— Як тобі в зоні ув’язнення? Сподіваюсь, ти не скаржишся на суєту нашого життя?
— О, нарешті я діждався того, про що завжди мріяв: спокою. В зоні ув’язнення — океан вільного часу! Що тебе ще цікавить?
Х’ю зітхнув.
— Твій голос занадто бадьорий, щоб я повірив, що все о’кей. Але потерпи ще трохи. Щось придумаємо, і твоя доля...
— Із своєю долею розберуся сам!
І Джо вимкнув екран.
Дженні, скрутившись калачиком на дивані, спала.
Джо походив по кімнаті, потім прикрив дівчину пледом, думаючи, як йому повезло, що в новорічну ніч до нього прийшла така вродливиця у вбранні Санта-Клауса. Усміхнувся... Раніше він не терпів жінок, над усе ставив свою холостяцьку волю, думав, що так воно завжди й буде. А прийшла ця дівчина-і від його переконань і сліду не лишилося. Тільки тепер він відчув, яка жахлива штука самотність. Гірше за неї нічого в світі немає! Недарма кажуть: самотність ніколи не буває щасливою...
Він ходив і ходив по кімнаті, усміхався до сонної Дженні. Вона теж уві сні посміхалась. Раз по раз поправляв на ній плед, бо все йому здавалось, що вона накрита не так, як треба. А потім сів у крісло, з насолодою випростав ноги, відкинувся на спинку. Від того, що Дженні була поруч, що вона, скрутившись калачиком, спала на його дивані, йому було затишно і хороше. Так затишно і так хороше, як іще ніколи не було.
З тією думкою він і заснув, сидячи в кріслі.
Спав міцно, але недовго, бо коли прокинувся, була сьома ранку (задрімав він о п’ятій), але відчув себе як ніколи бадьорим та свіжим. Легко схопився і глянув на диван.
Диван було акуратно заслано пледом.
І від того йому враз стало сумно. Так акуратно застилають постіль лише тоді, як ідуть з квартири.
— Дженні? — він усе ще сподівався, що вона поруч. — Дженні??!
У відповідь — ані звуку.
На столі білів аркуш паперу.
Він усе зрозумів і приречено взяв записку.
"Спасибі за гостинність. Я ніколи-ніколи не забуду нашої зустрічі! Дженні-маленька, вона ж Санта-Клаус".
Він повертів у руках записку, все ще сподіваючись, що Дженні лишила свою адресу. Та адреси ніде не було. Але тут він згадав, що Дженні мешкала в сусідній віллі, поруч, і трохи заспокоївся. Ще встигне її знайти. Чому — "встигне"? Сам не знав, але при згадці, що може втратити Дженні, йому стало так тяжко на душі, що хотілося кричати...
Вискочив на веранду з наміром негайно бігти на пошуки Дженні, та тільки зробив три кроки, як загаласував електронний охоронець на руці про те, що засуджений номер 3542475 зробив три кроки, а це рівнозначно втечі із зони ув’язнення...
— Та замовкни ти! — з ненавистю сказав він до браслета, але браслет не вгавав, погрожуючи увімкнути систему нуль. Довелося повертатися в зону ув’язнення.
Кружляв по кімнаті, як звір на ланцюгу.
Не знаходив собі місця.
Та ось у нього з’явилась інша, вже похмура думка: а чому це він так заметушився? Хіба вона його? Хіба вона обіцяла бути з ним, запевняла, що повернеться? А може, він їй зовсім байдужий? Вона просто провела в нього новорічну ніч, потанцювала. І пішла. Щоб більше до нього не повертатися. І забула про нього, а він...
І раптом над вхідними дверима проспівав дзвінок.
Джо метнувся в передпокій і зазирнув до вічка-перископа.
І тієї ж миті квапливо відчинив двері.
Перед ним стояла Дженні-маленька з двома сумками в руках і чомусь зажурено до нього посміхалась. Так зажурено, що в нього аж серце стислося.
— Хелло, містере 3542475, — вона намагалася говорити весело і безтурботно. — Як спалося?
— Ви кудись їдете? — кивнув він на її сумки.
— Так.
— І... надовго?
— Назавжди, — вона помовчала. — Я не перебила вам ранковий сон?
— Що ви, що ви!’ Я вже давно на ногах, — вигукнув він. — І, уявіть собі, виглядав вас.
— А я прийшла подякувати вам за новорічну ніч і... попрощатися.
— Ніякого "прощай"! — вигукнув він у відчаї. — Дженні, здрастуй! — він непомітно для самого себе перейшов на "ти". — Який я радий, що ти повернулася. Прокинувшись, я подумав... ні, я жахнувся, подумавши, що втратив тебе. А сьогодні у мене найщасливіший день. І більше не хочу тебе втрачати.
— Я не сама, — сказала вона стомлено. — Зі мною дві сумки, і це єдине, що в мене залишилося.
Він підхопив її сумки, заніс до передпокою, зачинив за нею двері і, підійшовши взяв її руки в свої.
