— Епір належав моєму батькові, тепер же по старшинству в нашому роді він належить мені. Мені і тільки мені, хоч там і володарює мій дядько — дідько б його забрав та пошвидше! І своє царство Епір я нікому не віддам, тим більше дядькові, який стільки мене кривдив. Віддавши мене заміж в Македонію, він гадає, що так легко спекався законної спадкоємиці епірського престолу і тихцем собі царюватиме? Доки я жива — не бувати цьому!
Коли говорила, лице її — вродливе й пещене — робилося ще величнішим, гордим, і неприступним, наче юно було витесане з гарного, але холодного каменю, рожевого мармуру.
"Владолюбива,— з подивом думав Філіпп, слухаючи дружину.— Такій би самостійно царювати, а не бути жоною царя".
— Я мушу... я зобов'язана, зрештою, відновити владу свого сімейства в Епірі,— вигукувала Олімпіада.— І ти, мій царствений муже, повинен відновити справедливість!
На епірське царство вже давно позирав і Філіпп, бажаючи його приєднати до Македонії, особливо після того, як одружився з Олімпіадою. І міг у будь-який день кинути на слабенький Епір загін своєї кінноти і легко позбавити його самостійності, але стримувався. Не завжди треба покладатися на військову силу, іноді не завадить і політична кмітливість. Аби не створювати в сусідах враження, що він — завойовник і загарбник чужих земель. Так можна налаштувати проти себе всю Грецію. І якщо вона сьогодні, на щастя, розпорошена, то завтра може об'єднатися і Македонії доведеться важко. Тому вичікував з Епіром, терплячи на його престолі Олімпіадиного дядька. Але тепер, міцно утвердившись в Середній Греції і переконавшись, що об'єднання еллінів йому поки що не загрожує, вирішив як слід взятися за Епір. Бо тепер міг прикритися царицею Олімпіадою — він, мовляв, не завойовує Епір, а всього лише відновлює справедливість і законну владу своєї дружини, дочки епірського царя. Владу, що належить їй та її меншому братові і яку захопив їхній дядько Арріба. Ось чому похід македонських військ в Епір — то похід за відновлення справедливості, і тільки.
Подружжя вирішило, і в 351 році Філіпп кинув свою кінноту на Епір. Але з обачності сам відмовився вести військо.
— Щоб не теревенили, що я, мовляв, після Фессалії захопив ще й Епір,— ділився своїми думками з дружиною.— У тебе забрали владу, ти і йди з моїм військом в Епір та відновлюй справедливість. Загін я виділив тобі найкращий, мої полководці допоможуть навести лад в Епірі. Але запам'ятай головне: не Македонія та її цар Філіпп напав на Епір, а ти, Олімпіада, дочка епірського царя, яка має всі права на епірський трон. І хай тобі допомагають боги у твоєму першому військовому поході!
Опору македонцям по-справжньому ніхто й не чинив, бо Епір достатньої сили для відсічі не мав, а його слабеньке військо, що набиралося з найманців, не йшло ні в яке порівняння з македонським. До того ж багато було невдово-лених царюванням Арріби, і македонських вершників на чолі з дочкою покійного епірського царя зустрічали як визволителів. Євмен, що командував загоном македонської кінноти, розіслав глашатаїв, які, зібравши людей, зачитували їм звернення Олімпіади до "свого народу". У тому листі македонська цариця нагадувала, що тільки вона та її брат Александр — єдині спадкоємці трону, який несправедливо захопив їхній дядько Арріба, що македонців не треба лякатися, македонці — брати епірян, їм треба підкорятися і зустрічати їх як своїх визволителів, адже вони йдуть не захоплювати Епір, а всього лише звільнити його від тиранії Арріби та відновити справедливість.
Олімпіаді повірили. Невдоволені правлінням Арріби гуртами виходили на дорогу навстріч війську, з поклонами й дарунками зустрічали свою царицю.
В столицю Олімпіада вступила на чолі македонської кінноти. В'їхала в місто на бойовому коні, в бронзовому шоломі з гребенем, у позолоченому панцирі, поверх якого було накинуто білосніжний плащ-гіматій. Збруя коня теж спалахувала на сонці від золотих прикрас. Олімпіаду супроводжував особистий секретар Філіппа, веселоокий, привітний Євмен і відбірна сотня особистої охорони цариці. Вирвавшись нарешті із незамкненої в'язниці-гінекею, Олімпіада була на вершині своєї слави і честолюбства. Такою — радісно-збудженою, розпашілою, з сяючими очима і від того помолоділою і погарнілою — македонці ще не бачили свою царицю. Перемовлялися між собою: "Як у Філіппа, так і в цариці теж сяють очі, коли захоплює чужі землі!"
Зустрічати Олімпіаду народ висипав за міські мури. Епір-ські воїни вигукували здравиці на її честь і ледве стримували людські тлуми, що поривалися вперед і лізли заледве чи не під копита македонських коней. Вітали Олімпіаду як єдину і законну свою царицю, і Олімпіада навіть не питала, де Аррідей,— навіщо він їй тепер здався! Хто він для неї? Вона повернулася в Епір з перемогою, віднині епірська влада у її руках.
