— Але вами уже цікавився Вася Саприкін. Наш участковий. Він так і сказав: "Муся, хто у тібя живьот?" Він мене називає Муся. А я йому кажу: "Студент". Правильно, Сідалковський?
— Правильно. Тільки треба додавати: вічний.
— Що "вічний"?
— Вічний студент з одним хвостом з античної літератури.
— Так ви мені скажіть, підете чи ні? — Мері, нарешті, натягла на себе сукню з такими переливами, що в очах Сідалковського з'явилися зайчики.
— Я, Мері, не вписуюсь у ландшафт лотерейного колеса.— Сідалковський підвівся і підійшов до етажерки, де лежали його вічно модні запонки у вигляді автомобіля "ролс-ройс" першого випуску.
— У що не вписуєтесь?
— У ландшафт,— повторив Сідалковський.— Є таке німецьке слово. У перекладі на українську означає краєвид. Краєвид з лотереями зблідне на моєму тлі.
— А-а,— махнула рукою Мері.— Кажіть простіше.
— Освіта не дозволяє... Незакінчена вища.
— Вам вона все не дозволяє.
— Таке селяві,— театрально розвів руками Сідалковський.— Чим більше знаєш, тим менше можна.
— Так лотереї будете продавати, поки знайдемо той ваш "Хвіндіпош". Капітан Саприкін казав, що він кудись виїхав за місто. Поближче до села.
— Це вже гірше, ніж з лотереями,— він присів і, обхопивши голову, почав зважувати.— Сідалковський і лотерея. Ну і ну! До чого ти дожився, Сідалковський?
— А що в цьому поганого? — повернулася до нього всім бюстом Мері.
— Народжений гордо нести голову опускатися до лотерей не може.
— Не вигадуйте. Це тимчасово. Гроші не пахнуть... А ви могли б дещо заробити. Вам, правда, без документів матеріальних цінностей не довірять, але я на себе можу ті лотереї взяти. Я вам довіряю.
— Мерсі,— у красивому реверансі нахилив голову Сідалковський.
— То як, згода?
"Не в грошах щастя,— міркував. Сідалковський.— А в гаманці, набитому ними".
— Бути по-вашому, Мері. Затримка за малим — мені потрібний костюм. У парадній формі лотерей не продаватиму. У мене ж усе імпортне, Мері: і піджак, і штани, і сорочка, і галстук, і запонки, і черевики, і окуляри. Тільки сам я з Вапнярки... Так що у такій формі — не той фасон.
Сідалковський справді задумався: "З моєю респектабельністю тільки лотереї продавати. Офіціантом у привокзальному ресторані чи в готелі "Все для інтуриста" — ще сяк-так. Але лотерейні квитки... У такому костюмі, з піднятим білосніжним комірцем і запонками "ролс-ройс". Ніколи!"
— Якщо добре піде, можете непогано заработать,— долітали до свідомості слова Мері.— Матимете свої гроші...
Через два дні Карапет принесла кілька пачок лотерейних квитків і колесо, схоже на те, в якому крутиться в зоопарку білка. У ці дні Сідалковський мав багато з нею спільного. "Треба вміти крутитися",— згадав він слова Карапет.
Сідалковський насамперед переодягнувся в інший костюм, який йому вийняла з шафи Мері.
— Це від Валіко,— сказала вона.— Мого грузинчика. Утік десь на Кавказ. Казав, що охолов до мене, як вершина Казбеку. Я до нього їздила. Не знайшла. Сховався в своїх горах. А казав, що верньоться. Тільки гляне на Грузію. Грузини люблять свою Грузію більше, аніж женщин,— Карапет подала Сідалковському штани.— Валіко теж любив. Казав: "Дорогая, без Грузії, як без тебе, жить не могу".
— Це добре чи погано? — запитав Сідалковський.
— Для Грузії добре, для мене погано, — відповіла Карапет.— Клявся ж мені. Казав, вернусь, дорогая. А взяв і утік,— обурювалася.
— А вам залишив на спогад костюм? — Сідалковський засунув ногу в холошу.
— І Тамару. Хочете, Сідалковський, познайомлю? Не Тамара, а грузинська цариця! Хоч бери з неї картини пиши. У мене всі дівчата гарні.
— У вас їх багато?
— Аж три: Віра, Надія і Любов.
— У вас, Мері, широкий асортимент.
— І одна краща за другу,— вона витягла з тумбочки сімейний альбом, подала його Сідалковському.— Віра — це старша, уже вийшла заміж. Надія розвелася, а Люба тільки збирається...
— Розлучатися?
— Виходити заміж. Щитайте, що вам пощастило, Сідалковський. Я згодна. Ви хлопець підходящий. Провірений. Можете одружуватися. Всьо равно у вас виходу другого немає. Беріть Тамару. Покірна і лагідна,— рекламувала Мері товар власного виробництва таким тоном, ніби не дуже була переконана, що він має підвищений попит.— Кращої дружини не знайдете.
— Ви ж казали, що Люба.
