— Ай, не так, мої любі. Те, що було давніше, минулось, а тепер інший час настав, замок має більші потреби, як раніше. Вить тепер більша. І, крім того, треба з усієї ватаги дати окремо бобрів. Мала ватага дає два, а ваша така велика, що за десять років стане, дасть двадцять бобрів, крім виті.
— Та воно все на те виходить, що ми перед неводом рибу ловимо. Господь знає, хто з нас живий вернеться, бо не на весілля ми йдемо, та й який сьогорічний здобуток буде.
— Ну, тож ідіть уже, здорові, а тоді вже й побачимо. Муха взяв дозвіл і вийшов, а як уже були за ворітьми,
каже до своїх: ,
— Побачить він нас тоді, як своє вухо, — от добре, що ніхто з наших не пробалакався...
Тепер почали збиратись у дорогу. Заїжджали вози перед хати, де було складене добро, і забирали. Все понакривали полотном, приладженим на шатра на той час, поки поставлять хати.
Чого тут тільки не було! Плуги, борони, заступи, сокири, граблі, серпи, коси та пили, неводи на рибу, залізо на більшого звіра, то знову ж таки порох та кулі, луки, стріли, списи, бердиші, шаблі, ножі. Все це було на запас, бо кожний, хто дужий, брав шаблю, рушницю або лук та спис у руки. Набрали ще всяких харчів, щоб стало до нового. Набрали борошна, крупи, пшона, сухарів, вудженої та посоленої риби, набрали посуду, одежі, полотна. Вони йшли з тим, щоб сюди більше не вертатися. Свої хати і оселі або попродали сусідам, або полишали на свояків та знайомих. Забирали і товар, який хто мав: коней, волів, корів та овець. З того зробилася велика валка.
Старому Кіндратові начеб років убуло. Він випрямився і заходився коло всього від ранку до темної ночі. Мусив знати про все, що робиться, усьому лад давати, а в такому великому зборищі людей утримати лад уже тяжче. Люди як люди. Одному не подобається одне, другому друге, виходять з цього сварки, що деколи і до бучі доходить. Такого тут не було. Старий Кіндрат скаже слово, ніхто не перечить, хоч би йому воно не подобалось. Усе робилось у згоді.
У дорогу вибралися на саме Середопістя. Найняли ще службу Божу з молебнем, священик покропив усіх свяченою водою, поблагословив у далеку дорогу. І вони вирушили.
Звичайно, коли нашому чоловікові доводиться покидати рідну хату і йти в світ за очі на непевне, йому стає важко на серці, жаль рідної батьківської хати, серце кривавиться. Та тут було не так. Усі йшли веселі, кожний мав тверду віру, що йде до кращого, що заживе так, як досі йому не снилося. Таж там, куди вони йшли, була гарна земелька і всього доволі, а решту треба здобути працею. А до того ж вони там житимуть на волі, і жоден староста не буде їм наказувати, йшли бадьорі і веселі. А вже Тарас Партиченко то не знав, на яку ногу ступити. Свою ватагу держав при собі, начеб те військо.
IV
Хоч то була ще зима, а вже сонце йшло високо. У повітрі під хмарами чути було курликання журавлів, уночі геготіли стада диких гусей, що, прочуваючи весну, верталися на свої літні місця. Вдень гріло сонце, лід розмерзав, сніг танув. Проміння сонця відбивалось яскравим світлом від ожеледі, аж в очах різало. Старі люди ворожили, що цього року можна сподіватись ранньої весни.
Уходники мандрували широким безкраїм степом. Шляхів тут не було, йшли широкою валкою. Вози їхали поряд. Журавель був досвідчений ватажок. Він знав про те, що води ще не розлились, і за біду не тяжко. Якийсь татарський загін може наскочити, а тоді всім треба бути вкупі. Журавель порадив, щоб спереду їхали вози рядком один побіч одного, і так само ззаду. По боках їхали вози один за одним. Всередині гнали скот і коней. Тут були і ті вози, на яких під полотном сиділи старі люди і діти. При крайніх возах ішли озброєні люди. Крім того, частина уходників їхала попереду на конях і розглядала дорогу, куди найкраще проїхати та де найліпше зупинятись на ніч. Худобу годували спершу готовим сіном, яке везли на возах. Згодом, як сіна поменшало, тварини живились сухою степовою травою. До тої розвідницької служби зголосився зараз Тарас Партиченко з кількома товаришами. Вони раді були, що можуть їхати на конях.
В степу стрічали глибокі балки, порослі високим лісом, потоки та струмочки, що дзюрчали весело, забираючи невеличкі криги льоду, води в них щораз ставало більше. Стрічали невеликі байраки.
Коли під вечір роз'їзди показали, де треба ночувати, зараз туди заїжджала валка. Туди стягали вози і розміщували їх колом, так, що один стояв коло другого. Коней забирали всередину. Люди їхали кількома возами до найближчого лісу, рубали дерево, привозили до табору та розводили вогні, на яких варили страву. Тоді в таборі роїлося, мов у мурашнику. З возів вилазили діти і грілися коло вогню. В таборі гомоніло від веселого дитячого сміху, бо дітвора, що висиділася на возах під полотном, давала собі тепер волю. Люди збиралися гуртками, балакали і співали пісеньок. Поволі надворі робилося тьмяно, сходили ясні зорі, поки не вкрили цілого неба. Зараз по вечері лягали спати, лише сторожі ставали на свої місця з довгими списами та рушницями. Вони цілу ніч перекликалися, щоб не заснути.
