— Арію Федоровичу, ви мене б'єте у сонячне сплетіння. Ви ж знаєте, я до іншої парафії належу. Я ж не претендент на Ковбикову папаху… Мені б таку роботу, аби не обтяжувала голову думками. Хай краще пухнуть кишені від грошей, ніж голова від думок…
— Таку роботу я вам можу підказати.
— І що ж ви хочете взамін?
— Люблю, дорогенький, здогадливих людей!
— А що ж тут складного: стільки разом висиділи людино-годин…
— А така роботка є. І вакантне містечко, любесенький, є… І установа ж яка! Вам і не снилось!
"Не снилося й тобі", — подумав Сідалковський, трохи зверхньо й зневажливо дивлячись на Нещадима, на того Нещадима, від поглядів якого колись у "Фіндіпоші" в багатьох серце з ритму збивалося.
— Ви мене інтригуєте, Арію Федоровичу, як дамочка своїм розрізом на спідниці… Але я відчуваю, що ви робите це з чистої любові до мене. Так би мовити, любові без взаємності… Чи ви за цю любов вимагаєте якоїсь плати?..
— Тільки з любові, дорогенький, тільки з любові… Від вас вимагається малесенька послуга… Ну, зовсім мацюпусінька… Отакенька, — стулив свої тонесенькі безкровні губки Нещадим. — І, вважайте, посада ваша… Я й протекцію можу скласти… Я уже й замовив словечко… Сказав, що маю таку людинку на приміті…
— Людину, — вніс поправку Сідалковський…
— Так, так, людину… Я не хотів вас образити… То я теж із любові до вас. Роботка легесенька… Треба тільки три пальчики скласти і легесенько, не поспішаючи, водити пером… А ви це робити вмієте… Я ваш почерк знаю… От тільки біда — туди своєчасненько треба на роботку приходити, а ви, як мені пам'ятається, не дуже полюбляли це…
— Ну й пам'ять у вас, Арію Федоровичу, Вашу пам'ять та дати акторам — суфлери, як мамонти, вимерли б…
— Пам'ять і зв'язки, дорогенький… Вашому Ковбику недовго лишилося царювати…
— Може, краще підемо і пропустимо по одній, як кажуть хрещатицькі алкаші? — запропонував Сідалковський.
— Я з підлеглими не п'ю, — закопилив губу Арій Федорович.
— З колишніми, — уточнив Сідалковський.
— Тим більше, дорогенький. А якщо п'ю, то у своєму колі, любесенький!
— І велике у вас коло?
— Чималеньке, дорогенький…
— Головне, аби не дуже роздуте, бо під час шторму воно швидко лопається, Арію Федоровичу. Тоді його й хвилі на поверхні не тримають…
— Я не про рятівне коло, дорогенький!
— А я саме про нього. Бо те і те кола від надмірного роздування розриваються. Оревуар, як сказала щойно моя нова знайома, — Сідалковський підняв руку над головою.
Сніг начебто перестав падати. На Хрещатик опускались біляві сутінки з підковоподібними тінями під електричними ліхтарями. Недалечко від третього телефону-автомата, як здалося Євграфові, стояла Тася. А Нещадим і не думав прощатися, його потягло на похвальбу:
— Тепер ваш Ковбик через Ховрашкевича запрошує мене на роботу!
— То йдіть, ідіть, — порадив Сідалковський. — Чого ж ви так довго роздумуєте?
— Вам легко сказати "йдіть"… Я знаю цю хитресеньку лисичку в шкурі павука… Чого це йому раптом забандюрилося?