— То вона за паспортом Люба. Як я Дуся. А в ждані Тамара. Так їй більше наравиться. Ось вона,— Карапет перегорнула сторінку альбома.— Погляньте. Чим не достойна вас, Сідалковський?
Він узяв альбом до рук, як молодий сапер міну невідомої конструкції. В кімнаті повисла тиша, мов над замінованим полем. На Сідалковського дивилася Тамара — млосна володарка кругленьких колін, обтягнутих у капрон того кольору, який найбільше йому подобався.
— Можете брати. Від такого зятя, як ви, я не відмовляюсь,— долинало до Сідалковського крізь напудрені чимось мізки.— Тамара — активістка. Участує в художній самодіяльності. Танцює гопака...
"Це мені ні до чого,— думав Сідалковський.— Я не директор Будинку культури".
— Зустрічає разниє делегації. Кращої кандидатури не знайдете. Стоїть у черзі на квартиру. Живе в общежитії.
"Це ми знаємо".
— На заводі сказали, що квартиру дадуть одразу, як вийде заміж. Ох, і зіграємо з вами весілля! На весь Хрещатик буде весілля. Ой, уже й натанцююся,—закінчила Карапет.
"Тар-тюф, тар-тюф,— билося серце у Сідалковського.— Чуєш: тар-тюф, тар-тюф. Сватаєшся до дочки, а живеш з матір'ю. Тар-тюф. А може, це не вона?"
— Як вашої дочки прізвище? — запитав уголос.
— Якої?
— А хіба у вас, в усіх прізвища різні?
— А як ви думали, Сідалковський? Старшої — Будкевич. Середульшої — Карапетян. Гарний був чоловік. Не так одягався, як ви, Сідалковський, зате й не був таким голодранцем. Багато грошей заробляв.
— Звідки ви взяли, що я голодранець? — Обличчя Сідалковського набрало кольору перестиглої вишні.
— А хіба ж не видно? Аристократ, а тільки й того, що на вас...
Сідалковський підійшов до серванта і взяв звідти пляшку хересу.
— На правах зятя,— посміхнувся криво.
— Оце я розумію,— посміхнулася Карапет.— Таких люблю і обажаю.
Сідалковський наповнив світло-брунатним хересом фужери.
Мері витягла з сумки два донецьких "Гулівери". Сідалковський мовчки цокнувся і для поновлення нової порції оптимізму випив. "Гулівером" не заїдав.
— Середульша дочка...— провадила далі Карапет і постукала по коробці цигаркою "Дездемона".
"Зараз почне душити",— подумав Сідалковський, але не сказав нічого.
— Середульша — Надія. Найменша — Люба, ось оця, яку ви берете. Вона Гогошвілі. Від того самого Валіко. Так що віддаю вам разом з приданим,— кивнула на костюм.
— По ваших дочках можна вивчати вашу біографію,— вихопилося у Сідалковського.
— Поляка у мене ще не було. Ви перший.
— Я не поляк, я українець,— чемно заперечив Сідалковський.
— З українцями мені найбільше везе.
— Скільки у вас було чоловіків, Мері?
— Офіціально чотири. Ви можете бути п'ятим. Я не заперечую.— Мері розреготалася так, що на пляшці хересу відклеїлась етикетка.— Квартира у мене є. Ви мені подобаєтесь.
— Нерівний шлюб,— посміхнувся Сідалковський і поспішив повернути її до попередньої розмови: — А не офіціально?
— Ви мене смущаєте, Сідалковський.
— Я відчуваю: ви давно перевиконали план. А є, між іншим, жінки, що не добрали до плану.
— Я вас не понімаю. Ви про який план? У магазині в мене завжди план. Навіть більше...
— Я не про те. За напівофіційними даними, на одного чоловіка у нас припадає чотири жінки. У вас, Мері, навпаки: на одну жінку припадає чотири офіційних чоловіки. Це нечесно, Мері. Ви обкрадаєте своїх сестер.
— Ви мене вбили, Сідалковський. Треба ж уміти на світі жить. Я ж даю об'явленія. Роблю людям добро: приймаю на квартиру. Інші в такий способ женихів шукають. Хто як може, так і крутиться. Один, як муха в окропі, а другий, як вареник в сметані... Аякже. От ви мені ж нічого не платите за квартиру? Так хоч щось робіть і опше.
— Не за квартиру — за ліжко, Мері... Точніше, за одну десяту його,— нагадав Сідалковський.
— Хай ліжко. Але тепле. А не платите. Та я з вас і не вимагаю. Чєловєк один жити не може. А тим більше така молода женщина, як я. Скільки мені лет? Як ви думаєте, Сідалковський? Кажіть, але не питайте паспорта.
— Я й без паспорта бачу, що вам, Мері, не більше тридцяти. Жаль тільки, що ваша старша донечка уже має двадцять вісім і цим самим ставить вашу молодість під жорстокий удар...
— Ви дуже колкий, Сідалковський. Я не люблю таких. Мені наравляться мужчини нєжниє.
(Продовження на наступній сторінці)