Петро мовчав. Оксана встала й пішла, злегка похитуючись, мов п'яна. По видові її так і не розгладжувалась щаслива усмішка раювання й перемоги, і здавалося, що вся істота її тремтить від внутрішньої найвищої радості. Вона незчулась, як перейшла порослий полином та лободою копець і опинилася перед розчиненими в сіни дверима.
Раптом вона одсахнулась, побачивши в темряві погрожуючу постать Корецького.
— Де ти була? — прошепотів зловісно він.
Оксана нічого не відмовила, тільки щасливо засміялася.
— Де ти була, я тебе питаю, повіє?
— А тобі яке діло, рудий собако? — зневажливо підняла голову Оксана.
— Уб'ю, наволоч!..
— Ха!.. Ото страшний!..
Він замахнувся кулаком. Чорним блиском, як вугіль на сонці, засвітились її великі хижі очі: вона раптом ізігнулась, як кішка, й довге тіло Корецького простяглося по землі. Грюкнули двері в Оксанину хижку, клацнула защіпка, і в ту ж мить страшенна торохкотня в двері розітнулася й збудила дрімаючу ніч. Дехто з шахтарів підвів голову, прислухався і, промовивши: "Який воно чорт товчеться, як навіжений?", знов захріп.
Нарешті все ущухло.
IV
Прокинувся Петро перед самим гудком. Трохи не всі товариші його вже повставали й умивались на дворі. Сонечко зійшло, й крізь ранкову прохолоду почувалося його приємне тепло. Високо-високо над головою бренів жайворонок; здалека чувся довгий пронизливий свищик паровоза; сивий туман висів над далеким ставком; чорний дим від шахтового димаря нерухомою стягою висів у повітрі. Пахло зеленою травою й сірчаним димом від глею, що курився біля шахти.
Петро схопився. Голова йому тріщала; боліло все тіло. Похмурий, з позеленілим обличчям, взяв він на оберемок подушку й одежу і потяг до казарми. Шахтарі лагодилися до сніданку; дехто молився Богу. Корецький сидів похмурий як ніч і люто позирав з-під рудих брів на Оксану, котра подавала страву. Коли Петро вмився й сів до столу, веселий регіт і жарти сипалися звідусіль.
— Чого се ти, попе, вночі собак дражнив грюканням?
— Торохкотів, як нечистий по коробці.
Корецький мовчав. Він бачив, як ласкаво й закохано дивилася Оксана на Петра, й зрозумів усе. Злість душила його, але, глянувши на нового Оксаниного коханця, він трохи не зареготався; той сидів, як з хреста знятий, і недбало ворушив щелепами. Видно було, що їжа не йшла йому в пельку.
"Мокра курка",— задоволено подумав Корецький, і серце йому потроху заспокоювалось: він певний був, що таких супротивників не страшно.
— Ти нездужаєш? — спитав він Петра, щоб звернути Оксанину увагу на розкислий вигляд нового героя і хоч трохи помститись. Але спостеріг, як тривожно блиснули її очі, спинившись на Петрові. Той мовчав.
— Чи не з переполоху? Ти, мабуть, налякав його, попе, вночі? — засміявся Шипило.
— Дяче, дяче, не дуже варняче.
— Піп гніватиметься.
— Та він і без ваших балачок сердитий.
— Ну й лукава ж вража Оксана.
— Оксано, чом ти не пускала його?
— Хай він тобі повіситься,-— огризнулась Оксана і з ненавистю подивилася на Корецького.
— Хо-хо-хо!.. Пиши, попе, пропало!
— Чи не в дяка часом втаскалася?
— Ні, за попом, мабуть, чортового батька поспішишся,— зареготав Шипило і встав з-за столу. За ним почали виходити й інші.
З шахти вже чувся довгий-довгий в'їдливий гудок. Забравши своє звичайне шахтарське начиння — лампочки, кайла, обушки, робітники один по одному почали виходити.
Петро виходив останнім.
— Ти нездужаєш? Може, на сьогодні не пішов би в шахту? — змітаючи крихти з столу на поміст, спитала його Оксана й облила ніжним, ласкавим поглядом.
— Так отсе заради тебе і втеряю упряжку,— насупившись, муркнув Петро й вийшов.
— Ха-ха-ха! Боїшся, дурненький,— почув він навздогін знайомий сміх.
Петро почував себе надто кепсько, але не зостався в казармі, аби не бачити Оксани. Він не міг забути минулої ночі. Глухе, невиразне вороже почуття до неї ворушилось йому всередині; він ненавидів її за те, що вона наздобула якоїсь химерної, чужої досі йому, влади над ним, над його серцем, що вона якимсь вихорем втислась йому в життя, щось дороге, гарне поламала, понівечила й зіпсувала його рівновагу. Він почував, що се не жарт, а якась темна сила, котрої важко позбутись, раз піддавшись їй. Се почуття якось прикро в'їдалось йому в мізок і туманило розум. Він відчував тепер настирливе бажання разом скинути з себе сей тягар, чудний, невимовний, незрозумілий йому: здавалося, як зробиш се, то відразу стане .й весело, й здорово.
По дорозі до нього підійшов Корецький.
