститут життя. Вийшло трохи негаразд. Добре, що я його зупинив своєчасно. А вчора забрав у нього й ті фотики. Мало що у житті може трапитися… Отож я вам щиро раджу…
— Спасибі за пораду і батьківську турботу, Стратоне Стратоновичу. У вас таки й справді добре і чуле серце!
— Все йде від генів, — зробив вигляд, що не вловив іронії, Стратон Стратонович. — Від генів доброти і приязні до ближнього, що закладені в наш організм з молоком матері. Чого не скажеш, звичайно, про найдосконалішого робота, якого, як відомо, такими рисами не наділяють. Що ж вас знову привело у наші, як сказав би мій заступник, апартаменти? Звичайно, якщо це не секрет…
— Якщо не заперечуєте, то я спочатку з вашого дозволу сяду.
— Будь ласка, дорогий! Будь ласка, краще сідайте тут, ніж… А втім, я не це хотів сказати. У мене таке враження, що ви закінчували не фінансово-економічний інститут, а Інститут культури імені Корнійчука.
Благоуханний тільки запитально звів на Ковбика брови і відкопилив нижню губу. Але нічого не запитав. Ковбику здалося, що той не зрозумів його.
— Я спробую розшифрувати свою думку: ви, як захочете, до біса-таки виховані й скромні. Мені подобаються ці риси у вашому ревізорському характері… Що ж сьогодні привело вас до нас? Невже ревізія і досі незакінчена? — Ковбик перебував у тому благодушному стані, в якому перебуває шахіст-любитель, що несподівано для себе виграв не одну, а дві підряд партії, та ще й у гросмейстера.
Благоуханний мовчав, наче набрав у рот коньяку "Дойна" і, не ковтаючи, якийсь час смакував. Ковбик розцінив це мовчання по-своєму: Благоуханний переродився і в ньому після фіндіпошівської ревізії знову народилося дитя — чисте й безневинне.
— Я щасливий вас бачити, — сів за стіл Ковбик, але перед цим переможно підсмикнув штани. — Ніщо в світі так дорого не цінується, як синівська любов і безкорислива відданість своєму покликанню! Чи не так, Едуарде… От ім'я ваше запам'ятав, а як по батькові — убийте, не можу згадати!
— Кайтанович, — скромно підказав Благоуханний.
— Дякую, або, як каже у цих випадках мій заступник, мерсі. Присувайтесь ближче. Не люблю, коли людина від людини на такій віддалі сидить… Признаюсь вам чесно…
Ковбик був таки в доброму гуморі. Благоуханний присунувся. В усій його згорбленій цього разу постаті, зім'ятому костюмі, кволій, силуваній посмішці — безпорадність, безвихідь і неприхована неприязнь до Ковбика, що могла перейти в чорну ненависть, якби не купка фотоетюдів, котрі красномовніше за всякі цифри свідчили про наслідки недавньої ревізії.
— Ви прийшли за фотокартками? — уточнив Ковбик, не знімаючи задоволеної посмішки з власних уст, яка свідчила про міцний сон і спокій Стратона Стратоновича, котрий другу підряд ніч почував себе кришталево чесним і чистим. — Ви прийшли за фотокартками. Повинен вам сказати: усі фотики вийшли на славу. Вам, Едуарде Кайтановичу, буде що згадати…
— Я в цьому тепер не сумніваюсь, — криво усміхнувся Благоуханний і для чогось підсмикнув праве плече.
— Ви відберете фотики самі чи мені для вас персонально підібрати?
— Мене ваші фотики не цікавлять! — буркнув ревізор.
— Я розумію, — не дав йому закінчити Стратон Стратонович, демонструючи свою здогадливість. — Вас цікавлять негативи. Скажіть, я вгадав?
Благоуханний тільки зміряв його поглядом: що ти, старий, ще корчиш із себе дурня? Тут і дитині, мовляв, зрозуміло.
— Мовчання — знак згоди, — Ковбик сяяв, як начищений краб на кашкеті молодшого офіцера морської служби. — Ви їх можете одержати. Вони лежать за десять кроків від вас. Он у тому сейфику, — показав Стратон Стратонович мундштуком і спіймав себе на тому, що останні два слова вимовив тоном Нещадима. Стало не по собі. Ковбик натис на головку запальнички. Звідти випурхнув голубою пташкою вогник і вп'явся червоним язичком у бурштиновий кінчик цигарки. — Але за ці негативи я хотів би дещо мати…
— Що саме? — напружився Едуард Кайтанович, ніби найбільше боявся цієї пропозиції.
— Ну, по-перше, гарантії, що ваш брат по ревізії після вас у "Фіндіпош" і носа не поткне… — Ковбик поклав цигарку, з якої струмував ледь помітний сизий димок, на краєчок попільнички у вигляді балерини. — По-друге, ви мені по секрету скажете, хто написав того листа. Лист, сподіваюсь, не анонімний?
