Вже зайнялися зорі. Нічна прохолода приємно обхопила Петра. Він прислухався. Далеко, десь у другім кінці шахтарської "колонії" одноманітно рипіла дешева гармошка, а хрипкий голос на одній ноті недбало, ніби страшенно втомившись, підспівував їй. З недалекої шахти доносилось шипіння пари й гуркіт грохотів, що сортували вугіль. Не мигаючи, світили огники електричних ліхтариків. Степ слався зараз за дворищем, треба було тільки перестрибнути межовий копець. Скрізь по траві розкидано було темні й білі постаті шахтарів, що не витримали хатнього духу й вийшли спати на вільне повітря. Подекуди гомоніли. Петро обминув валку товаришів і ліг осторонь.
Довго іще він перевертався з одного боку на другий. Після отруєного кептягою повітря шахти, після дванадцятигодинного пробування в ній голова палала, очі ніби хто піском позапорошував; стомлене тіло потребувало відпочинку, але сон не йшов на очі. Петро повернувся горілиць і, підоклавши руки вголови, дивився у зчорна-синє небо з безліччю зір, на велетенський Чумацький Шлях, що з півдня на північ простягся через усе небо. Ліворуч крадькома насовувались темні важкі хмари, але величезний завод, червоним світлом шугаючи до половини неба, зраджував їх; здалека досягали пронизливі гудки паровозів на станції, а позаду жагуче зітхав степ в ніжних обіймах чорної зоряної красуні ночі.
І пригадалося Петрові рідне село на Вкраїні над прозорою річкою; убоге, але таке любе, хороше село серед рясних садків, оточене зеленими левадами. Глуха ворожнеча заворушилася йому всередині до сих чужих обшарпаних халупок та шахт, що завчасу заїдали молоде, повне сил, життя, котре віддавалось на поталу за черствий, облитий кривавим потом, кусень хліба. Спустившись сажнів на сто під землю, Петро ставав або до забою, або до пічки й завзято довбав гострим кайлом твердий блискучий крихкий вугіль, надовбував за упряжку, себто за дванадцять годин, вагончиків три-чотири і знесилений, хворий підіймався на-гора, щоб, наївшись гаразд, відпочити останні дев'ять-десять годин, а потім знову лізти в шахту. Хто не бував ніколи у вугільних шахтах і на власні очі не бачив шахтарської праці, той не зможе навіть приблизно уявити собі те пекло, і треба ще дивуватись, що дехто з сих замучених, замордованих людей надає життю свойому якоїсь вартості: більшість з них ставиться цілком байдужно до факту свого животіння. Чи дивно ж, що коли у шахтаря вибереться вільний день, свято, то він напивається п'яний як ніч і часто-густо збиває страшенну бучу? Чи дивно ж, що всі вважають шахтарів за якихось розбійників, зайдиголов, одчаюг, коли їхнє життя для них самих не варт доброго слова.
Петро не пиячив ніколи. Він належав до тієї категорії робітників, що або вже проспалися навіки, або й зовсім не пиячили. Се був новий тип шахтаря, що з'явився на світ Божий нещодавно, на нашій пам'яті. І таких було вже досить багатенько. Незважаючи на їхнє тихе поводіння, дехто почував немалу-таки тривогу й небезпеку, помічаючи, як хутко збільшуються й міцнішають гуртки сих непевних. Хазяїни й начальство взивали їх прохвостами, інтелігенція — свідомими робітниками, шахтарі — демократами, а самі вони звали один одного товаришами, чого не робили інші робітники, хоча се була річ цілком легальна. По сій причині того, хто вживав у взаємних відносинах "ви" й "товариш", вважали вже за людину небезпечну, й сі, небезпечні, мусили таїтись із своїми думками, розмовами, замірами не тільки від "крюків", але й від свого брата шахтаря. Вони були найкращими робітниками,, але, не дивлячись на те, хазяїни залюбки увільняли таких, бо се був елемент небажаний, страйкарі. Коли ж на кожній шахті й можна було здибатись із сим небезпечним елементом, то хіба через те, що останніми часами вигонити їх зробилося трохи боязно: їх стало занадто вже багато, і щодня їхній вплив на інших робітників збільшувався. Стиснувши гнів, з ними починали рахуватись, яко з певною силою.
III
Крізь дрімки почулося Петрові, що хтось пильно дивиться йому в обличчя. Він розплющив очі й раптом схопився, побачивши біля себе нахилену жіночу постать.
— Хто тут? — ледве вимовив придушеним тремтячим голосом.
— Я.
— Оксана?
— Еге ж.
— Чого тобі?
— Нічого.
Петро розсердився на свій переполох, на неї, що невість чого перебила йому сон.
— Як то — нічого?
— А так — нічого. Хіба коло тебе й посидіти не можна? Адже ж земля не твоя, а панська, ха-ха-ха!..— лукаво, але невимовно гарно засміялась Оксана, і в пітьмі блиснули чудові білі зуби.
— А геть к чортам! Виспиться за день та й швендяє скрізь і людям не дасть відпочити,— гримав Петро, знов укладаючись спати.
— Та й сердитий же ти який... ха-ха-ха! Хіба я— тобі заважаю спати? Ну, спи собі, а я сидітиму й дивитимусь на тебе... ха-ха-ха!..
— Хм... та що я тобі — звір який, чи що, що ти дивитимешся на мене? Геть, кажу!..
