Удосконалюючи вимову — своє найбільш вразливе місце,— Демосфен заходився постійними декламаціями тренувати голос, одночасно працював і над стилем. Потім ходив на навчання до одного знаменитого оратора, і той допомагав юнакові ставити голос. Розповідають ще, як Демосфен йшов до моря і там, на березі, годинами декламував вірші, намагаючись звуками свого голосу заглушити шум прибережних хвиль. Вперта і постійна праця почала давати добрі наслідки: Демосфен вже вільніше й природніше тримався на трибуні, його слабенький від природи голос набирав силу, гаркавість зникла, дикція вирівнялась. Так він переборював свої фізичні вади. Як розповідали ті, хто спілкувався з Демосфеном, він набирав повний рот камінців і старався чітко і ясно декламувати уривки з творів поетів, голос зміцнював ще й тим, що, часто піднімаючись вгору, вимовляв, не переводячи подиху, вірші чи довгі речення. Тренувався і вдома перед дзеркалом.
Почав Демосфен із судових промов і так непомітно й неспішно втягнувся в бурхливе політичне життя Афін. А володіючи неабиякою впертістю, маючи ще й від природи дар красномовця, він не лише створив себе, а й створив також свій власний стиль промов і тримався на трибуні так, що йому всі заздрили. До нього оратори наголошували в основному на риторичну декламацію, спрямовуючи головну увагу на вживання фігур та плавну ритміку мови. Демосфен від цього відмовився, а натомість створив свій власний стиль промов — гнучкий, блискучий, що поєднував красномовство адвоката з красномовністю політичного діяча. Несподівані переходи від прозаїчної мови до риторичних зворотів, особливо під час патетичних вигуків і звертань, створювали сильне враження у слухачів. Минуло небагато часу, і всі почали визнавати Демосфена за найблискучішого оратора. Ось тоді Демосфен і розпочав свою знамениту війну з північним варваром — македонським царем Філіппом, що протягом багатьох років приносила йому і успіхи, і поразки, славу і біду, аж доки не вкоротила йому і віку — мужній оратор, аби не датися македонцям в руки, сам зробить крок навстріч своїй смерті.
Він потребував людей підлих і знайшов їх
В Афінах забили тривогу лише тоді, коли і над Халкіді-кою, містом, дружнім Афінам, нависла загроза македонського вторгнення. Ось тоді на арену політичної боротьби з македонцями і вийшов Демосфен.
Року 351-го, в архонство Арістодема перед афінським народним зібранням він виступив з бойовою політичною програмою дій, яку згодом буде названо "першою філіппікою" і яка разом з іншими філіпліками складе цілу епоху в історії Афін.
Проти гегемонії Македонії Демосфен виступав і раніше. І вже тоді заявляв промакедонським елементам, котрі орієнтували співгромадян на необхідність боротьби з Персією: план походу греків на Схід — плід марної уяви купки шукачів легких пригод. Головна небезпека, переконував він, не в Персії, а в могутності Філіппа, що, посилюючись, може призвести до великого лиха. Боротьба з Філіппом — це принципова боротьба, заявляв Демосфен, адже це боротьба за саме існування Афін і Греції. Філіпп — ворог греків, він задумав не просто підкорити своїй владі афін-ську державу, а повністю її знищити.
І ось його "перша філіппіка". У ній Демосфен глибоко проаналізував розвиток подій і запропонував народному зібранню план не тільки оборони, а й наступу на агресора.
— Майбутнє Афін залежить від самих афінян, тому треба щоденно боротися з ворогом. А єдиний вихід із скрутного становища — рішуче й швидке озброєння, готовність до війни. А для цього треба створити боєздатне військо і флот, бо Філіпп оточив афінян з усіх боків. Найнебезпечні-ший наш ворог не македонський цар, а наша власна в'ялість, сподіванка на когось сильнішого, адже, помри сьогодні Філіпп, і ми, не здатні діяти самостійно, привели б на його місце іншого!
Своїми знаменитими промовами-"філіппіками", спрямованими проти македонського царя та його завойовницької політики, Демосфен рубав під корінь промакедонську партію:
"...і ось Філіпп став господарем над усіма, як це йому вдалося? А ось як: тих, хто продає свої послуги, він купував їх, тих, хто стоїть на чолі держави, він спокушав хабарами і підохочував".
(Як лютуватиме Філіпп, коли підкуплені ним мужі донесуть йому про виступ Демосфена! Які кари цар посилатиме на голову чесного і непідкупного оратора, але все марно — Демосфен і далі виступатиме проти македонської завойовницької політики—до самої своєї загибелі!)
"Так, чимало щастя, афіняни, отримав Філіпп від долі, але в одному він найщасливіший од усіх, клянусь усіма богами й богинями: я навіть не можу сказати, чи був у нашому житті ще такий щасливець. Брав він великі міста, підкорив собі чимало земель, здобув багато чого вражаючого і гідного заздрощів... Але в одному йому таланило, як нікому іншому в світі. В чому ж? — виступаючи перед Народним Зібранням, запитував Демосфен і сам же й відповідав: — Для своїх діянь він потребував людей підлих і знайшов їх, навіть ще підліших, аніж сам хотів".
