— Ви інтєлєгент, Сідалковський. Справжній, інтєлєгент. Ви навіть зараз зо мною на "ви". І мене до цього привчили. Такого мужчини я ще не мала. А були ж у мене чоловіки,— мрійливо похитала головою Карапет.— І не якісь там, а високопоставлєниє! Один, приміром, стрибав аж з вишки у воду. Другий був суддя по волейболу. Завжди сидів у скверику поверх сітки і свістєл. Але найбільше я наравилась барабанщикам із артучилища. Були й з духового оркестру хлопці. А як ви думали?! На параді попереду генералів ішли.— Карапет забралася під ковдру.— Ви Марко Плут *, Сідалковський. Ви артист. Страх, який ви образований! У мене був один такий барабанщик. Так той точнісінько, як оце ви, сипав різними анафемами і теж не любив, як ви зо мною, лежати під одіялом. До чого й мене привчив. А я, знаєте, люблю йти мужчинам назустріч, ви понімаєте, Сідалковський?
Сідалковський це розумів. Особливо в такому становищі, коли в кишені не було ні копійки, а над головою — навіть такого дірявого даху, як над будинком Карапет. Тому поки що замість грошей платив їй фальшивою ніжністю і компліментами, підробленими під справжні.
РОЗДІЛ XII
в якому розповідається про колег-селекціонерів, глухе містечко, несподівану зустріч, єдиний пасажирський поїзд, двічі стріляного зайця, листи, лікарку, хобі, горобців, холостяка у відрядженні, Адама і Єву
Десь приблизно в той самий час, коли Сідалковський прибув з периферії в столицю, із столиці на периферію відбув антипод (натурою і зростом) Сідалковського, касир "Фіндіпошу" Адам Баронецький. Він зійшов на станції так званого глухого містечка, де жінка, через дрібницю полаявшись із чоловіком, навіть якби хотіла, не може зрадити з чужим, бо воно таке тісне й невеличке, що кожний знає про іншого більше, ніж він сам про себе. Моди приходять сюди з таким запізненням, що у приїжджого складається враження, ніби вони набагато випереджають столицю. Колись воно називалося райцентром і мало кілька двоповерхових будинків, могло б мати й ще стільки, якби їх раптом не перенесли в укрупнений район. Отож залишилися тут селищна Рада, держбанк, держстрах і філія контори зв'язку на дві телефоністки, які при бажанні могли з'єднати вас із будь-яким штатом Америки, але тільки не з сусіднім селом. Телефонні розмови тут точилися тільки ділові, на зразок протоколів чи телефонограм, бо про їхній зміст дізнавався кожний житель рівно через півгодини. Може, саме тому з телефоністками у містечку добрі стосунки підтримували всі і віталися, як з директором чайної, у котрого завжди десь у підсобці було пляшкове пиво і прихована — на всякий пожежний — горілка з перцем. Телефоністки знали якщо не все, то майже все: і найпотаємніші таємниці, і хто в кого закоханий, і хто з ким хотів би зустрічатися,— раніше за тих, хто ще тільки виношував такі плани.
Єдиний пасажирський поїзд "Янушполь — Кобилятин-Турбінний через Жорнівку" прибував сюди раз на добу (ним, до речі, приїхав і Адам Баронецький), і це було справжнім святом. За півгодини до прибуття поїзда на станцію сходилися, як на ярмарок, майже всі мешканці містечка. Цей поїзд вони зустрічали й проводжали щодня, хоч часто самі нікого не зустрічали і не проводжали. Тут призначалися зустрічі — як ділові, так і любовні. Перші відбувалися в пристанційному буфеті за кухлем бочкового пива і неодмінною "стограмівкою" (назва чисто символічна), другі — у призалізничній лісосмузі чи напівзабутому скверику залізничників, який навіть навесні нагадував про пізню осінь.
У будень сюди приїжджало не більше одного пасажира, в свято — два-три. Усіх приїжджих тут знали, як і свою біографію. Навіть якщо хтось приїжджав уперше, то заздалегідь здогадувалися, з якою метою той прибув. Адам Баронецький же прибув інкогніто, як гоголівський ревізор, і це одразу викликало в місцевих жителів підсилений інтерес до нього: хто він, чого приїхав?
Адам ще не встиг ступити на перон, як його почали безцеремонно розглядати, міряючи з ніг до голови, наче досвідчені іхтіологи спійману, але не відому досі рибу. Кухлик готовий був провалитися крізь землю, але перон саме перед тим заасфальтували і йому це не вдалося. Численне й поважне плем'я відвідувачів привокзальної площі катастрофічно зростало. Адам зробив якийсь незрозумілий пірует на всі, які тільки були в природі, градуси (тобто крутнувся на місці) й рушив у бік вивіски, яку розуміли навіть інтуристи: "Буфет".
Раптом з натовпу вибігла зграйка дівчаток з квітами і попрямувала до Адама з явним наміром зустріти його пишніше, ніж Сідалковського в столиці.
— Ви з Києва? — запитали дівчатка Адама.
— Так. А що? — перелякано відповів той.
