— Хм... от дурна! Кажу ж, що він прийде хіба аж удосвіта. Не діждеш... Ходімо краще зо мною.
Корецький наближався, присів і обняв її за стан. Оксана схопилася.
— Де він?
— А цікаво? Нехай же покортить трохи.
— Падло!
— Чого ж ти лютуєш?
— Де він, я тебе питаю?
— Не скажу.
— Скажи.
— Ходімо зо мною, тоді скажу.
Вона подумала хвилину.
— Брешеш?
— Їй же Богу, скажу.
— Ходімо.
— От бач, яка ти невдячна,—говорив він їй, сидячи біля дверей на ослоні й обхопивши її стан рукою.— Він не хоче знати тебе, проміняв на товаришів, а ти липнеш до нього. Мені також треба було бути на зібранню, але я не пішов, бо знав, що тебе бачитиму.
— Дак він у демократів?
— Еге ж.
— А я думала...
І вона засміялася своїм чудовим загадковим сміхом.
— Ну, якщо так, то ти мені більш не потрібен.
Вона схопилась, стрибнула в сіни й хутко замкнулась у своїй хижці.
— Виходить — край! — муркнув Корецький.— Ми, значить, в заштаті... Так-ак.. Ну, та чорт з тобою!..
Він зачинив двері в казарму й пішов на зібрання.
VI
Пройшло кілька часу В трудящім п'янім житті "колонії шахтарів" і "колонії служащих" повіяло чимсь незвичайним, тривожним. Ходили чутки про страйки і вливали якийсь новий настрій в темну, задурену масу. Шахтарі вже не так байдужно ставали до роботи, в їхніх рухах помітно було недбалість; у свято було менш п'яних. Вони частіш, ніж звичайно, збиралися купками, чи то на вулиці, чи то в шахті, і жваво, бадьоро розмовляли або змагались. "Демократи" якось раптом зажили собі великої пошани; кожного цікавило, про що вони говорять, що мають чинити завтра, позавтра і т. д. Цікавили всіх і їхні зібрання, але всякий тямив, що то річ недосяжна задля звичайного робітника; тим зібрання сі щодня набували собі все більший авторитет, хоч ніхто гаразд і не знав, про що там, властиво, говорено, які постанови ухвалено; ніхто не знав навіть, де ті зібрання відбуваються: балакали тільки, що кожного вечора демократи вишукують нові місця для ради. Поміж служащими також ходили різні чутки, одна чудніш за другу: говорили, буцім шахтарі збираються вчинити погром і перерізати всю контору, і дивно, що дехто йняв віри сій нісенітниці, збиралися навіть наради й обмірковувались найкращі засоби самооборони. Про сі наради довідалися й шахтарі і страшенно реготались, а свідомі обурювались, бо се дуже скидалося на провокацію. "Чортові буржуї, заячі душі",— незадоволено бурчали вони. Поліція з ніг збилася, вивідувала — де, що і як, але або нічого певного не довідалася, або вдавала з себе, що нічого не знає, вважаючи небезпечним гостро йти супроти людей, котрим, мовляв, сам чорт не брат. "Уб'ють, сучі сини, з-за вугла, що ти з них візьмеш!" — говорили городовики й доносили по начальству, що поки що все благополучно.
Оксана за сі дні не мала нагоди сказати ані словечка Петрові. Вона бачила, що він уникає її, і страшенно лютувала, клянучи на чім світ отих харцизяк, отих демократів, і не ховалася із своєю неприязню. Та ніхто не слухав її, бо їхній авторитет стояв уже надто високо, а харчевники її глузували з неї й дражнили матушкою-удовою.
— Кепська ж твоя, Оксано, справа: наплював на тебе піп.
— Ха-ха-ха! Куди там до Оксани — в демократи пошився.
— А нехай на вас доля наплює, прокляті! — огризалась вона й вишукувала тільки нагоди, щоб побалакати з Петром.
— Петре,— спіймала вона якось його одного в сінях.
— Ніколи, ніколи мені з тобою панькатись,— замахав він на неї руками, навіть не спинився, не глянув. А на порозі стояв навісний Корецький і нахабно реготався.