— Ви ж знаєте, я не маю права розголошувати таємниць, якщо того вимагає автор…
— А хто вас примушує розголошувати? Скажіть мені тихо на вушко, по секрету, так би мовити. Я ж теж не маю права віддавати вам ті негативи. Вони ж не мої — Мамунині. Але віддам… І, завважте, тільки з любові до вас… — Ковбик сміявся прямо в обличчя Благоуханному, насолоджуючись відчуттям помсти. — Тільки з любові… Чуєте?
— И-и! — начебто прокашлявся Едуард Кайтанович. — Гаразд. Я вам скажу…
Стратон Стратонович насторожився й притих, аби не злякати пташечку, яка ось-ось мала вилетіти із свого гнізда.
— Ваш колишній заступник…
— Нещадим! — вихопилося у Стратона Стратоновича. — Ти бач, папаха йому спокою не дає. Ти бач… Претендент! І все? Іншого підпису там немає?
— Є.
— Чий?
— Варфоломія Чадюка.
— Чадюка?! — випустив дим Стратон Стратонович. — І що ж вони з мене хочуть?
— Запитують, до якого часу буде сидіти у фіндіпошівському кріслі оцей, — на слові "оцей" Благоуханний зробив наголос, ніби відчуваючи від того певне задоволення, — оцей хабарник, злодій, шахрай і викрутень…
— Так і написали "викрутень" чи ви це від себе додали, Едуарде Кайтановичу? — уточнив Ковбик.
— Так і написали!
— Оригінальне слово. Цікаво, таке словечко у словниках зафіксоване чи вони самі придумали? А втім, біс із ним? Філологія — це справа мого Ховрашкевича. Ми з вами фінансисти! Отже, викрутень?.. Ох і жмикрути! — Ковбик похитав головою. — Нічого не скажеш. Це мені до душі! Визнаю, але тільки як комплімент. Як заслугу! Решта у листі — брехня. Ви ж під час ревізії й самі в цьому переконалися. Чи не так, Едуарде… е-е-е… Кайтановичу? Чистісінький наклеп! До чого я все це веду? Тільки до одного. До Нещадима. Як ви думаєте, якщо цього наклепника Нещадима… Чадюк — то пішак… То старий і беззубий псюра. Гавкає, але вкусити не може. Мене сьогодні цікавить оцей викинутий із "Фіндіпошу" доктор… Едуарде Кайтановичу, ви крупний спеціаліст. Не дивіться так на мене, у цих словах ні краплі іронії. Я серйозно. Я до вас, як батько до сина. Скажіть, ми зможемо з цього доктора зробити кандидата? Га-а? Тільки чесно. У вас же досвід!..
— Більшого досвіду, ніж у вас, у цій справі, боюсь, ні в кого нема…
— Ви мені душу мажете лоєм… А якщо без компліментів?
— Я цим не займаюсь! Це ваша справа. Можете подати на суд, але я особисто цього робити не раджу. Кожух і шапка можуть несподівано виплисти на поверхню… Як це трапляється з трупом: його кидають з каменем у воду, а він через тиждень-другий з'являється на поверхні, як найпереконливіший доказ…
— Гм! Так що ж ви мені радите?
— Заспокоїтись.
— На чому?
— На досягнутому.
— Ну-ну! — Ковбик знову підвівся, взяв цигарку і почав смоктати. — Що ж мені придумати? Ну, у вас же голова, Едуарде Кайтановичу! Невже ніякої оригінальної мислі? Ви ж мудрагель!
— У цій справі, кажу вам, більшого мудрагеля, ніж ви, не знайти!
— А ви блюдолиз, виявляється. Блюдолиз і скромняга. Ніколи не думав, що у вас більше лою на язиці, ніж, пробачте, під черепком… А втім, я від вас більшого хочу, ніж запланував… — Ковбик вийняв з рота цигарку. У нього й справді несподівано з'явилася думка, яку він вирішив поки що приховати від ревізора, але поділитися нею найближчим часом із Нещадимом. Клин треба вибивати клином. А вголос додав:
— Гаразд! Я вам віддам негативи, але ви напишете Нещадиму і… Чадюку такого листа, якого я вам продиктую…
— Але…
— Едуарде Кайтановичу, після ревізії, як ви знаєте, не може бути ніяких "але"… Ви напишіть, а я відредагую. — Ковбик на певний час замислився. — Можна розпочати, скажімо, так: "Вашого листа перевірено. Жоден факт, наведений у ньому, не підтвердився. Випадок з черевиками — історія давноминулих днів. Що ж до кожуха і шапки, то справа мала місце. Але гроші своєчасно сплачені, внесено їх ще за кілька тижнів до ревізії".
— А якщо Нещадим напише на мене?
(Продовження на наступній сторінці)