— Як бачите, у мене є перше і друге. А щодо розуму, то хоч відбавляй. На нас двох вистачить. Грошей, щоправда, ледь на одного вистачає. Якби їх вистачало, як розуму, хоч на двох — негайно одружився б. А якби на трьох — узяв би собі вдову, — згадав він життєву програму Грака. — 3 приданим…
— А без приданого?
— Я маю на увазі дитину, а ви щось інше?
— А серйозності? — уникнула Тася конкретної відповіді.
— Цього теж хоч позичай. Але, пам'ятаючи, що світ уцілів, бо сміявся, роблю те ж саме. Раджу і вам… Пробачте, а ви, Тасю, випадково не вдова?
— Ви шукаєте вдову чи приданого?
— Ну, як вам сказати… — Сідалковський ковтнув коньяку, допитливо вивчаючи Тасю. — Якщо чесно, то я просто вдову, а мій приятель — вдову з багатим приданим.
— Я, очевидно, не підійду ні для вас, ні для вашого приятеля, — Тася мило і щиро посміхнулась.
Після цієї фрази її наївність здалася Сідалковському оманливою, як і його гра у закоханість. Він уже радий був би залишити дівчину в спокої й піти геть, ось тільки природжена чемність не дозволяла цього зробити. 3 нудьгою подумав про те, що вони з Тасею ніби дуже давно знайомі, ну якщо не з ясельного віку, то принаймні зі старшої групи дитсадка.
— Я й справді вам сподобалась, чи ви тільки вирішили погратися зі мною в любов? — ні сіло ні впало запитала вона Сідалковського.
Він на мить навіть розгубився: всього чекав, але тільки не такого навального наступу від партнерки, яка досі поводилася пасивно. Виходить, вона тільки вичікувала зручного моменту, щоб раптово й собі піти в наступ, примусити супротивника здатися на милість переможця. На це він аж ніяк не сподівався. "Наскочив на риф! Так недовго й на мілину сісти…" — застеріг сам себе. — У вас що, приступи мовчання, Єв-граф? І з вами таке часто буває? Це у вас тимчасове чи хронічне?
— Коли вирішується питання життя, то одразу так не відповіси, — Сідалковський оглянувся на переповнену залу.
— Вам потрібна чиясь допомога, чи ви боїтесь, що зараз сюди завітає ваша дружина?
— Ні, ви мені таки подобаєтесь! Ще кілька таких влучних фраз, Тасю, і я почну з вами розробляти програму наших наступних дій. Або я одружуся з вами, не замислюючись про наслідки і не цікавлячись ні вашим минулим, ні приданим, або піду геть. Я люблю дівчаток, але трохи не таких, як вИ. Мені здебільшого подобаються ідеальні жінки. Я, до речі, мрію про таку ж дружину.
— Цікаво! Що ж, на ваш погляд, потрібно дівчині, аби стати ідеальною дружиною?
— Дуже небагато! Пару десятків слів, які вона завжди повинна говорити чоловікові.
— А ви ці слова знаєте?
— Як двічі два!..
— Можете поділитися секретом? Мені б дуже хотілося першою в цьому незрозумілому світі стати ідеальною дружиною.
— І обов'язково моєю?
— Не обов'язково. Це вас задовольняє?
— На даному етапі так. Але я ще хочу до вас придивитися. — Сідалковський витяг авторучку, вирвав з блокнотика аркуш і почав чітко й каліграфічно щось виводити. Закінчивши, подав папірця Тасі:
— Ось цих два десятки слів. Вам вистачить на перших п'ять років. У наступні п'ять їх можна повторити. Чоловік вами не намилується.
Тася взяла гарно списаний аркуш і помітила у ньому п'ять стовпчиків по чотири однаковісіньких слова: "так".
— Як "так"? — вихопилося в неї.
— А отак! Це найголовніше слово у сімейному житті для жіночих уст. Вийдете заміж колись, то згадаєте Сідалковського…
— Так ви уже мене не берете в дружини?
— Тасю! Не беріть мене за гланди, як каже мій начальник Стратон Стратонович. Бо я двічі однієї і тієї ж операції не витримаю.
— Вам, мабуть, такі маленькі і кругленькі дівчатка не до вподоби?
— Ну що ви! — Сідалковський ковтнув кави і відчув, що вона втратила не тільки смак, а й тепло. — 3 маленьких дівчаток виходять маленькі жіночки. А, як на мій погляд, маленькі жіночки — це для кохання, а великі — для любителів…
Тася не встигла відповісти нічого, бо до неї раптом підбігло якесь неприємне, як на смак Сідалковського, дівча, дуже вертляве і таке говірке, ніби заводне.
— Раю, привіт! — кинулось воно на шию Тасі.— Я оце з ніг збилась. По всьому Хрещатику розшукую тебе. Ну як ти могла?! Отак піти?! Не сказати нічого?! Нікому?! І мені також?! Я ж без тебе помру! У мене пропаде вечір! Ви можете собі таке уявити! — звернулася вона до Сідалковського і подала маленьку пухкеньку ручку. — Кукарача, — відрекомендувалася. — Це мене так за невродливість оці красуні прозвали, — кивнула на Тасю-Раю. — А в дитинстві я й справді була як мавпа. Бачили б ви мою фотографію!