Оксана пополотніла від такої образи й одразу не змогла промовити ані слова, але хутко прийшла до пам'яті, облила веселого Корецького з голови до ніг поглядом ненависті й презирства й замкнулася в своїй хижці. Люта злість душила її, й думки, одна одної темніші, кублились, перевертали мізок. Вона не гнівалась на Петра, бо тямила, що він "баба" і що, вчепись вона за нього раніш, перемога була б на її боці, а тепер пізно: демократи заволоділи його розумом, його серцем і душею. Бурхлива ревність уп'ялась їй в серце, затуманила голову, і вона ладна була порозривати їх на шмаття. Оксана лежала й важко дихала. О, вона не звикла зроду до зневаги, вона, коли кохала кого щиро й палко, то вимагала й собі того ж...
"Так ніт же, я їм покажу, що я сильніша за них! Я вирву в них Петра, й він буде мій або нічий!"
І вона щось вигадала.
VII
Було свято. Увечері почав накрапати тихенький дощик. Та на те ніхто не зважав, і поміж балаганами стояв гомін, пісні, регіт, рипання гармошки. Попід хатами сиділи шахтарки-молодиці й лускали насіння. На вулиці зібрався чималий гурт робітників: вони уважно про щось розмовляли; круг них бавилася дітвора, дзвінким реготом сповняючи повітря.
Оксанина артіль вже повечеряла: деякі з шахтарів полягали спати, а інші порозходились. Оксана сиділа на ослоні під своєю казармою й не хотіла йти до гурту молодиць. Видко було, що їй нудно і що вона когось жде.
Незабаром дощ побільшав, і всі з вулиці поховалися по халупках. Оксана не пішла в хату. Смеркло потроху. Вона сиділа, кутаючись у рядно, й пронизувала пітьму своїми гострими очима.
Проминуло ще з півгодини. До Оксани наблизилась широка незграбна постать городовика. Вона схопилась.
— Се ти, Свинарьов?
— Я... Ходімо, наші вже ждуть.
— Ходімо.
— А то, може, сказала б де, то ми самі знайшли б... Справа, бач, дуже делікатна, не по женській часті.
— Ні, ні, я хочу сама подивитись, як їх спіймають, голубчиків. В печінках вони мені сидять. Тільки ж глядіть — не обдуріть: щоб Петра мені пустили.
— Хо-хо-хо! Ну, а то як же: сказано — значить, пустимо. Цілуйся з ним. Ваші всі там?
— Усі... й Шипило, й піп, і Петро.
— Так...
Вони пішли. Оксана йшла швидко, і городовик, брязкаючи шаблюкою, ледве поспівав за нею. Недалеко від шурфа їх оточило ще четверо городовиків і десять козаків з гвинтовками.
— Їх благородія немає? — спитав у них Свинарьов.
— Нема ще.
— Подождемо, значить, малость.
Оксані було трохи ніяково. Поліцаї тихо про щось шепотіли в темряві й сміялися, а їй здавалося, що то з неї. "Втікти? — думала вона.— Ні, все одно не пустять, та й справу треба довести до краю, а то знову не побачиш Петра ніколи біля себе".
— Всі? — спитав, виринувши з пітьми, надзиратель.
— Так тошно,— белькнув Свинарьов.
— Тихше, тихше... І артільна куховарка тут?
— Тут.
— Ну, веди,— звернувся він до Оксани.
Оксана повела їх знов на "колонію". Вони йшли, тихо побризкуючи шаблями й гупаючи важкими чобітьми по вогкій землі.
— Тихше, чорти! — прохрипів надзиратель.
Але було вже пізно. Нічну тишу прорізав пронизливий свист; в скількох місцях йому відгукнулись, потім все ущухло.
— А сто чортів на вашу дурну голову! Пропала справа! — лютував надзиратель.— Кажи швидше, де вони зібралися?
— В артілі Морошкина.
— Туди! — звелів він городовикам.
Оксана зосталася сама. Вона постояла хвилину, прислухалась і пішла за поліцаями.
— Хто се? — почула вона збоку.
Їй заступив дорогу Корецький. Оксана стала. Корецький нахилився, зазирнув їй в обличчя й пізнав її. Він зрозумів усе.
— Ах ти ж, падлюко! Так ти поліцію нацьковуєш на нас!
Він розмахнувся й затопив їй кулаком в зуби. Оксана впала, не скрикнувши, а він зник у темряві.
Ранком другого дня шахтарі зосталися без сніданку: вдосвіта за одежею й рощотом прийшла Оксанина подруга і на всі запитання: "Де Оксана?" —вона відповідала:
— Не знаю, вона більш не вернеться до вас.
1910