Голос його тремтів, і він почував, що йому не хочеться, щоб вона йшла.
— Ха-ха-ха,— сміялась вона.— Ні, не звір... А може, й звір, тільки вродливий, гарний, хороший звір, такий, що дивилася б і не надивилася ніколи... Не піду!
— Слухай, Оксано! їй же. Богу, по потилиці займу,— суворо, але вже не з таким серцем, промовив Петро. Йому й досадно було, що перебито так тяжко намучений сон, і приємно, що про нього так говорить гордовита Оксана.
— Ха-ха-ха... не даси, голубе, не даси.
— А то подивлюся, мабуть?
— Так, не даси — й край. Мені, голубе, ніхто ще по потилиці не давав, відколи я стала дівкою, бо... нехай тільки хто спробує.
В темряві іскрами блиснули великі, чорні очі.
— Ого, яка ти страшна, подумаєш!
— Уб'ю! — прошепотіла вона, нахилившись над ним.
— Не подужаєш.
— Отрую!..
— А геть, хай ти сказишся, сатанюко! Йди до свого попа.
— Ха-ха-ха... заздриш?
— Хто? Я?.. Вигадай ще що.
— Не треба, голубчику: хай прийде, я прожену його, набрид уже.
Вона ще нижче нахилилась над .ним і тихим пристрасним шепотом туманила голову. Йому здавалося, що він бачить її лице в небі і що очі її — то дві зірки так бажано дивляться й мигають йому, а голос — то шепіт таємної весняної ночі та чудового вільного степу, повного невимовної влади, непоборної сили. Сей шепіт вабив, закликав до себе, і годі було змагатись з такою принадою. Хотілося залишити все, кинутись і потонути в невідомім, солодкім... А ніч... Ні, то не ніч, то вона, чарівниця Оксана, то її голос, мов прекрасна музика вві сні, так ніжно, загадково бренів над ним.
— Тепер я тебе кохаю, дуже, дуже, як ніколи не кохала. Я тебе кохаю, бо в тебе такі чудові, променисті очі, чорні-чорні брови, кучерявий чуб... Ти такий хороший, як ніхто з наших, у тебе такий стрункий та гнучкий стан... Щаслива буде та, котру ти покохаєш... І я буду щаслива... ха-ха-ха!.. Бо ти ж мене вже трі-ішечки любиш..
— Слухай, Оксано,— промовив Петро, підвівши голову,— чи ти не сказилася? Серед глупої ночі сновигаєш отут. Товариші бозна-що подумають.
— Сплять твої товариші.
— Все одно, тікай.
— Не піду, хоч убий, не піду. Я знаю, ти розумний, ти демократ, ти читаєш книжки і водишся з такими ж розумними, як сам. А я дурна і нічого не знаю... Я вмію тільки кохати... Ось тепер тебе покохала хіба ж так... Любий, хороший... Чого ти гніваєшся? Хіба я винна, що ти такий вродливий? Хіба я винна, що так палко кохаю?.. Не гнівайся, любий, гарний...
Вона злягла на лікоть і напружено дивилася йому в вічі. Було темно, але Петро виразно бачив, як горіли їй очі й високо підіймались під сорочкою груди, як вона вся здригалася, ніби від холоду; він почував, що єдине його слово, і ся чудна вродлива шахтарка віддасть йому все, без жалю, не вагаючись. Він не міг одірвати свого погляду від її чудових диких очей; кров застукала йому в висках, в горлі висохло, і він мовчав. А вона, невимовно хороша, що далі, все ближче тулилась до нього, перегинаючись своїм розкішним станом, і ніжно, влесливо шепотіла палкі хвилюючі речі.
— Я знаю, що ти не такий черствий, якого вдаєш із себе. Ти тільки соромишся самому собі признатись, що тобі дуже хочеться покохати мене... Чи, може, я погана?.. Скажи... Скажи ж, чому мовчиш?.. О, ні, голубе, я не погана, ти думаєш, я не знаю? Ого... Я хороша. Не один з шахтарів батька вб'є, аби бровами моргнула. Я бачила, як і твої глибокі очі, байдужні очі, не раз так хтиво дивились на мене... Але ти демократ і боїшся... Ха-ха-ха... Скажи, невже демократи ніколи не кохають? Га? Та ще такі хороші, як ти?.. Чого ж ти мовчиш, любий?.. Чого мовчиш?..
Її руки гадюкою оповили його круг стану, й гарячі, як жар, пишні уста вп'ялися йому в сухі губи. Він почував тепер, що йому не під силу одірватись од неї, що над ним усім, над його серцем, над розумом в сю мить — її влада. Він забув усе на світі...
За кілька хвилин вона сиділа вже коло нього й мовчала, тільки сміялася м'яким дрібним сміхом, а він лежав горілиць, закинувши руки за голову, з заплющеними очима, і важко дихав. Він нічого не думав; в голові йому крутилося, й солодка знемога розливалася по всім тілі. Зітхала нічка; глузливо, як посміх Оксанин, мигтіли зорі; сопли поблизу шахтарі. Хмари посунулись геть на південь, а навздогін їм шаленим вогнем нечутно реготав завод.
— Дрімаєш?.. Ха-ха-ха... Ну, спи, мій любий, соромливий демократе, ха-ха-ха!..
(Продовження на наступній сторінці)