Тарас і слухати не хотів, що він ще замолодий стояти на варті, і його мусили поставити на чергу.
А рано, як лише почало на світ збиратися, заворушився цілий табір — варили їсти і лаштували вози в дальшу дорогу.
Тарас підбадьорював без угаву своїх товаришів:
— Не даймо, хлопці, себе засоромити, бо ми вже не діти і даремно хліба не будемо їсти. Особливо не дай, Боже, котрому на варті заснути, бо такого зараз проженемо з-поміж нас до дітей.
Однак Журавель висилав хлопців на варту не самих, а разом із старшими.
Одної ночі вартував Тарас з двома товаришами, Трохимом Жмуренком і Прокопом Жилом, на розі обозу. Небо вкрилося хмарами, було дуже темно. Згодом зірвався холодний вітер від півночі, почало мести густим снігом. Видно було, що зима не хоче ще вступитися, хоче ще раз показати свою силу. Так воно звичайно буває, поки весна при помочі сонця не поборе зиму відразу.
В обозі все поснуло. Товар і коні позбивались докупи і полягали на степовій траві, те саме зробили і вівці. Панас Жмуренко каже до Тараса:
— Поганий час, нічого не видно. Коли б хоч у таборі більший вогонь розвели, а то зовсім погасне.
— Годі, щоб увесь час була погода. На уходах треба до всього звикати. Ти, Трохиме, піди до інших сторожових стоянок, а коли б котрий заснув, то перехрести його прутом, або краще йди ти, Прокопе, та зараз вертайся.
Прокіп як стій поплівся поміж вози. Сніг падав щораз більший, і холодний вітер проникав через одежу до самого тіла. Хлопцям ставало холодно, вони почали бити руками по плечах, щоб розігрітись.
— Хіба повлазьмо під віз, — каже Трохим, — а то промокнемо від снігу та ще холодніше нам буде.
— Можна й так, та лише не засни.
— Ні, не засну, хоч спати дуже мені хочеться. Треба себе в руку вщипнути. Та полізьмо разом, то побалакаємо.
— Бачиш, що воно й балакати недобре, бо забалакаємось і не встережемо, і так через вітер нічого не чути.
Тарас почав наслухати. З вітром долітав до їх вух якийсь далекий гомін.
— Чуєш, Трохиме. Ось і договорились...
— Чую. Та що це таке могло б бути? Тут, у степу, людей немає.
— От я чую, — каже Тарас, — як коні форкають... О! Ти тут підожди, а я піду за тим голосом у степ, може, що помічу. А коли б я свиснув у пальці, то знай, що я в небезпеці. Тоді стріляй на сполох. А коли б тобі на пістолі порох підмок і не можна стріляти, то ти вже знай... свисни тричі в пальці.
Трохим налякався. Йому стали скакати зуби, мов у пропасниці. Вже не залазив під віз, а стояв нагорі і дивився в пітьму. '
Тарас пішов у напрямі, звідкіля чути було гомін. Він втупив очі в темряву, роздивлявся й прислухався. Почув тупіт коней. Ішов навпростець. Згодом помітив якусь темну масу, яка ворушилась. Завернув до табору, біжучи щосили.
— Або це яка валка уходників, таких самих, як ми, — каже до Трохима, — або це татари.
— Я гадаю, що татари, бо уходники вночі не мандрували б так, як і ми. Що ж ми тепер зробимо?
— Якось воно ніяково тривожити табір, як не знаємо певно, що воно. Може, то лише який табун диких коней блукає. Будуть потім з нас сміятися. Підождім, поки впевнимось.
— А тоді може бути запізно. Краще б сказати це отаманові, а це вже його буде голова, що робити... От дивись. Хтось до нас іде.
Це був якраз Прокіп, що вертався від другої варти. Він розповів Тарасові, що на сусідній стоянці хлопці добре тримаються.
— Чи чув, Прокопе, гомін з цього боку?
— Чув, та гадав, що мені так на вітрі причулося.
— Тихо, хлопці, — каже Тарас, — дивіться сюди: там хтось іде. Ходімо під віз.
Повлазили під віз та почали прислухатися і дивитися. Справді, з цього боку якась постать наближалась до табору.
— То татарин, — шептав Тарас товаришам.
— Я вистрілю, — каже наляканий Трохим і сягнув по пістоль.
Тарас стримав його руку:
— Лиши! Ми його піймаємо живого. От я візьму мотуза з петлею і засяду на возі, а відтак засилю йому на шию. А ви тоді хапайте з-під воза другим мотузом за ноги й тягніть під віз щосили, поки не впаде. Тоді ми його зв'яжемо і заткаємо рота, щоб не кричав.
— А дамо раду? — питає Прокіп. — От я покличу ще кількох товаришів з найближчої стоянки.
— Не треба. Самі дамо раду. Потім ті чванились би, що без них ми нічого не вдіяли б.
(Продовження на наступній сторінці)