— Дисципліна упала, Арію Федоровичу, дисципліна… Порядку у "Фіндіпоші" нема. От і запрошують вас туди… Ідіть. — Сідалковський повернувся й рушив до телефонів-автоматів…
— А як же ваша роботка, дорогенький? Ви навіть не поцікавились, в якій це установі… Вам і не снилось…
— Робота — не вовк… від мене не втече! — Останні слова скоріш адресувалися Тасі, яка, помітивши Сідалковського, поспішила до підземного переходу. — Від мене не втече…
РОЗДІЛ XVIII,
де Стратон Стратонович міркує про інфузорії й господарське мило, прокладки для кранів, авторитет, вічко у дверях, солярій, молодого спеціаліста Мамуню, доктора, який має стати кандидатом, море рожевих снів і помилки молодості
Оптимістично настроєний Стратон Стратонович, мугикаючи "Арію шефа", широко розчинив двері власного кабінету і набагато впевненіше, ніж учора, вмостився у крісло. "Ні, Мамуня таки молодець, — думав Стратон Стратонович про цього маленького, вічно переляканого фіндіпошівця. — Єдине погано, що воно може завтра і тобі до вуха приставить, якщо йому накажуть, "фотогармату". Слизняки! Мокриці! — заводився внутрішньо Стратон Стратонович, як двигун внутрішнього згорання. — Безхребетні! Амеби! Інфузорії…"
Стратон Стратонович підійшов до вікна, гидливо плюнув у відчинену кватирку і звернувся сам до себе:
"Ти мені от що скажи, Стратоне: яка ж мерзота, який же бухгалтер написав на тебе отой пасквіль? Це ж хтось із своїх! Це тільки той, хто тебе як своїх п'ять пальців знає. Навіть про черевики написав! Ух, гидомир! Гнида недоношена! Воша недобита!.. Сідалковський? Це соціально порожній тип. Хлівнюк? У цього світогляд не ширший за власного лоба! Не чола, а саме лоба! Але претензії… Бач, уже й собі папаху натягло… Невже оцей? Понюхно? Скупердяй! Як на шар-мак, то й мило господарське їстиме! За карбованця зайця пережене!.. Грак, цей маленький сімейний диктатор? Після тієї камери йому вже не піднятися. Та й сиділо воно в цей час… Кнюх? Оця напівпостать з напіввідчинених дверей, Кирило-Гаврило? Цей може! В ім'я папахи? Ні, в ім'я власного задоволення! Цьому аби комусь було гірше, ніж тобі! Мурлоїд! "Людина для галочки"! Як його випустили в цей світ? Невже воно написало?.."
Зненацька відчинилися двері, і зайшла Віоріка з припухлими повіками. Ковбик розсердився, що перервали його глибокий аналіз. Невдоволено зиркнув на її негарне обличчя в плямах, потім перевів погляд на живіт, який здавався йому більшим, ніж будь-коли, і безцеремонно запитав:
— Що, і ви вже з ікрою?
Віоріка кліпнула приклеєними віями, ніби намагаючись збагнути зміст цих слів. Коли ж вона нарешті розшифрувала їх, у її організмі несподівано спрацював якийсь механізм, а може, прорвалися в двох місцях прокладки від кранів, бо з її очей водночас бризнуло стільки сліз, що, якби там не було домішок солі, тією водою можна було б поливати усі фіндіпошівські фікуси.
— Ну інтелігенти зібрались! Ну тонкосльозі! Уже не можна й висловитися образно! Я ж до тебе люб'я! — він намагався обійняти її за плечі.— Я ж до тебе по-батьківськи! Он завтра премію даватимуть, а ти плачеш… Ти мені щось хотіла сказати? Ну-ну!
У Ковбика була добра й лагідна душа, усі людські болі торкалися його серця, а особливо ті, що якимсь чином загрожували його авторитетові. Він і хвалив цнотливу Віоріку, аби тільки та заспокоїлась, і просив пробачення, але це викликало у неї ще більший потік сліз. Ковбик, знаючи, що людське тіло на вісімдесят відсотків складається з води, злякався, аби до вечора із неї не залишився сам кістяк у торбі з одягу.
— Припини негайно! — гримнув нарешті сердито. — А то ще подумають, що я тебе, вагітну, збирався зґвалтувати… Що ти хотіла?
— Там… там!
— Ну-ну… Що там?
— Там, у приймальні… отой… Ну, він знову тут… Такий грізний…
— Ревізор?
— Ревізор! — повторила Віоріка, витираючи сльози.
— Ну, не такий уже він грізний, як тобі крізь сльози здалося. То воно тільки туману напускало. Витри сльози — і хай переступає поріг…
— Ви неначе дипкур'єрським поїздом примчали, мій любий! — Стратон Стратонович спробував обійняти ревізора, але Благоуханний не дався. Ковбик удав, що не помітив того. — Радий вас бачити здоровим, щасливим. Ви десь начебто серед зими й загоріли! Мабуть, солярій маєте?
— У лісі, під соснами!
— А чого, в той день було сонячно… Як ви тоді додому дістались? Понюхно розповідав мені, що все гаразд. Правда, вийшла маленька неув'язочка з вашою дружиною. Іраклій Йосипович подзвонив, а ваша жіночка виглянула у вічко, запитала: "Хто там?" Понюхно, якщо не бреше, відповів: "Я і…" Як, до речі, вас звуть? — платив тим самим Стратон Стратонович.
— Едуард Кайтанович!
— Ага-а, Едуард Кайтанович! Так от слухай, Едуарде Кайтановичу, що було далі. Він, Понюхно, значить, і каже: "Я і Едуард Кайтанович!" — "А де ж Едик?"
Вас дома Едиком зовуть? А Понюхно й відповідає: "А вони тут, унизу, біля мене…" Словом, доставили вас, як ви наступного ранку помітили, в цілості, хоч трохи і в свіжозамороженому вигляді! Моя вам щира порада… Все забуваю, як вас звать…
— Едуард Кайтанович.
(Продовження на наступній сторінці)