— Я не хочу тебе втрачати знову, — дивлячись їй у очі, шепотів він. — Я чудом, просто чудом знайшов тебе в цьому світі і більше не відпущу. Не відпущу, бо самотність ще ніколи не була щасливою.
— Мене викинули на вулицю, — сказала вона з гіркотою.
— Ти залишишся у мене. Назавжди! Дженні зажурено дивилась на нього.
— Але тебе теж викинуть на вулицю.
— Як будуть викидати, то викинуть удвох, — він зігрівав її холодні руки теплом своїх рук. — А вдвох нам буде легше триматися.
— Надворі мороз, — усміхнулась вона, — і я геть замерзла.
Він доторкнувся губами до її рук.
— Ну ось, вже й зігрілися... Роздягайся, зараз будемо снідати. У мене є трохи яєчного порошку та сухої картоплі.. Уявляєш, це ж ціле багатство-яєчня і картопля!
— Уявляю, Джо, уявляю!
Весело перемовляючись, вони насмажили картоплі з яєчнею, зготували каву.
— Я навіть не підозрював, що в зоні ув’язнення буду таким щасливим! — вигукнув Джо. — Аби ти була поруч, я ладен все життя просидіти у цій в’язниці!
Вперше у своєму житті Джордж Лі відчув, що таке щастя. І від повноти почуттів не міг знайти собі місця. Хотілося щось робити, рухатись, співати, веселитись. Він натис кнопку відеозв’язку, набрав код кабінету Х’юлетта Кларнеса. Але того в кабінеті не виявилось, комп’ютер відповів, що інспектор Кларнес, здавши чергування, пішов додому. Джо набрав код квартири Кларнеса. Екран засвітився, але до нього ніхто не підходив. Та ось з’явився заспаний і явно невдоволений Х’ю. Позіхнув.
— Хелло! — вигукнув Джо. — Спиш?
— Ну, сплю, бо цілу ніч чергував. — Інспектор потер очі і придивився до екрана: — Хто це такий... веселий мене розбудив? Це ти, білий королю детективу? Що трапилось?
— День такий, а ти — спиш.
— Який день? — здивувався Кларнес. — Звичайний. Перший день Нового року. І тільки.
— Ти помиляєшся, іспекторе КС! Сьогодні день незвичайний!
— Постривай, постривай! Ти п’яний чи... Ні, ти не п’яний. Що з тобою, Джо?
— Ти співчував мені, говорив, що потурбуєшся про мою рознешасну долю, а я — щасливий. Го-го, який я щасливий. Хочеш, закричу на увесь світ? Так закричу, що відеозв’язок твій, не витримавши напруги, згорить! Го-го-го!!!
— Ти справді хмільний, але не від алкоголю, — після деяких роздумів промовив Кларнес. — Ти хмільний від... Стривай, ти, здається, закохався? Ай-ай! І як ти примудрився зробити це в зоні ув’язнення?
— Секрет. І знай: турбуватися про мене не треба. Не хочу! Бо я щасливий.
— І це говорить... той Джордж Лі, який раніше і терпіти не міг жінок. Ну й діла!
— Всьому свій час. Крім того, я переконався, що самотність ніколи не буває щасливою! — і Джо вимкнув екран.
Дженні, усміхаючись, спостерігала за ним.
— А хіба я неправду сказав? — звернувся він до неї. — Я щасливий, і ніхто не втручається в мою долю. Сам розберуся.
Та екран раптом засвітився.
— Хто там ще штурмує нашу фортецю серед океану житейських бур? — бадьоро вигукнув Джордж Лі.
На екрані з’явилась панель з пультом. На панелі замиготіли індикатори. Чітко вимовляючи слова, машинний голос ввічливо сказав:
— Добрий день, з Новим роком! Містер Лі, вас турбує головний комп’ютер офісу містера Банча. Повідомляю, що згідно з новою вказівкою містера Банча платню за квартиру в його віллах треба вносити в перші три дні кожного місяця. В разі несплати на четвертий день ви будете виселені примусово. Прошу підтвердити прийняття моєї інформації.
— Інформацію прийняв, — буркнув Джо.
— На все добре, містере Лі! — екран згас.
— Ну і все... — зітхнула Дженні. — У нас всього лише три дні.
— Що придумати, що придумати? — Джо швидко ходив по кімнаті, хрускаючи пальцями. — Де вихід? Мусить же він бути? У мене тільки триста доларів. А треба на місяць п’ятсот. То де ж вихід, хай йому чорт!
— У мене є двісті п’ятдесят, — зраділо вигукнула Дженні. Твої та мої — от і заплатимо за квартиру за місяць, півсотні ж лишиться на їжу.
Джо пригорнув Дженні, ласкаво зазираючи їй у вічі.
— Я знав, що все буде добре, коли ти зі мною. Місяць щастя — це ж так багато! А там щось придумаємо. Мусить же бути вихід. Мусить!
XVI
(Продовження на наступній сторінці)