— Папуга?.. — Джо, щось пригадавши, ляснув себе по лобі. — Згадав. Кілька років тому в Місті відбулася ціла серія квартирних крадіжок з одним і тим же почерком, манерою. Грабували двоє, вельми просто і в той же час своєрідно, слідів не лишали. Однією із справ цієї серії займавсь і я. Ті двоє невловимих обікрали квартиру самотньої міс. У неї був папуга, бразільський жако. Я оглянув усе, але ні за що було вчепитися. Професійно працювали грабіжники. Все з квартири винесли, лишили тільки клітку з папугою. От я, роздумуючи, за що ж вчепитися, машинально дивився на папугу, а він метушився в клітці та все щось повторював. Бурмотів і бурмотів... Я зрештою прислухався: він згадував якогось Роберта і якогось Роні. Фраза так звучала: "Ей, Роберт! Іди сюди! Роні — швидше!.." Я запитав потерпілу: хто у неї із знайомих Роберт, а хто — Роні? Міс відповіла, що таких знайомих у неї немає і що папуга, її улюбленець, став несподівано повторювати ці імена... Я вхопився за цю ниточку, і невдовзі поліція за моїми даними накрила грабіжників, яких справді звали Роберт і Роні...
— Ось і маю початок, — задоволено сказала Дженні, сідаючи до столу. — Отже, так. Симпатичну й самотню міс тридцяти років, небагату і незнатну, несподівано пограбували. Приходить детектив, якого вона найняла через контору приватних детективів, чи, як у вас кажуть, білий король детективу, і завдяки папузі знаходить грабіжників. Міс йому дуже сподобалась, він ще раз з некг зустрівся, мовби випадково, а потім запросив її в ресторан пообідати. Вони стали зустрічатися. Зароджується почуття. Згодом виявилося, що той симпатичний детектив...
— ...мільйонер, — підказав Джо. — Вони кохають одне одного.
— Точно! За канонами "рожевого" роману він мусить виявитись мільйонером, — іронічно посміхалася Дженні. — Невдовзі вони щасливо одружуються, а для папуги, для бразільського жако, який їх звів, купують золоту клітку. Га? — вже й зовсім весело вигукувала Дженні. — Як тобі це, Джо? Я так і назву роман: "Золота клітка для папуги". Коли вони будуть садовити в неї папугу, героїня млосно вигукне: "Ах, любий, мені здається, що ти й мене посадив у клітку!.." — "Хіба ти не рада, люба? — запитує її він, мільйонер і детектив з нудьги. "Ах, любий мій, — одказує вона. — 3 тобою я ладна і в золотій клітці жити..." Банально — чи не так? — з відразою перепитала Дженні. — Але так треба. А кінцівка символічна і в дусі "рожевих" романів: шукайте свого мільйонера, і ви його випадково знайдете, і у вас теж буде своя золота клітка. А герої, до речі, будуть зватися так: вона — Дженні, він — Джо. Ось так. І не переч. Мені буде легше писати, коли герої носитимуть такі імена.
Через кілька хвилин Дженні уже диктувала перший розділ.
XVII
Так і почався їхній медовий місяць: вставала Дженні о шостій ранку, цілувала Джо в щоку і бігла у ванну. Після душу, свіжа й бадьора, брала до рук мікрофон. Говорила в нього фразу за фразою, машинка автоматично стукотіла, заповнюючи сторінку за сторінкою. Про те, як приватний детектив, елегантний і вродливий чоловік, розплутуючи справу, познайомився з потерпілою, закохався в неї, і хоч вона була бідною, зате він виявився мільйонером... Іноді Дженні ворушила губами, підбираючи слова (Джо в такі хвилини намагався навіть ходити нечутно, щоб, бува, не завадити їй), далі, труснувши головою, знову починала диктувати, і машинка тихо скрекотіла, друкуючи на папері (а він усе стерпить) різдвяну казочку для дорослих...
Поки що вона витримувала норму — десять сторінок на день, хоч іноді стомлювалась так, що увечері падала на диван і миттю засинала. Джо гладив її сонну, притягував до себе, але вона бурмотіла крізь сон: "Потім... потім... десять сторінок". А вранці о шостій спохлювалась і починалося: душ, мікрофон, десять сторінок...
Харчувалися надголодь, економлячи кожний цент, аби розтягти п’ятдесят доларів на місяць. Раз на три дні Дженні бігала в магазин, купляла крупи, овочі та шматок м’яса (на тиждень). Принісши продукти, притьмом хапала мікрофон, щоб передрукувати те, що в неї, доки ходила в магазин, склалося в голові, а їжу готував Джо. Увечері вдвох перечитували написане за день, сперечалися, правили, і Джо сідав передруковувати написане начисто, а Дженні падала і миттю засинала...
Так і минали дні.
Якось Джо забідкався, що вони не зареєстрували свій шлюб.
— Тебе хзилює якась там формальність? — здивувалась вона. — Ти щасливий? — Він кивнув. — І я теж... А решта... решта нас не обходить. Головне, втриматись на поверхні життя, не булькнути на дно.