Демосфена тоді слухали затаївши подих.
"Страшна хвороба напала на Грецію, афіняни, така тяжка, що потрібно велике щастя і великі зусилля з нашого боку, щоб нам виборсатись. Адже в містах найіменитіші люди, покликані очолити спільну справу, самі продаються, добровільно прирікаючи себе на рабство..."
Ісократ не міг розкрити й рота, мовчали і його ирихиль-ники.
"...клянусь Деметрою, якщо говорити відверто, нам потрібна найпнльніша обережність, бо ця хвороба, поширюючись всюди, прийшла й сюди, афіняни".
І далі: "У Філіппа, добродії афіняни, з самого початку була перевага, адже в Елладі в той час — та не де-небудь в однім місці, а повсюди — дозрів такий урожай зрадників, хабарників та інших святотатців, що такої розкоші нікому не пригадати, скільки не згадуй".
Демосфен добре знав, що афінський народ не був єдиний. Біднота, розорена війнами, не знала, до чого докласти руки, і водночас ненавиділа працю — таких було більше. Вона не платила податків, вимагала збереження каси фе-корікона, тобто грошей, визначених для театральних видовиськ, релігійних свят та розваг, вимагала дешевого хліба і харчування за рахунок держави, себто за рахунок багачів полісу. Дрібні ремісники — чоботарі, столяри, гончарі, ковалі та небагаті торгівці вимагали замовлень на їхній товар з боку полісу, купців і судновласників. Вони борсались між двома берегами — вічною надією несподівано розбагатіти і страхом нового розорення. Такі хитання, як і їхні політичні погляди, не відзначалися стабільністю. Будучи зацікавленими в збуті своїх товарів, вони підтримували торгово-морські кола, а отже, й промакедонську партію. І в той же час вони були прихильниками і демократії, бо розуміли: якщо переможе Філіпп, демократія буде знищена. І коли виникла загроза демократії, коли Македонія почала загрожувати незалежності самої Афінської держави, більшість (у тім числі й землевласники) пішла за Демосфеном, котрий невтомно закликав народ до боротьби за свободу батьківщини. Це про них він говорив на народному зібранні: — Це людина бідна, але вона чесна і корисна державі!
Похід в Епір
Нарешті настав її час!
Як довго вона його чекала, терплячи все, і — дочекалася! Філіпп таки прислухався до її голосу, зважив на її доводи й поради і велів готувати військо, яке вона — вона! — мала повести у похід! О, заради цього варто було терпіти все: і приниження, і неувагу чоловіка, і своє безталання, і кляту самотність та нудьгу в гінекеї-в'язниці. Слава богам, все нарешті змінилося. Завтра під копитами її коня простелиться далека дорога, і у всіх на устах буде не тільки ім'я Філіппа, а й її власне. Бо й про неї світ невдовзі заговорить так, як він зараз говорить про Філіппа.
Так здавалось Олімпіаді, і так вона вірила.
її енергії й цілеспрямованості — домагатися й собі влади — іноді дивувався й сам Філіпп. Олімпіада була єдиною з його жінок — офіційних і коханок, яких він досі мав,— що виявилась ще й непоганим політиком, принаймні мала чуття державного мужа. І часто ночами говорила з царем про становище в державі та на її кордонах, про наміри й політику Філіппа, про справи в грецьких полісах. І хоч Філіпп до жіночих здібностей щодо політики ставився скептично, вважаючи жінок придатними лише для постелі, народжування дітей та ведення домашнього господарства, але ні-ні та й дивувався прозорливості своєї четвертої жони, її вмінню точно і ясно оцінювати ситуацію, передбачати ті чи інші ходи.
— Це тому,— пояснювала Олімпіада,— що я народилася і виросла в Епірі і стала справжньою епірянкою, а ти про це й не знаєш.
— А що таке — справжня епірянка?
— Жінка, яка ні в чому не уступає чоловікам. І такою — справжньою епірянкою — я і хочу залишитись, навіть будучи македонською царицею.
— Не забувайте, що кажуть грецькі мудреці: життя одного чоловіка дорожче тисячі жінок.
— Чула вже. І хочу довести, що й жінки іноді можуть бути вартими чоловіків.
— Що ж... Доводь,— скептично гмикнув Філіпп.
Про свою батьківщину, про залишений нею Епір, де правив недобрий дядечко Арріба (не виключено, що це він спровадив батька її, а свого брата на той світ, щоб захопити владу) і де залишався її малолітній брат Александр, Олімпіада не забувала і в Македонії. Час од часу, використовуючи будь-яку нагоду погомоніти з чоловіком, заводила мову про свій край.
(Продовження на наступній сторінці)