Скільки разів вона подумки люто мстила дядькові, втішала себе, що як тільки-но стане царицею, то жорстоко і винахідливо віддячить йому за всі ті приниження, що їх від нього зазнала. Але дядькові покірно-підлабузницькі слова "велика царице наша" вмить змінили її гнів на милість, і вона вже нічого не могла із собою вдіяти. А втім, дядько сам себе знищив, принижуючись і запобігаючи перед нею.
— Правитимеш і далі Епіром,— раптом сказала цариця, й Арріба ледь встояв на ногах від почутого.— Ні, не царем, ні! — поспішно уточнила Олімпіада.— Всього лише тимчасовим правителем — ти все ж таки мій дядько, а не чужа мені людина. І правитимеш Епіром від мого імені та від імені мого меншого брата.
— Слухаю і підкоряюсь, велика і славна царице Македонії та Епіру! — неймовірно лестив Арріба.— Як ти велиш, правителько наша, так і буде! А ми будемо і вдень і вночі молитися за твоє здоров'я та благати богів, аби посилали тобі тільки гаразди!
— Слугуватимеш мені доти, доки виросте мій брат,— казала, не слухаючи його славослів'я, бо вже наситилась його самоприниженням.— Але затям: задумаєш що лихе — не сподівайся на мою милість. Вдруге непереможне македонське військо прийде сюди не з миром. Служи вірно, то матимеш мою прихильність і життя, покірним я завжди дарую місце під сонцем і свою милість. Непокірних же — спопеляю своїм гнівом.
На всяк випадок залишила в Епірі для нагляду за дядь-ком-правителем своїх людей, а при них — загін македонської залоги. І дядько Арріба, тепер уже не цар, а просто її довірена особа, кланявся і кланявся, його велика лиса голова блищала від рясного поту, і її заливала то синява, то білизна.
Коли Олімпіада поверталася в Македонію, горда з успішного свого походу в Епір, то уявляла себе вже царицею всього того світу, який вона — вона! — силою македонської зброї завоює разом з Філіппом. Вірила: в'язниця-гінекей у македонській столиці — то вже минуле, а попереду чекають тріумф і слава, блискучі походи та перемоги, адже в дім нарешті прийшло щастя. І вона стане такою ж знаменитою, як і чоловік. Вірила, не підозрюючи, що її щастя на одному епірському поході й скінчилося.
Як і любов.
ШОСТЕ, ВЕСІЛЛЯ
Своє вона вже відлюбила...
Року 346-го цар Філіпп одружився вп'яте. Цього разу на якійсь Нікесіполіді, уродженці Фессалії. І це за живої дружини, з якою підступний македонець навіть не визнав за потрібне, бодай для пристойності, розлучитися. Чого тут було більше — зневаги чи нахабності,— Олімпіада не могла зрозуміти. Але одне з гіркотою збагнула: чоловіка у неї вже немає. Цар почав байдужіти до неї вже після народження сина, і особливо дочки. Олімпіада це бачила ще тоді, але нічим не могла зарадити своєму нещастю — тріщина у їхньому подружньому житті погрожувала перерости у прірву. Якщо вже не переросла. Олімпіада за натурою своєю була жінкою вольовою, владною, сильною і мстивою, але й вона нездатна була вплинути на Філіппа. Та й самої влади їй було вже замало, особливо після епір-ського походу. Не хотіла бути тільки царицею Македонії. Хотіла бути богинею і повелителькою людства (принаймні в потаємних мріях такою вже бачила себе), а в реальному житті втратила навіть те, що мала. Філіпп як чоловік виявився зрадливим, непостійним і ненадійним. А вона так хотіла вірності, бо вірність була її ідеалом і богом, якому вона постійно молилася. А Філіпп не міг бути вірним одній жінці. Він потребував все нових і нових жінок, бо стомлювався від присутності однієї. Сімейної ж вуздечки цар і поготів не міг терпіти, як не міг її терпіти дикий степовий кінь, котрий виріс на волі. Бо де вірність, був переконаний Філіпп, там і вуздечка з путами, там обмеження волі, там, зрештою, нудьга. Вірності — на біду Олімпіади і, як покаже час, і на свою власну — Філіпп просто не міг терпіти. Таким уже вдався — непостійним, зрадливим, бо в житті ні від кого не залежав і залежати не хотів. Особливо від любові, що без обмежень чоловічої волі ніколи не обходилась.