— Я повинен вам сказати, — безцеремонно перебив її Сідалковський, — що ви чудово збереглись…
Кукарача ніяк не зреагувала на те. Цмокнула Тасю-Раю в щічку, проторохтіла на прощання:
— Я побігла! У мене ще ділов і ділов!
Сідалковський підвівся на весь свій зріст, якусь мить дав можливість помилуватися собою в профіль та анфас і зібрався йти. Йому ще хотілося потягтися, позіхнути, щоб підкреслити цим: "Мадам, сеанс закінчено. Ви мене більше не цікавите. А не кажу цього вголос, бо не дозволяє моя вища, хоч і незакінчена, освіта".
— Ви в мені розчаровані,— підвелася й собі Тася. — Мене й справді звати Тасею. За паспортом. Раєю мене звуть тільки дуже близькі знайомі і рідні. Мама хотіла, щоб я називалась Раєю. А батько записав Тасею. Ось і весь секрет. Я вас не обдурила.
Сідалковський критично глянув на неї. Тася належала до тих волооких красунь, які не одразу впадають у вічі своєю нав'язливо-рекламною вродою. Великі, ніби втомлені життям і смутком, очі ховалися за ледь вловимою серпанковою поволокою, і Сідалковський не міг без протитуманних фар заглянути в їх глибину, а отже, і в душу, щоб хоч трохи зрозуміти її. Голуба тінь опускалась од вій і падала вздовж чітко вирізьбленого рівного носика з ледь-ледь рожевими крильцями-ніздрями, що. мабуть, роздувалися однаково як від великої любові, так і ненависті. Губки соковиті й натурально червоні, ніби їх перед цим добре масажували, трохи припухлі чи то від сліз, чи то від поцілунків. Останнє припущення Сідалковському більше припало до душі, і йому раптом закортіло й собі відчути смак цих оманливо-свіжих губ. Особливо красивою у неї була верхня губа, що скидалася на вигнутий лук, ледь-ледь покрита смаглявим пушком, що й навело Євграфа на думку: перед ним не натуральна блондинка, як, мабуть, і все в ній.
Сідалковський дивився на неї і відчував, що дівчина, яка щойно здавалась йому такою близькою і доступною, раптом почала від нього віддалятися. А долівка, рівна і ще блискуча після обіднього натирання, несподівано стала крутою, вибоїстою. Стало парко і слизько. "Ніколи не думав, що найважче у житті перетнути оцих два метри паркету, взяти Тасю під руку і піти геть. Ніщо нас так не зближує і водночас не віддаляє, як несподівана жіноча краса".
— Ну що ж ви, Єв-граф! — вона подала йому руку. — На все-е-е? Рада була з вами познайомитися… Спасибі за каву, за коньяк…
Вони вийшли на Хрещатик. Падав тихий лапатий сніг. У світі все було просто і банально, на душі тоскно і сумно.
— І все? — тільки й спромігся він.
— І все, Єв-граф! Я ж вам казала, мені подобаються чоловіки розумні й серйозні…
— Мерсі! Я щиро вдячний, що ви за такий короткий час спілкування зі мною зуміли так швидко скласти про мене думку. Хоч я повинен сказати, не зовсім втішну для мене. Але що ж… Пур ле бозье, як кажуть французи на Сені… Я вам пробачаю.
— Оревуар! — мовила в тон йому, подала руку ніби для поцілунку, високо піднявши її, а тоді різко повернулась і пішла.
Сідалковський якусь мить роздумував, що ж робити йому: йти за Тасею-Раєю чи повернути у протилежний бік і податися на Володимирську гірку, помилуватися замерзлим Славутичем? Радість від жаданої і водночас несподіваної пропозиції Веніаміна Олександровича Жереха раптом вивітрилася з душі і ніби серпанково-голубуватим шлейфом потяглась за Тасею-Раєю…
Він щільніше затягнув шарф, ще кілька секунд подумав. Хотів був зателефонувати Айстрі й сказати, що трохи затримається по роботі, але раптом побачив Арія Федоровича Нещадима. Той стояв осторонь людського потоку і не спускав очей з Сідалковського, ніби зважував: "Підійти до свого колишнього підлеглого чи, може, він сам підійде?.." Сідалковський ступив до нього перший.
— А куди це ви прямуєте, дорогенький? — заспівав, аж до землі згинаючись, Арій Федорович. — Дівчаточко вас залишило, чи не так?
— То моя племінниця.
— Я бачу, у вас чималенький рід, Сідалковський!
— А звідкіля ви йдете, Арію Федоровичу? — поцікавився Євграф і, не даючи йому розкрити рота, закінчив за нього: — Як завжди, з Академії наук чи з Ради Міністрів?
— Був там і там!
— Пропонують якусь нову посаду?
— Пропонують, дорогенький, пропонують.
— Не відмовляйтесь, Арію Федоровичу, не відмовляйтесь…. Я вас прошу…
— А чого це ви мене просите? Від імені Ковбика, щоб я його залишив у спокої?..
(Продовження на наступній сторінці)