— Вона до тебе приходила? — не дивлячись на Петра, тихо спитав він.
— Хто? Оксана?
— Ну да.
— А йди ти під три чорти з нею разом! — розсердився Петро.
— Се не відповідь,— блиснув очима Корецький.— Ти кажи мені: була вона в тебе?
— Ну, була... То що?
— Ти кликав її чи вона сама прийшла?
— Сама.
— Ну?
— Що — ну?
— Та що ти дурня вдаєш? Хе... він не розуміє...
— Знаєш що, товаришу, відчепись ти від мене вкупі з нею. Коли хочеш, щоб не ходила, прив'яжи її.
— Та ти не сердься, Петре,— лагідніш трохи почав Корецький.— Ти ж знаєш, що вона моя, ну, й не лізь.
— Чудний ти, як я подивлюся. Що значить — моя. Вона ж людина...
— Вона не людина.
— А хто ж?
— Звірюка, котра може бути або твоєю, або моєю, або ще чиєю.
— А на мою думку, ти здорово помиляєшся: коли б воно було не навпаки.
— Ну-у, дурниці!
— Та далебі... У всякім разі, не нагадуй ти мені про неї: нічого спільного не хочу я мати з нею.
— Хіба?
— Та справді.
— Ну, спасибі... А я думав... Тепер бачу, що й надалі ми будемо товаришами.
Корецький одійшов.
— Чудний,— посміхнувся Петро й здвигнув плечима.
Звідусіль з балаганів (так звали робітники свої нечепурні оселі) виходили шахтарі й простували до шахти: дехто мовчки, а дехто перекидаючись жартами, розмовляючи весело, ніби наближалася не каторжна праця, а веселий, гомінкий бенкет. Молоді коногони з мідяними каганчиками на картузах і саношники до самої шахти стрибали "в довгої лози" й сповняли ранкове повітря дзвінким реготом та гуканням, пересипаючи свої влучні уваги й жарти зовсім не до речі різними сороміцькими вигадками й лайкою. Старі не звертали на се жодної уваги, ніби так і годилося. Видко було, що ніхто навіть не помічає сього і що се — звичайний шахтарський жаргон. Свідомих одразу можна було пізнати: вони не лаялись, трималися гурту й провадили якусь загальноцікаву розмову.
Назустріч юрбі із-за глею почала виходити так звана нічна зміна. Сірі од глею, з чорними обличчями од вугільного пороху, постаті рухалися поволі, мовчки, ніби слабі на сплячку. Зморені очі не реагували навіть на сонце, а коли хто з свіжої юрби звертався до них з привітанням, то вони не відповідали. Тільки клопотливі артільщики, сі павуки-глитаї в мініатюрі, жваво звіряли рахунки загорьованого робітниками за ніч.
Одним скінчилася упряжка-ніч, другим починалася упряжка-день.
V
— Ти гніваєшся? — спитала Оксана, коли Петро виходив з подушкою в степ.
Кілька день вона мало й бачила його, заклопотаного якимись справами, бачила, що він уникає її, що йому не до неї.
— Чого ж мені гніватись? — відповів він, уникаючи її очей, що дивилися на нього з ворожою пристрастю.
— Я прийду до тебе, хоч ти вбий мене,— прошепотіла вона, нахилившись до нього, і очі її блиснули в пітьмі сіней.
— Слухай, Оксано, відчепись ти від мене.
— Боїшся? — засміялася вона зневажливо.
— Кого?
— Демократів своїх, ха-ха-ха!
— А геть к чортам!
— А я, проте, прийду, й ти не проженеш мене.
— Знайди собі кого іншого, тобі ж все одно.
— Справді?
— Адже ж ти до мене скількох уже кохала.
— А тобі не все одно? Ха-ха-ха!..
Вона сміялася тихим, як дзюрчання струмочка, сміхом, а він махнув рукою й вийшов.
Смеркло. Петро виждав, лежачи, поки зовсім стемніло, потім піднявся й зник в темряві.
Оксана бачила, де він лягав. Діждавшись, поки всі поснули, обережно підкрадаючись, мов кішка, підійшла вона до його постелі, нахилилася й остовпіла. Вона такого не сподівалася. Страшенний, палаючий гнів опанував її: вона важко дихала, лиця їй палали. Оксана була певна, що він зробив се навмисне: якби вона не сказала йому, що прийде, то він, безперечно, спав би на місці. А то втік, щоб переждати, поки вона вернеться до себе в хату. Простоявши хвилину, вона сіла на траву. Думки, попереджаючи одна одну, чорні, як грайворонь, вихорем закрутилися в голові. Такої образи вона ще не мала ні від кого. Щоб її, Оксани, ласкавий погляд котрої робив щасливим кожного, кому вона усміхалася ненароком, щоб її так зневажливо уникати? Ні, вона до сього не звикла!
Через копець перестрибнув хтось високий, худий і наблизився до неї.
— Хе-хе-хе!.. Нема, говориш?
Вона мовчала, склавши руки на коліна й притиснувши їх підборіддям.
— Марно час тратиш: він не скоро повернеться.
— Одчепись, попе!..
(Продовження на наступній сторінці)