Олімпіада цього не розуміла, не могла зрозуміти І не хотіла розуміти, бо мала зовсім інші, протилежні йому, ідеали. Покинута Філіппом, вона ходила як чорна хмара. Звикала до самотності та до невизначеної ролі нелюбої дружини, але змиритися з цим ніколи не могла, постійно відчуваючи до зрадливого чоловіка ревниве озлоблення. Невже Філіпп відхилив її назавжди? Невже правду казала перед своєю загибеллю фессалійка Філіна, що й Олімпіада ось-ось стане всього лише четвертою дружиною Філіппа? А все йшлося до того. В розпачі думала: краще б він вигнав, розлучився з нею, аніж отак... при живій законній дружині затіяти з іншою весілля!.. І це той, хто встановлює в царстві буцімто справедливі закони — і державні, і моральні. А йому самому закони, виходить, неписані?.. Та що там... Філіпп не тільки дружину зраджує, він і сусідні народи чи царства зраджує — сьогодні їм клянеться у вірності й дружбі, а завтра, не передихнувши, нанесе їм підступний удар у спину. І поробить вчорашніх друзів та спільників рабами. Та що йому зрадити жінку? Цар живе так, як йому вигідно, ні перед людьми, ні перед богами не звітуючи, бо ні на тих, ні на тих не звертає уваги. Вірити йому не можна ні на мить, зрада і підлість — його постійні супутники. Для нього вірність — що для меча милосердя — зайва.
І Олімпіада зненавиділа Філіппа.
Так же міцно, як міцно донедавна його кохала. Такою вже була. Не знала золотої середини — ні в злагоді, ні в чварах. Кохати так кохати, тільки всією душею, тільки зберігаючи святу вірність. А ненавидіти — так ненавидіти, теж всією душею і всім серцем. Тільки ненавидячи, вона ще й мститиме, вона йому теж завдасть підступного удару в спину. Як він, так і вона. Відхилив її вірність, хай одержує навзамін підступність,— а як же інакше? Та й для чого інакше? Раз-бо на світі живеш, або відлюби, або відненавидь!
Своє вона вже відлюбила, тепер настав час ненавидіти.
У ті роки Олімпіада негадано для самої себе захопилася гадюками. І в тому захопленні нічого не було дивного — як для греків, звичайно. Для македонців — то інша річ. У ті часи, як і в ще ранішні, відношення до гадюк було різним: одні народи їх шанували (змієпоклонство), інші їх, навпаки, знищували. І якщо вавилоняни вбачали в гадюці уособлення зла, то єгиптяни — уособлення мудрості. Греки часто й охоче тримали змій як домашніх тварин — для боротьби з мишами. В Епірі, звідки походила Олімпіада, гадюки, полюючи за гризунами, часто вільно повзали і в селянських хатах, і в палацах можних. У ті часи до гадюк не відчували огиди (відраза до них з'явилася значно пізніше, під впливом християнства), і греки навіть дітям дозволяли гратися з ними. Гралася ними в дитинстві й Олімпіада.
І зовсім не дивувалася, коли знатні еллінки у спеку носили гадюк, обмотаних навколо шиї,— для прохолоди. Це навіть модно було, таким собі шиком!
Нічого цього македонці не знали, змій вважали породженням зла і знищували їх повсюди. Як повсюди їх і боялися. Цим і скористалася цариця. Гадюк вирощувала в своїх покоях в суворій таємниці, щоб ніхто із сторонніх — крім епірян — про це не знав. Цариця власноручно годувала маленьких гадюченят різною дрібною живністю, напувала їх теплим молоком. Виростаючи, рептілії звикали до Олімпіади, вона часто брала їх на руки, гралася ними, обвивала їх навколо шиї й іноді — у спеку — навіть спала так. Тішачи власне самолюбство, що нарешті може хоч якось дозолити клятим македонцям! — приймала підданих сидячи на троні з гадюками навколо власної шиї. І часто гадюки, виставивши пласкі голови, разкривали пащеки і застережливо шипіли до тих, хто посмів надто близько підійти до їхньої господині — тоненький, ледь видимий язичок загрозливо тремтів, висунувшись з пласкої гадючої голови, і цього було досить, щоб од цариці злякано сахалися. З гадюками Олімпіаді було і спокійніше, і безпечніше. Гомоніла до них нарочито голосно, щоб усі чули:
— Ах ви ж мої золоті, ах ви ж мої рідні... Забобонних македонців гадюки в її руках чи й навколо
шиї лякали неймовірно, викликаючи в них панічний страх, і піддані позаочі прозивали свою царицю "епірською відьмою", глибоко переконані, що так воно насправді і є. Іноді починала вірити тому й цариця. В крайньому разі не заперечувала, коли так її називали. Хай називають, хай бояться. А коли боятимуться — не зважаться підняти на неї руку. Це навіть добре. Це хоч якийсь та захист.
Дізнався про Олімпіадине захоплення невдовзі й цар. Але не звернув на нього ніякої уваги. Тільки, коли хто з наближених скаржився йому на Олімпіаду та її гадюк, відмахувався:
— Кожний по-своєму сходить з розуму. А що гадюки її не кусають, то що ж тут дивного. Свої своїх, як відомо, не кусають. Тож хай грається й гадюками, коли вони їй до вподоби. Аби лишень інших не кусала.
І в єдиному його оці спалахували миготливі іскорки — розберися, кепкує цар про свою колишню жону, про епірську відьму чи ні...
І більше про царицю і слухати не хотів.
(Продовження на наступній сторінці)