Вигуки, крики, іржання коней, брязкіт зброї...
Скільки їхали вулицею від міської брами до агори, де стояв царський палац, стільки люд і вигукував:
— Слава Олімпіаді, цариці нашій!
— Тільки тебе, Олімпіадо, волимо над собою мати! Олімпіада з вдячністю дивилася на людей, і на очах її
були сльози розчулення. А навстріч їй уже вели братика, трохи зляканого і розгубленого від всезагальної уваги. Александр теж зазнав кривди від дядька-царя і тому з радістю кинувся до сестри-цариці. Олімпіада перехилилася з коня, на мить притулила братову голову до свого лиця і випросталась, витираючи сльози. І це викликало в людей розчулення. З гурту вибігли якісь чоловіки в гіматіях, підняли Александра і подали його цариці. Олімпіада посадила братика поперед себе, обняла його і так і в'їхала на агору.
Перед брамою, заквітчаною з такої нагоди лавровими вінками, Олімпіаду чекала делегація вищих сановників на чолі — от би вже не повірила! — з дядьком-царем. На дядька вона й не глянула — забагато для нього честі! А він запобігливо їв її очима, намагався зустрітися з нею поглядом, щоб прочитати в очах племінниці свою долю. Олімпіада роздратовано стенула плечима: чому він не втік? Чому не наклав на себе руки? Невже сподівається, що йому все минеться? Він не лише підступний, він ще й дурень! А втім, долю дядька-царя вона вирішить потім, зараз не до нього. Тим більше дядько-цар вже не пнеться поперед усіх, скромно тупцюється в юрмі двірцевих служок — не цар він уже. Його велика лиса голова, аж блискуча від поту, наливається то білизною, то червонуватою синявою, і на неї гидко дивитися.
Македонська цариця милостиво прийняла багаті і щедрі дари, якими її зустріли улесливі й покірні двірцеві, ті, хто ще не так давно принижував і насміхався з неї, щоб догодити Аррібі. Тепер вже, навпаки, догоджають їй, щоб принизити Аррібу. О люди, люди!..
Олімпіада, не злазячи з коня, проголосила Епір царством свого сімейства, а придворні в один голос проголосили її царицею Епіру.
Євмен допоміг новій цариці спішитись і, підтримуючи під руку, повів у тронну залу царського палацу. А попереду бігла якась дрібнота і, мліючи од щастя, вигукувала:
— Дорогу! Розступіться! Дорогу цариці Македонії та Епіру!
І з тою дрібнотою, хоч як не дивно, біг дядько Арріба і разом з усіма вигукував:
— Дорогу, дорогу цариці Македонії та Епіру!
Того ж дня в тронній залі Олімпіада, цариця Македонії та Епіру, приймала місцеву знать. Останнім прийняла Ар-рібу. Коли він увійшов (його вже навіть слуги штурхали під боки, щоб догодити новій цариці), Олімпіада сиділа на троні і пальцем показала, щоб він підійшов ближче до трону. До того трону, на якому він ще вчора гордовито сидів.
— Ну, дядьку, я повернулася,— не дивлячись на нього, сказала Олімпіада.— В Епір повернулась, у царство свого батька.
Кланяючись, Арріба вражено думав: "Як змінилася його племінниця! Розсілася на троні, наче все життя тільки на ньому й сиділа. І яка горда та владна — конем її не обскачеш!"
Так думав Арріба, а вголос, намагаючись, щоб він пролунав вірнопіддано, вигукнув:
— Ми всі тебе з нетерпінням чекали, велика і милостива наша царице,— хай боги дарують тобі довгі та щасні літа! Доки ти була в Македонії, я беріг для тебе епірське царство і тепер передаю його тобі, законній його спадкоємиці!
— Я забираю царство, не питаючи на те твоєї згоди! — підвищила голос Олімпіада.— Та і як ти можеш дарувати те, що тобі не належить?..
— Змилуйся, велика царице наша! — Арріба впав перед троном на коліна і бив поклони своєю великою, блискучою і вкритою потом лисою головою.
— Встань! — змилостивилась нарешті Олімпіада, бо наситилась його рачкуванням перед нею.— Встань і слухай мене! — Арріба покірно схопився і так же покірно-поштиво застиг, весь увага.— Хоч я і повернула собі епірське царство, але залишатися в Епірі не можу. Державні справи чекають мене в Македонії.
— Звичайно, звичайно...— белькотів Арріба, не вірячи, що він уцілів.— Істинно державні справи чекають на тебе в Македонії!
— Брата свого, оскільки він ще малий, я забираю в Македонію — так буде краще і обачніше. А коли брат підросте, то відразу ж повернеться на епірський трон і буде
правити країною від свого і від мого імені, а далі видно буде. Я ж повертаюся в Македонію.
(Продовження на наступній сторінці)