— То, я вам скажу, набагато краще,— запевняв Ховрашкевич Стратона Стратоновича.— То набагато краще. Ми тепер житимемо на самому, так би мовити, природному лоні. Навколишня природа Кобилятина така, що вона обов'язково позитивно уплине на наші досліди і прискорить результати. Особливо тепер, Стратоне Стратоновичу, коли ми виправили одну дуже, я б сказав, істотну помилку... Ми її припустилися напочатку при підборі батьківських пар. А тут ми подолаємо несхрещуваність навіть при віддаленій гібридизації. Нам потрібно схрещувати не ондатру з їжаком, а зовсім навпаки: їжака з ондатрою... Для цього у нас є усі природні умови... Подивіться, як зацвіли сади! Яка стоїть над "Фіндіпошем" пора року! Які тут умови! — захоплювався Ховрашкевич, дивлячись з другого поверху на Кобилятин-Турбінний, і навіть не помітив того, що його уже давно ніхто не слухає.— А шепеонів ми виведемо. Тут ми виведемо шепеонів... Подивіться, які умови!
Кобилятин-Турбінний і справді мав чудові природні умови для вироблення кисню, хлорофілу та інших необхідних компонентів для здоров'я трудящих і фіндіпошівців. Містечко потопало в зелених декоративно-фруктових деревах, ніби контора по озелененню міста у дендропарку.
Кобилятин-Турбінний зустрів фіндіпошівців біло-рожевим кипінням яблунь, груш, малиновим дзвоном казанів (кобилятинці виробляли величезні казани для варіння асфальтової суміші) та завиванням турбіни, звук якої нагадував висвист дірявої металевої бочки, кинутої на землю з літака. Величезні казани і кукурудзо-калібровочний завод — символ і гордість Кобилятина-Турбінного — були увічнені на гербі міста разом з трилисною гичкою столового буряка місцевої селекційної станції.
Від дня свого народження містечко називалось Кобилятин, а два роки тому, коли шефи з аеродрому турбореактивних літаків подарували Кобилятинському кукурудзо-калібровочному заводові списану авіаційну турбіну, що сушила зерно з космічною швидкістю, на честь цієї знаменної події і на прохання трудящих у назві з'явився додаток. Колишній провінційний Кобилятин тепер носив горду й сучасну назву Кобилятин-Турбінний.
Авіатурбіна стала третьою гордістю кобилятинтурбінівців і віднині давала про себе знати усім навколишнім селам у радіусі чотирнадцяти кілометрів. Коли вона починала сушити кукурудзу, іногородцям здавалося, що в Кобилятин-Турбінний прибула ще й стоматологічна пересувна поліклініка і всьому населенню одночасно свердлять нездорові зуби.
Четвертою гордістю кобилятинців став "Фіндіпош". Він розташувався недалеко від залізниці, у приміщенні колишньої восьмирічної школи. Тут "Фіндіпош" потрясало, як будинок обхідника. Особливо тоді, коли під вікнами пролітали товарняки з швидкістю та висвистом Тунгуського метеорита. Ковбик блід і проклинав Ховрашкевича і той день, коли він дав свою згоду на виведення тих проклятих шепеонів. У його вухах, здається, й досі стояв отой безглуздий вигук Ховрашкевича, коли він увірвався без стуку до кабінету (цього Стратон Стратонович страшенно не любив) і ще з порога вигукнув:
— Ерінацеус! Тобто їжак!
— Що за їжак? — перепитав Стратон Стратонович і вперше за все життя випустив із рота мундштук.
— Ондатру треба схрестити з їжаком...
— І що вийде? — поцікавився з серйозним виглядом Ковбик, про всяк випадок наливши в склянку води.
— Вийдуть шепеони. То я вам скажу, ми будемо перші в світі вирощувати шепеонів.
— Кого, кого будемо вирощувати? — Ковбик підсмикнув штани.
— Шепеонів,— у Ховрашкевича обличчя було схвильоване і таке бліде, як у першокласника комірець зранку.— Шепеонів. Скорочено: ШеПеОН. Повністю: шапкоподібних ондатр. То я так умовно їх назвав,— розмахуючи руками, пояснював Ховрашкевич.— Потім ми, звичайно, виводитимемо не тільки шепеонів, а й качкопонів. Але то в майбутньому. То я собі так замислив. Взяти, приміром, шепеон і..
— І свійську качку,— докінчив за нього Стратон Стратонович.
— Ні, ні. Ми будемо його схрещувати не з свійською качкою. І не з дикою,— цілком серйозно і захоплено говорив Ховрашкевич.— І не з шилохвостом чи з галагазом, а з австралійським качконосом. Щоб шапка була схожа на кепку і мала козирок. Від дощу. Ондатра з норкою — то вже норкопон. По-латині це звучатиме. Я вже формулу вивів... Так-от, по-латині це звучатиме — Нутреоламускус. То ми вирощуватимемо ті шапки переважно для жінок: білі, голубі, темно-бурі...
— А рожевих ви не збираєтесь часом вирощувати? Для дам бальзаківського віку? — Ковбик підвівся і, як завжди, підтягнув штани.— Уявляєте, рожеві! Варто вам лише схрестити вашого шепеона з фламінго — і пухнаста шапка готова.