— Ви Льоня?
— Ні, Адам,— чесно признався Кухлик, не ховаючись за псевдонім.
— Отже, ви не Льоня,— квіти в дівочих руках безнадійно опустилися.— Льоня, значить, не приїде...
Адам стояв ні в сих ні в тих, даючи можливість потримати портфель то лівій, то правій руці, ніяково смикаючи себе за обшлаги свого плаща або нервово стромляючи вузлуваті пальці, схожі на кісточки від бухгалтерської рахівниці, в обшарпані (як і в кожного холостяка) петельки.
— Розумієте,— почала дівчина, котра в містечку могла б зійти за "міс королеву", але тут, виявляється, конкурсів не оголошували і тому її називали значно простіше — "КОРЧИТЬЗСЕБЕКРАСУНЮ".— Розумієте, одна наша дівчина листувалася з одним вашим київським хлопцем. Заочно. По фотографії. Льоня трохи схожий на вас. А він взяв і не приїхав...
— То, може, ще приїде,— несміливо вставив Адам.
— До нас поїзд прибуває тільки раз на добу. А ви ж до кого приїхали, якщо не секрет?
— Я? — розгубився Адам.— Я у відрядження. Вивчати попит... у населення середніх містечок. Ну, попит на шапки... Ми соціологи,— відверто говорив Адам, як людина чесна і щира.— Я з "Фіндіпошу",— гордо закінчив.
— То, може, ви підете з нами? — подала голос одна із дівчаток, відчуваючи в Адамові покірність і лагідність, яку всі старі парубки носять при собі, мов еполети.
"З дівчатами треба сміливо й нахабно,— вчив несміливого Адама теоретик сімейного життя періоду матріархату Михайло Ховрашкевич.— 3 десяти, за соціологічними дослідженнями, а також моїми власними,— підкреслював він,— тільки п'ять дають по пиці. Але то холерички, істерички, а сангвініки чи, скажімо, пікніки, то ці так не роблять. Вони стримані". Адам завжди уважно слухав його, але й після цих глибоких знань з теорії одруження не міг застосувати у житті жодного абзацу, як, до речі, й сам Ховрашкевич. Бо обидва належали до групи холостяків, про яких у народі казали: "Таких тільки досвідчена жінка на собі може одружити".
— Ну, то що ви? Вирішили? — перепитало його дівча.— Згода?
— Згода! — Адам твердо стис у правиці ручку портфеля.
— Розумієте, в нас усе було заплановано. А тепер... Льоня не приїхав, і хлопців виходить менше, ніж дівчат.
— Я розумію, — кивнув Адам і попрямував до буфету, що містився в кінці зали для транзитних, у якому транзитних не було.
У Кухлика був той стан, який буває в абітурієнта, котрий несподівано для самого себе помітив своє прізвище в списку зарахованих, але дуже й дуже в тому засумнівався, а тому не спішив давати телеграму матері: а раптом то однофамілець?
— Ви куди? — запитала одна із дівчат.
— У буфет,— кивнув головою на вивіску Адам.
— Нічого не треба. У нас все є.
Та Адам уже переступив поріг і кинув оком на вітрину, шукаючи там пляшку шампанського. Ліворуч були ще одні, слабо замасковані, як вхід у бомбосховище, двері. "Маленька зала для начальства",— здогадався Адам. Поміж високих столів з мармуровими, як для "доміношників", п'ятачками повільно й ледачкувато походжала офіціантка, яка на заклик обласної контори громадського харчування досконало оволоділа ще однією, суміжною професією — прибирати зі столів.
Втім, як колишня офіціантка, вона вміла добре сваритися, виганяла (замість дружинників) п'яничок, що сходилися сюди з усього містечка, а також показувала свій гонор перед приїжджими.
За прилавком серед мотків (подібних до тролейбусно-трамвайних квитків, якими начиняють каси у вагонах без кондуктора), продавала талончики на котлети з м'ясом і гуляші з салом ряба буфетниця. Біля неї, неначе у лабораторії алхіміка часів Григорія Сковороди, стояли розкорковані пляшки з усіма можливими етикетками, склянки та надбита мензурка з розподільною шкалою. Буфетниця говорила, немов кидала на рахівниці. Однією рукою рахувала гроші, другою — відпускала, не забуваючи при цьому у потрібний момент і в потрібному місці почухатися. Дивилася на всіх зверхньо, тож саме таким поглядом спершу зміряла й Адама, але, помітивши в ньому приїжджого, набрала вигляду Варвари-великомучениці і, відсторонивши своїх постійних відвідувачів, які ніколи нікуди не поспішали, звернулася безпосередньо до Баронецького:
— Слухаю вас.
— Пляшку шампанського і букет квітів,— випалив Адам і злякався своїх слів, особливо останніх.
Хтось пирснув у кулак, але буфетниця як господиня дому тільки шикнула на нього. Вона була практична й досвідчена жінка, а тому на всяк випадок любила поставити свічку (а що, як завтра оцей опецькуватий чоловічок виявиться ревізором?).
(Продовження на наступній сторінці)