І вони трималися.
Роман "Золота клітка для папуги" просувався успішно, купка вже готових сторінок на столі росла й росла. І Джо починав тоді вірити, що роман — незвичайний, що він стане бестселером, що це твір справді літературний, а не дешева халтура. Іноді ж йому починало здаватись (і досить часто, на жаль), що нічого путнього із цього не вийде і Дженні марно старається. Бо й те не так, і те не зовсім вдало, отож "Золота клітка для папуги" — нікудишній твір. І Джо впадав тоді у відчай.
А дні минали-в роботі, в очікуванні, що все владнається. І хоч як дивно, але Джо дужче й дужче починала подобатись "Золота клітка для папуги". Кожного дня надвечір він перечитував чергову порцію сторінок і ловив себе на тому, що з нетерпінням чекає нового десятка. Хоча ВОНА (літературна Дженні) мало була схожа на свого реального прототипа, як і ВІН на нього, реального Джо. Але дещо, особливо думки, мрії, характери, — було спільне. Історія життя самотньої молодої жінки, що нарешті зустріла свою любов, чимось приваблювала. Може, невигаданою щирістю. Зрештою, правдою життя, а не рожевою фантазією. Літ-Дженні і Літ-Джо із сторінки на сторінку боролися за своє життя, за своє місце під сонцем.
А п’ятдесят доларів танули з неймовірною швидкістю.
Вони економили, як могли, — спершу їли гаряче раз на день, потім через день, потім раз на три дні. Сидячи на сухих галетах і каві, Дженні творила щасливе життя двох закоханих, сама не вірячи в реальність того, за що вона взялася.
Роман уже наближався до свого завершення, а герої все ще залишалися бідними й авторка вперто не хотіла робити їх багатими.
— Літ-Джо такий же, як і ти, — обнімаючи Джо, шепотіла вона йому. — Добрий, ніжний, чесний, справедливий, але — бідний. І дурний.
— Чому це я дурний?
— Тому, що не вмієш жити, не хочеш пристосовуватись. Вбив собі в голову дурницю про якусь там справедливість та чесність, а їх немає. Немає і не буде. Бо хто живе серед вовків, той сам мусить ставати вовком. Така діалектика нашого життя, такий його вовчий закон. На жаль.
— Розмову про це давай відкладемо на потім, а зараз мене хвилює твій роман, — говорив Джо. — За схемою "рожевого" роману героїня мусить зустріти й полюбити тільки багатого, мільйонера, а ти вперто не робиш свого героя володарем суми з шістьма нулями.
— Ти не мільйонер, — відказувала вона йому, — то хай і твій двійник залишається без круглої суми на своєму рахунку.
— Але ти пишеш різдвяну казочку, де все можливе. Крім того, якщо твої герої залишаться бідними й далі, то як ти виправдаєш тоді назву роману — "Золота клітка для папуги"?
— А тим, що... — Дженні на мить задумалась. — Ідея! Вони просто обіцяють своєму папузі купити золоту клітку, але навіть папуга... так, так, навіть папуга не вірить, що надійде колись такий час, коли вони зможуть купити йому обіцяне.
XVIII
І настав день, коли Дженні поставила крапку, відіклала мікрофон, а сама впала на диван, вигукуючи:
— Все, Джо, все! Закінчила! Написала!
На столі лежало рівно 150 сторінок "рожевого" роману "Золота клітка для папуги". Авторка була щаслива, що тяжкі дні нарешті закінчилися, і вона ось так може лежати і нічого не робити. А втім, до лежання ще було далеко. Дженні схопилась, взяла рукопис, склала його у теку, теку поклала до сумки, перевдяглася і поцілувала Джо в щоку. Він провів її до дверей.
— Боюсь... — вже на порозі завагалась Дженні. — А раптом відмовлять? Що тоді будемо робити? Грабувати я не вмію, ти — теж. Роботи не маємо і мати не будемо. Ситуація — гірше не придумаєш!
Він пригорнув її, зазирнув у тривожні очі.
— Все буде добре, — провів її за поріг. — Повертайся з удачею.
Вона пішла — висока, струнка, гарна. Обернулась, помахала йому рукою і вийшла з двору. Він чекав її повернення з нетерпінням, через кожні півгодини вибігав на веранду, виглядав, нервував. Дженні повернулась через дві години.
— Рукопис взяли, але відповідь буде лише через тиждень. У них такої писанини — гори! І все — "рожеві", з благополучними і щасливими кінцями. — Зітхнула. — Але попри все я — вільна.
Того дня вона була напрочуд веселою, збудженою, все поривалася щось співати, хапала Джо і крутила його у танку... Хоча спати лягли голодними, але обоє були раді, що робота закінчилася, тож мріяли, як вони заживуть, одержавши гонорар.
— Накупимо найсмачніших делікатесів і наїмося хоч раз!
А потім потяглися дні чекання — тривожні, напружені, непевні.
(Продовження на наступній сторінці)