— То ви даремно смієтесь. Даремно, Стратоне Стратоновичу. Я знаю, ви не консерватор, інакше ви стільки науці не служили б. Від вас, я вам скажу чесно, такого я не чекав. Он Симиренко, Мічурін — з них, знаєте, в свій час теж сміялися. Чи, скажімо, Галілей, Джордано Бруно, Копернік...
— Фарадей і Піфагор,— перебив його Ковбик.— Ну, гаразд. Пробуйте. Але пам'ятайте. Вся відповідальність лягає на вас, Ховрашкевич.
Стратон Стратонович згадав останню вказівку: "Не затискувати ініціативу знизу, а всіляко підтримувати її". Тому, трохи подумавши, згадав, що й кошти для експериментів є. Хай хоч цим займаються. А раптом... Яких тільки чудес на світі не буває!
— А де ж ви їжаків стільки наберете? — примирливо запитав.
— А то вже не наша турбота. То я вам так скажу: ми виводимо шепеонів, а серійним виробництвом нехай займаються звірогосподарства, а не "Фіндіпош". Це взагалі не наша справа: наукові досліди і винаходи. Ми соціологи. Але ми будемо займатися і шепеонами. Ми не можемо склавши руки чекати...— Ховрашкевич тут зам'явся. Йому здалося, що він починає цитувати когось із великих, а цього Ховрашкевич у своїй практиці не допускав. Він мислив самостійно.— Чекати, поки, я вам скажу, хтось раніше за нас виведе тих шепеонів. Мені здається, варто ними тільки зайнятися відділові вичинки — і шапка готова,— додав на закінчення.— Але то згодом. То вже потім...
— Та гаразд! Ідіть уже! — не витримував Ковбик і виходив у коридор.
— Ну, і роботку собі познаходили. Нема, щоб справжньою наукою зайнятися, про шепеонів розтеревенились. І совість не мучить нікого.— Він вийшов у коридор і продовжував голосом точильника ножів: — Бере прогресивку і посміхається, як у тещі на іменинах. Ніби й справді ті гроші воно заробило. Ну і робота! Де б собі отаку знайти? — кінчав він аж у своєму кабінеті.
Стратон Стратонович, як завжди, звичайно, перебільшував. Фіндіпошівці наукою займалися — і не тільки соціологією, хоч їздити у відрядження по вивченню попиту на шапки охочих не було. А щоб гроші не пропадали, їздили тільки бажаючі і "козли відпущення". До перших належав Панчішка, до других — Адам Кухлик. Панчішка любив сонячний Крим, Майоліка — Чорне море. А Ковбик, лаючись, казав:
— Який же ви попит на шапки у Криму вивчатимете?
— То ви не кажіть,— заступався за Масика Ховрашкевич, якому Панчішка обіцяв з Криму привезти щось екзотичне.— Попит можна вивчати всюди.
— Навіть у Сараваці * чи в республіці Гондурас, — перебивав його Стратон Стратонович, підписуючи наказ.
Коли командировочних у "Фіндіпоші" лишалося багато, а днів у рокові мало, у відрядження негайно посилалися "козли відпущення". Карло Іванович Бубон починав допускати помилки, арифмометр Кухлика — металевий "Фелікс" — замість однієї цифри не вибивав двох, Стратон Стратонович тривожно дивився на календар, як і на свої літа, і виганяв усіх підряд, окрім Ховрашкевича, у далекі й невідомі мандри. Їздив у відрядження і Арій Федорович Нещадим. Але й після того Стратон Стратонович, який не терпів Нещадима, казав йому:
— Може б, ото й ви, Арій Федоровичу, провітрилися? Гроші ж державні пропадають. На той рік нам стільки не виділять. Кого ж посилати? Цього ледачого Ховрашкевича з теоріями в голові? — любовно говорив він.— Воно ж таке, що зі своєю геніальністю в іншу область заїде. Потім його і з міліцією не знайдеш. Хіба вже такого не було?
— А для чого ж ви його пригріваєте коло себе? На вашому місці я його давно вигнав би.
— Ну, ну,— Ковбик підводився, підтягував штани і, не випускаючи з рота довгого мундштука з цигаркою, що разом нагадували горизонтальну антену від транзистора, міряв кроками вигнутий півкулею паркет.— Вам аби тільки звільняти, Арію Федоровичу. У вас що, після цього біцепси силою наливаються? — цікавився Ковбик.— Червоні тільця з'їдають білі, чи що? Звільняти — це не метод. Нас не цього вчать. Людей треба виховувати.— Ковбик зупинявся посеред кабінету, як агроном на власній присадибній ділянці, хитро примружував очі, як кіт на сонці, і, не спускаючи погляду з Нещадима, запитував: — А хіба цього нас з вами, Арію Федоровичу, учать? Га-а?
Арій Федорович знав усі без винятку постанови, а Ковбик — де сонячне сплетіння в Нещадима, і коли вже завдавав навіть, здавалося, безневинних ударів, Арій Федорович відчував легеньке запаморочення, тож завмирав перед Стратоном Стратоновичем, як статуя в райскверику.
— А ви — звільняти. Ховрашкевич наукою займається. Експерименти які проводить!
— З того нічого не вийде.
(Продовження на наступній сторінці)